ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Погрібного С. О., Ткача І. В., Ткачука О. С.
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року
у справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24)
за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність начальника Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), правонаступником якого є Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса),ОСОБА_2 під час виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, виданого 26 квітня 2013 року Приморським районним судом м. Одеси, про солідарне стягнення зі ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості,
за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_4 , на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 02 березня 2023 року (суддя Федчишина Т. Ю.) та постанову Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року (колегія суддів Громік Р. Д., Дришлюк А. І., Сегеда С. М.)
Історія справи
1. У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася зі скаргою на бездіяльність начальника Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (код ЄДРПОУ 41405070), правонаступником якого є Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (код ЄДРПОУ 41404999),ОСОБА_2 , у якій просила визнати протиправною бездіяльність начальника органу державної виконавчої служби щодо незняття арешту з її майна під час повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № 38116071 та зобов`язати останнього вчинити дії зі зняття (скасування) арешту з належного їй нерухомого майна.
2. Ухвалою від 02 березня 2023 року, яка залишена без змін постановою Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року, Приморський районний суд м. Одеси у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовив. Суди у їхніх висновках базувалися на тому, що рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 січня 2013 року про стягнення з ОСОБА_1 коштів не виконано, виконавчий збір та витрати виконавчого провадження не сплачено. Заявниця не довела обов`язку державного виконавця щодо зняття арешту з її майна під час повернення виконавчого документа стягувачу.
3. 25 жовтня 2023 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення скарги.
4. Ухвалою від 31 жовтня 2024 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України передала цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважала за потрібне відступити від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, сформульованого у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 815/7269/15 (адміністративне провадження № К/9901/12587/18) щодо можливості зняття арешту з майна боржника у випадку повернення виконавчого документа стягувачу. Такий відступ має полягати у формулюванні висновку, який неодноразово викладався у постановах колегій суддів Першої, Другої та Третьої судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та підтриманий судами першої й апеляційної інстанцій у цій справі № 2/1522/11652/11, відмовляючи заявниці у задоволенні її скарги на бездіяльність державного виконавця щодо невжиття заходів зі зняття арешту на невизначене майно. Тож якщо виконавець повернув виконавчий документ стягувачу, а не органу, який його видав, виконавче провадження є незавершеним, а тому і бракує підстав для зняття арешту з майна боржника.
5. Постановою від 14 травня 2025 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково, ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 02 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року скасувала, справу № 2/1522/11652/11 передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
Основні мотиви постанови Великої Палати Верховного Суду
6. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у законодавстві однозначно передбачено два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:
– у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, ухваленим у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);
– у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.
7. Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не показує закінчення виконавчого провадження, та у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.
8. Повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком тих випадків, що передбачені у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).
9. У справі встановлено, що арешт майна ОСОБА_1 є чинними на час розгляду скарги заявниці. Матеріали виконавчих проваджень з примусового виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, виданого Приморським районним судом м. Одеси 26 квітня 2013 року, знищено, оскільки строк їхнього зберігання сплинув.
10. У пункті 16 розділу VІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень (в редакції від 01 листопада 2022 року) визначено, що у разі якщо виконавче провадження, за яким подано заяву про зняття арешту з майна боржника або скасування інших заходів примусового виконання рішення, знищено у зв`язку із закінченням строку його зберігання, виконавець вживає заходів щодо відновлення матеріалів виконавчого провадження за допомогою відомостей автоматизованої системи та інших документів, інформації, одержаних ним, у тому числі від сторін виконавчого провадження.
11. Отже, отримавши заяву ОСОБА_1 про скасування арештів, накладених у межах знищеного виконавчого провадження, Перший Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) повинен був вжити заходів з відновлення матеріалів виконавчого провадження, за результатами їх розгляду встановити конкретні підстави завершення цього провадження (проваджень) та після цього прийняти рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 .
12. Своєю чергою, суд першої інстанції, розглядаючи скаргу ОСОБА_1 на відмову у задоволенні її заяви про скасування арештів, мав зобов`язати Перший Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі надати матеріали відновленого виконавчого провадження, встановити підставу завершення цього виконавчого провадження та залежно від цього ухвалити рішення за скаргою ОСОБА_1 .
13. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суди попередніх інстанцій під час розгляду скарги ОСОБА_1 не встановили конкретних обставин та підстав завершення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, від яких залежить як задоволення заяви боржника про зняття арешту, так і визначення посадової особи, яка уповноваження зняти такий арешт.
