Асоціація правників України публікує Політику комунікацій — документ, який мав би демонструвати відкритість, зрілість і готовність до діалогу з медіа. Але реальність виявилась значно простішою і значно цинічнішою: на два журналістські запити редакції «Адвокат пост» організація відповіла фактично однією формулою — «ми не є розпорядником публічної інформації». І відмовила.
Проблема в тому, що один із цих запитів стосувався не державних даних і не “секретів третьої сторони” — а реєстру членів самої організації, який раніше був публічним, а потім зник із відкритого доступу. І тут постає питання, яке звучить як жарт — але аж ніяк не смішне.
Якщо громадська організація не є розпорядником інформації про власних членів, то хто тоді є? Папа Римський?
Дві реальності однієї організації
У Політиці комунікацій Асоціації заявляються правильні речі — про репутацію, взаємодію із суспільством, комунікацію з медіа і загальну відкритість як ознаку відповідальної інституції. Але коли журналісти попросили надати конкретні дані — організація пішла не шляхом пояснення, а шляхом юридичної ширми: мовляв, ми не підпадаємо під категорію розпорядників за Законом «Про доступ до публічної інформації», тому… до побачення.
Так, Закон справді встановлює коло розпорядників. Але тут важлива не “буква”, а здоровий глузд: організація, яка веде членство, збирає внески, формує керівні органи і представляє себе як голос професійної спільноти — не може не володіти інформацією про власний склад. І якщо вона на запит про реєстр відповідає «ми не розпорядники», це виглядає не як правова позиція — а як втеча від відповідальності.
Чому саме реєстр членів став “неіснуючою” інформацією
Питання реєстру членів — не технічна дрібниця. Це прямий маркер прозорості. Бо коли організація претендує на роль партнера державних органів, донорів, міжнародних інституцій і водночас активно працює з молодими правниками через студентські ліги та осередки, суспільство має право знати: хто саме в ній перебуває і хто формує її політику.
Закритий або недоступний реєстр — це не “комфорт”. Це вікно для репутаційних ризиків. Особливо в умовах, коли в медіа з’являлися резонансні матеріали про можливу присутність у колі членів або в орбіті організації людей зі скандальними історіями та кримінальними підозрами. Саме з цього й починається головний конфлікт: замість публічного очищення, пояснень чи механізмів етики — суспільству демонструють механіку “закритого клубу”.
І тут відмова надати інформацію про членство перетворюється на символ: не просто «ми не зобов’язані», а «ми не хочемо, щоб ви знали».
Друга відмова — і те саме “ні”
Другий запит стосувався окремих питань участі організації у публічних заходах, правил доступу, можливих платних форм участі тощо. І знову замість відповіді по суті — універсальний щит: «не розпорядники». Це створює враження, що механізм відмови використовується як стандартизована інструкція: не розбиратися, не уточнювати, не пояснювати, не спрямовувати журналіста до реального власника інформації — просто “відрізати”.
У європейській культурі доброго врядування це вважають не силою, а слабкістю. Бо відкритість — це не юридичне визначення зі статті. Це поведінковий стандарт. Особливо коли організація публічно вимагає прозорості від інших.
«Прозорість для інших — закритість для себе»
Коли організація, що позиціонує себе як флагман правничої спільноти, говорить про цінності, стандарти, доброчесність — і водночас не готова відповісти на просте питання “хто ваші члени?”, виникає ключова дилема: або ці стандарти — реальні, і тоді реєстр та правила реагування на токсичні кейси мають бути прозорими; або це лише риторика — а фактична модель є іншою: закрите членство, контроль доступу до інформації і нуль підзвітності перед суспільством.
Мало того, що ПОЛІТИКА комунікацій ВГО «Асоціації правників України» прямо говорить –
12.5. Принцип відкритості. Навіть у кризових випадках Асоціація діє на основі принципу
транспарентності, не приховує інформацію, якщо вона не є конфіденційною або
персональною згідно із законом.
Що має зробити організація, якщо вона справді не боїться правди
Насправді відповідь проста, і вона не потребує судів, омбудсманів чи багатосторінкових пояснень.
- Публічно пояснити, чи існує реєстр членів і в якому форматі він може бути доступним.
- Показати, хто відповідає за членство та дисципліну всередині організації.
- Опублікувати стандарти етики та механізм реагування, якщо член/керівник фігурує у резонансних історіях.
- Припинити прикриватися формальним “не розпорядник”, коли питання стосується власної внутрішньої інформації, без якої неможливо перевірити доброчесність та репутацію.
Бо якщо громадська організація не може відповісти на питання про власних членів — тоді вона не просто “не розпорядник”. Вона — не партнер для прозорої держави і не приклад для молодих правників, яких активно залучає.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.