Інспекція з охорони праці не є органом, до компетенції якого законом зараховано розгляд та вирішення трудових спорів

Постанова Верховного Суду від 31.03.2021р. у справі No644/1564/18 (провадження No 61-23036св19)

Посилання ОСОБА_1 на те, що в іншій частині строки почали свій перебіг із моменту отримання відповіді Інспекції з охорони праці від 04 квітня 2018 року, Верховний Суд також визнає необґрунтованими, оскільки, як обґрунтовано зазначив суд апеляційної інстанції, Інспекція з охорони праці не є органом, до компетенції якого законом зараховано розгляд та вирішення трудових спорів. Про необхідність звернення до суду за захистом трудових прав ОСОБА_1 повідомлено листами Інспекції від 06 червня 2017 року, 01 серпня 2017 року, 10 серпня 2017 року. Свою незгоду зі звільненням у зв`язку з його незаконністю позивачка висловила письмово 22 травня 2017 року, про що особисто зазначила на наказі про звільнення від 16 травня 2017 року. У чому саме виявилася зазначена незаконність та як саме були порушені її трудові права, позивач детально виклала у скарзі до Інспекції з охорони праці в Харківській області від 20 липня 2017 року.

Ураховуючи всі наведені обставини, Верховний Суд установив, що у справі, яку переглядають, є обґрунтованими висновки судів про пропуск позивачем строків звернення до суду із зазначеним позовом.

Під час вирішення зазначеного питання Верховний Суд урахував правові висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2019 року у справі No 461/1903/16-ц (провадження No 61-18809св18) та у постанові від 25 вересня 2019 року у справі No 756/9716/15-ц (провадження No 61-11063св18), відповідно до яких звернення до неналежних органів не є поважною причиною пропуску строку подання позову про поновлення на роботі, оскільки не є такою обставиною, що не залежить від волі особи, яка подає позов. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

Помилка в праві, що знайшла свій прояв у тому, що позивач зверталася до органів, не наділених компетенцією на вирішення трудового спору, не може слугувати виправданням дій або бездіяльності зазначеної особи.

Посилання заявника на те, що строк нею пропущено через поважні причини, оскільки в період, протягом якого відбувалися порушення її прав відповідачами, вона хворіла, здійснювала догляд за батьком ОСОБА_6, Верховний Суд визнає також необґрунтованими, оскільки поважність причин пропуску є оцінним поняттям та за відсутності визначеного законом переліку при-чин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, вирішення цього питання належить до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір, з урахуванням у кожному конкретному випадку фактичних обставин справи, а тому не може бути переоцінене.

З огляду на зазначене, а також зважаючи на встановлений судами факт спливу строків звернення до суду і враховуючи відсутність поважних причин для поновлення цього строку, Верховний Суд погоджується із висновком судів першої апеляційної інстанцій, що правові підстави для задоволення позову в цій частині відсутні.

Зазначене узгоджуються з аналогічними правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року у справі No 11/163/2011/5003, від 22 березня 2017 року у справі No 5004/2115/11 та у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі No 32/5009/5385/11, від 10 квітня 2018 року у справі No 11/5009/7731/11, від 15 травня 2018 року у справі No 11/5009/7619/11, від 17 січня 2019 року у справі No 17/5009/5413/11, від 05 грудня 2019 року у справі No 30/5009/7730/11.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96006147