14. Натомість, розглядаючи скаргу ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій не дослідили матеріали відновленого виконавчого провадження та не встановили обставин і підстав його завершення, від чого залежить обґрунтованість або необґрунтованість скарги ОСОБА_1 .
15. Із урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Мотиви окремої думки
16. З позицією Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаємо окрему думку.
Оцінка дотримання Великою Палатою Верховного Суду меж касаційного перегляду
17. Велика Палата Верховного Суду направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на те, що на підставі пункту 16 розділу VІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень (у редакції від 01 листопада 2022 року) Перший Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса), отримавши заяву ОСОБА_1 про скасування арештів, накладених у межах виконавчого провадження, матеріали якого знищені, повинен був вжити заходів з відновлення матеріалів виконавчого провадження, за результатами їх розгляду встановити конкретні підстави завершення цього провадження (проваджень) та після цього прийняти рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції, розглядаючи скаргу ОСОБА_1 на відмову у задоволенні її заяви про скасування арештів, мав зобов`язати Перший Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі надати матеріали відновленого виконавчого провадження, встановити підставу завершення цього виконавчого провадження та залежно від цього ухвалити рішення за скаргою ОСОБА_1 .
18. Вважаємо, що такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла із порушення норм процесуального права.
19. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
20. Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
21. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).
22. Приписами частин першої, третьої статті 400 ЦПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
23. Наведені приписи дають підстави стверджувати, що суд не може виходити за межі вимог, викладених у скарзі, оскільки це порушує принципи диспозитивності судового процесу. Тобто, суд обмежений предметом та підставами пред`явленого позову та може вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких сторони звернулися до суду.
24. У цій справі заявниця просила визнати протиправною бездіяльність начальника органу державної виконавчої служби щодо незняття арешту з її майна під час повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № 38116071 та зобов`язати його вчинити дії щодо зняття (скасування) арешту з її нерухомого майна, також вказувала на відсутність підстав для тривалого обтяження її майна.
25. Рішеннями судів попередніх інстанцій відмовлено заявниці у задоволенні скарги з тих підстав, що рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 січня 2013 року про стягнення з ОСОБА_1 коштів не виконано, виконавчий збір та витрати виконавчого провадження не сплачено, а отже, заявниця не довела виникнення в державного виконавця обов`язку зняти арешт з її майна під час повернення виконавчого документа стягувачу.
26. Із касаційною скаргою на рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні скарги звернулася заявниця ОСОБА_1 .
27. Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) не оскаржував рішення судів попередніх інстанцій. Також не оскаржували рішення судів попередніх інстанцій і особи, які не брали участі у справі, але такі рішення потенційно стосуються їхніх прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків, зокрема, стягувач за виконавчим листом – Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль».
28. Відповідно до матеріалів справи учасники справи, зокрема заявниця ОСОБА_1 , яка звернулася до суду зі скаргою на бездіяльність начальника органу державної виконавчої служби, а також оскаржила рішення судів у апеляційному та касаційному порядках, не посилалися на ті обставини, що начальник Першого Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса), відмовляючи у задоволенні заяви про скасування арештів, накладених у межах знищеного виконавчого провадження, повинен був вжити заходів з відновлення матеріалів виконавчого провадження.
29. Звертаючись до суду, заявниця свої вимоги обґрунтовувала тим, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, коли вже немає виконавчого провадження та майнових претензій з боку кредитора, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння власним майном. Аналогічними підставами заявниця обґрунтовувала вимоги апеляційної та касаційної скарг.
30. Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:
1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або
2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або
3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або
4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
31. Обов`язкові підстави для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд визначені у частині першій статті 411 ЦПК України.
32. У цій справі суд касаційної інстанції не встановив обов`язкових підстав для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема й підстав, визначених пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411 ЦПК України, за умови встановлення яких суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги.
Щодо вирішення скарги по суті
33. Автори цієї окремої думки погоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у пунктах 31-60 постанови від 14 травня 2025 року, в частині того, що повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).
34. Водночас не погоджуємося із результатом вирішення цієї справи з таких мотивів.
35. На практиці трапляються випадки, коли немає правових підстав для визнання неправомірною бездіяльністю державного (приватного) виконавця щодо незняття арешту з майна боржника під час повернення виконавчого документа стягувачу, проте з об`єктивних причин перестає існувати правова мета накладення арешту на майно боржника (закінчення строку пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання, визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, добровільне виконання боржником судового рішення тощо).
36. Повернення виконавчого документа стягувачу не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання, проте лише протягом строків пред`явлення виконавчого документа до виконання.
37. Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, – протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи – протягом року, якщо інше не передбачено законом.
38. 05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII.
39. Згідно з пунктом 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.
40. Тлумачення пункту 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII дає підстави для висновку, що правила цього Закону застосовуються лише до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання за якими не сплив на час набрання чинності цим Законом. Наведеним пунктом Закону не передбачено зворотної дії в часі і можливості застосування норм цього Закону до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання яких сплив на час набрання ним чинності.
41. Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
42. За частиною першою, другою, пунктом 1 частини четвертої статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню – з наступного дня після його прийняття. Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред`явлення виконавчого документа до виконання.
43. Отже, законодавством України встановленні чіткі строки, протягом якого виконавчий документ може бути пред`явлений до виконання і стати підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення виконавчих дій, спрямованих на виконання судового рішення в примусовому порядку.
44. Наказом Міністерства юстиції України від 07 червня 2017 року № 1829/5 затверджено Правила ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями (далі – Правила).
45. Завершені виконавчі провадження та виконавчі провадження, за якими виконавчий документ повернуто без прийняття до виконання, підлягають передачі до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше 01 серпня поточного року та 01 лютого наступного року (пункт 1 Розділу Х «Передача до архіву виконавчих проваджень» Правил).
46. Розділом ХІ «Знищення справ та виконавчих проваджень»Правил врегульовано порядок та підстави знищення матеріалів виконавчого провадження.
47. Пунктами 1, 2 зазначеного розділу Правил визначено, що передані до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця справи та виконавчі провадження, строк зберігання яких закінчився, підлягають знищенню.
Строк зберігання виконавчих проваджень, переданих до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, становить три роки, крім виконавчих проваджень за постановами про накладення адміністративного стягнення, строк зберігання яких становить один рік.
48. Отже, Правилами визначено, що у разі завершення виконавчого провадження, зокрема у зв`язку із поверненням виконавчого документа стягувачу, матеріали виконавчого провадження передаються до архіву та зберігаються протягом трьох років, після чого підлягають знищенню.
49. Наявні підстави вважати, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу та неможливості поновлення виконавчого провадження у зв`язку із закінченням строків пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання, а як наслідок і неможливість подальшого виконання судового рішення в примусовому порядку, існування арешту, накладеного на майно боржника, втрачає свій сенс, оскільки будь-якого правового механізму реалізації досягнення мети, з якою було накладено арешт, – забезпечення реального виконання судового рішення – немає.
50. Враховуючи наведене, виснуємо, що під час вирішення питання про скасування арешту, накладеного державним (приватним) виконавцем на майно боржника у виконавчому провадженні, яке завершене у зв`язку з поверненням виконавчого документа стягувачу, суд повинен враховувати конкретні обставини кожної справи та зважати на існування обставин, які виключають можливість поновлення примусового виконання судового рішення.
51. Водночас застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), що підтверджує неодмінність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
52. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
53. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві.
54. Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовної діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
55. Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
56. У рішенні від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» («Sporrong and Lonnroth v. Sweden») ЄСПЛ зазначив, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, своєю чергою, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання – пропорційним законній меті.
57. Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63, 64 рішення у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.
58. ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited v. Ukraine)].
59. Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.
60. Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire v. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Якщо такого мотивування немає, це є проявом свавілля держави.
61. У зазначеному рішенні ЄСПЛ наголосив на неприпустимості свавільного втручання держави у права людини без нагальної на те потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
62. Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада – політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
63. ЄСПЛ вказав на неодмінність перевіряти обмеження прав людини, передбачені у національному законі, визначати наявність обставин для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.
64. Обмеження прав має передбачатися національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження. Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатися у законі, а зміст закону повинен бути доведений до відома громадян.
65. Закон має відповідати критеріям якості – обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.
66. Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.
67. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не метою, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним, безальтернативним та достатнім, а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
68. Отже, можна зазначити, що лише за умови дотримання всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. З позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому – те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
69. У цій справі питання полягало в тому, чи може наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника становити втручання у мирне володіння у значенні статті 1 Першого протоколу, і якщо так, то чи є таке втручання законним і чи переслідує легітимну мету «в інтересах суспільства», а також чи є воно пропорційним меті, якої прагнуть досягти.
70. Вирішувати питання, чи було таке втручання законним, потрібно з огляду на те, що законодавство, чинне як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи у судах, не передбачає обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу (за винятком випадків, встановлених частиною третьою статті 37 Закону № 1404-VIII). За таких умов, державний виконавець, зберігаючи чинність арешту під час повернення виконавчого документа стягувачу, діє відповідно до вимог закону.
71. Наступним критерієм, який підлягав встановленню, є те, чи переслідувало втручання у право заявниці на мирне володіння своїм майном легітимну мету «в інтересах суспільства».
72. Правовою метою накладення арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання судового рішення. Тобто, кредитор, на користь якого у боржника виникло зобов`язання за судовим рішенням, яке підлягає примусовому виконанню, має обґрунтовані очікування, що внаслідок накладення арешту на майно боржника та його подальшої реалізації остаточне рішення суду буде виконане. Тож накладення та існування арешту на майно боржника до закінчення примусового виконання судового рішення має важливе значення для забезпечення виконання остаточного судового рішення та реального поновлення прав фізичних та юридичних осіб.
73. Із врахуванням наведеного, бракує підстав вважати, що державним виконавцем не дотримано справедливого балансу між суспільними та індивідуальними інтересами в контексті обмеження права боржника на мирне володіння своїм майном.
74. Водночас, встановлюючи, чи не змушений боржник нести надмірний індивідуальний тягар внаслідок такого обмеження, автори цієї окремої думки враховують, що арешт майна є заходом, який забезпечує збереження майна боржника з метою реального виконання судового рішення, що підлягає примусовому виконанню. В ситуації, коли бракує будь-якої можливості відновити виконавче провадження, відпадає і сама правова мета збереження арешту – забезпечення виконання судового рішення в примусовому порядку. Збереження арешту, накладеного на майно боржника, за таких умов свідчить, що особа позбавляється можливості вільно розпоряджатися своїм майном (у тому числі майном, набутим після винесення державним виконавцем постанови про арешт майна) без існування для цього правової мети, оскільки сам факт існування арешту не призведе до реального поновлення прав кредитора. За таких обставин особа змушена нести надмірний індивідуальний тягар.
75. Отже, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови, коли немає виконавчого провадження та майнових претензій з боку кредитора, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
76. Подібного підходу притримується Верховний Суд у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц
(провадження № 61-12997св21), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21).
77. Врахувавши усталену практику ЄСПЛ, яка є обов`язковою для застосування національними судами, вважаємо, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, коли немає актуального виконавчого провадження та можливості продовження виконання судового рішення у примусовому порядку, призводить до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
78. Автори цієї окремої думки погоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у пунктах 68-72, в частині визначення суб`єктів, яким законом надано право скасовувати арешт.
79. Водночас враховуємо, що якщо заявник просить про зняття арешту, накладеного на майно під час здійснення виконавчого провадження, з інших підстав, ніж ті, які віднесені до повноважень виконавців, то оцінка наявності таких підстав для зняття арешту належить до компетенції суду відповідно до частини п`ятої статті 60 Закону № 606-XIV; частини п`ятої статті 59
Закону № 1404-VIII.
80. У справі, яка переглядалася судом касаційної інстанції, заявницею з урахуванням уточнень скарги питання про зняття арешту з майна ставилося не у зв`язку із порушенням порядку його накладення державним виконавцем, а через з порушенням її прав як власниці майна та браком підстав для збереження такого арешту протягом тривалого часу.
81. Враховуючи встановлені у справі обставини, а саме: відсутність відкритих виконавчих проваджень та фактичних майнових претензій стягувача (кредитора) до заявниці (у матеріалах справи немає заперечень Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» на скаргу ОСОБА_1 ), вважаємо, що наявність протягом тривалого часу арешту, накладеного державним виконавцем на усе майно заявниці, без об`єктивної та передбачуваної можливості поновлення виконавчих проваджень за виконавчими листами, які повернуті, є невиправданим втручанням у її право на мирне володіння майном.
82. Оскільки у цій справі суд не встановив протиправності дій державного виконавця щодо незняття арешту з майна боржниці під час повернення виконавчого документа стягувачу, проте наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржниці за встановленими у справі обставинами становить невиправдане втручання у право заявниці на мирне володіння її власним майном, тому автори цієї окремої думки переконані, що з метою ефективного захисту прав заявниці арешт, накладений на її майно, підлягав скасуванню судом на підставі частини п`ятої статті 59 Закону №1404-VIII.
83. Підсумовуючи наведене, вважаємо, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1 .
84. Велика Палата Верховного Суду мала правові підстави для скасування оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалення нового рішення про часткове задоволення скарги ОСОБА_1 , скасування арешту, накладеного на майно ОСОБА_1 , згідно з постановами про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
Судді: О. В. Ступак
С. О. Погрібний
І. В. Ткач
О. С. Ткачук
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.