Неотримання заявницею відшкодування судових витрат у справі, рішення в якій ухвалене на її користь порушує Конвенцію: ZUSTOVIĆ v. Croatia

Обставини справи

Ця справа стосувалась адміністративного та судового провадження щодо пенсії заявниці по інвалідності, в якому відповідний адміністративний суд, хоча й ухвалив рішення на її користь, відхилив вимогу про відшкодування судових витрат на основі Закону про адміністративні спори; цей закон (станом на час подій) передбачав, що кожна сторона у провадженні із судового перегляду повинна була нести свої витрати. Це положення пізніше було визнане Конституційним судом таким, що суперечило Конституції Хорватії.

Заявниця зіслалася на пункт 1 статті 6 Конвенції та скаржилася, що її право на справедливий суд було порушено у зв’язку з неможливістю отримати відшкодування судових витрат у межах процедури судового перегляду, за результатами якого національні суди ухвалили рішення на користь заявниці.

Оцінка Суду

ЄСПЛ знову нагадав, що покладення значного фінансового тягаря після завершення провадження може становити собою обмеження права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. Stankov v. Bulgaria, no.68490/01, § 54, 12 липня 2007 року, в якій заявника було зобов’язано сплатити судові витрати, та Klauz v. Croatia, no.28963/10, § 77, 18 липня 2013 року, в якій заявника було зобов’язано відшкодувати витрати на представництво держави прокуратурою, які мали б виплачуватися з державного бюджету). Покладення такого фінансового тягаря може також становити втручання у право на мирне володіння своїм майном за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Perdigão v. Portugal [ВП], no.24768/06, §§57–62, 16 листопада 2010 року, в якій компенсація заявникові у зв’язку з експропріацією була повністю охоплена сумою судових витрат, які він мав сплатити; Klauz, цит.вище, §§108–110, та Cindrić and Bešlićv. Croatia, no.72152/13, §§91–92, 6 вересня 2016 року, які стосувалися рішення про покладення обов’язку відшкодування витрат за представництво держави прокуратурою на заявника) (пункт 98 рішення).

Постфактум відмова у відшкодуванні власних витрат заявника у спорах з державою, що виникли в результаті дій, вчинених при реалізації публічних повноважень, може також становити собою обмеження права на доступ до суду та/або втручання у майнові права. У таких справах, де рішення було ухвалено на користь заявників, але тим не менше на них було покладено власні судові витрати, Суд встановлював або порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Musa Tarhan v. Turkey, no.12055/17,§§71–89, 23жовтня 2018 року), або пункту 1 статті 6 Конвенції (див.Černius and Rinkevičius v. Lithuania, nos.73579/17та14620/18, §§ 65–74, 18лютого 2020 року) в тому розумінні, що в таких справах встановлення порушення обох статей Конвенції також є можливим (див. пункт 98 цього рішення) (пункт 99 рішення).

У контексті таких спорів Суд у справі Černius and Rinkevičius також зіслався на загальніший принцип про те, що ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має покладатись на саму державу і помилки не мають виправлятися за рахунок осіб, яких це стосується (там само,§ 71, див.також Beinarovič and Others v. Lithuania, nos.70520/10і 2 інших,§ 140, 12 червня 2018 року, та Radchikov v. Russia, no.65582/01, § 50, 24 травня 2007 року). ЄСПЛ далі дійшов висновку, що відмова національних судів у відшкодуванні заявникам судових витрат, понесених в ході адміністративного провадження, в якому вони оскаржували накладення державною інспекцією з праці штрафів і за результатами якого вони домоглися скасування цих рішень як необґрунтованих, становило порушення їхнього права на доступ до суду, і тому порушення пункту 1 статті 6 Конвенції незалежно від сум цих витрат (там само,§74). Водночас витрати не мають бути понесені безвідповідально чи без належного обґрунтування (див. Stankiewicz v. Poland, no. 46917/99, §75, ECHR 2006-VI) (пункт 100 рішення).

Відповідні принципи, що випливають з усталеної практики Суду та стосуються права на доступ до суду, наведені у справі Zubac v. Croatia ([ВП], no.40160/12, §§ 76–86, 5 квітня 2018 року). Крім того, обмеження права на доступ до суду не буде сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції у разі, якщо воно не переслідує легітимну мету і не існує розумної пропорційності між використаними засобами та переслідуваною метою (там само,§78) (пункт 101 рішення).

ЄСПЛ підкреслив, що відмова адміністративного суду міста Рієки у присудженні заявниці відшкодування судових витрат у провадженні із судового перегляду випливала зі статті 79 Закону про адміністративні спори, зміненого у 2012 році, який на час подій в цій справі передбачав, що кожна сторона процедури судового перегляду має нести власні витрати (див. пункти 19 та 42–43 цього рішення) (пункт 103 рішення).

Рішенням від 27 вересня 2016 року Конституційний суд Хорватії визнав це положення таким, що суперечить Конституції (див. пункти 29 та 48 цього рішення).

Ухвалюючи таке рішення, Конституційний суд визначив норму оскаржуваного положення як обмеження права на доступ до суду та встановив, що воно не відповідало легітимній меті (див. пункт 48 цього рішення). Зокрема, Конституційний суд вказав, що процедури судового перегляду, спричинені незаконними діями чи рішеннями держави або державних органів, не можуть бути справедливими, якщо держава, як сторона, яка програла, не сплатить судові витрати позивачам у провадженні (там само) (пункт 104 рішення).

З урахуванням своєї усталеної практики із цього питання (див. пункти 96–101 цього рішення) Суд не вбачив підстав для сумніву у висновках Конституційного суду про те, що це положення становило обмеження права на доступ до суду (пункт 105 рішення).

Щодо легітимної мети Суд нагадав, що ця справа стосувалася спору з державою, що виник унаслідок дій, вчинених на реалізацію своїх публічних повноважень (див. пункти 99–100 та 102 цього рішення). У таких спорах перекладання державою витрат з виправлення своїх помилок задля захисту власних фінансових інтересів суперечить усталеному принципу про те, що ризик будь-якої помилки, допущеної державою, має покладатися на саму державу (див. пункт 100 цього рішення). Тому Суд не вбачив підстав не погодитися з висновком Конституційного суду, що відповідні положення не переслідували легітимну мету і що в разі програшу справи саме держава має нести тягар витрат у провадженні (див. пункт 48 та 104 цього рішення) (пункт 106 рішення).

Уряд висловив сумніви в тому, чи справді заявниця зазнала будь-яких витрат на своє юридичне представництво, оскільки її адвокатом був її ж син (див. пункти 2, 10 та 94 цього рішення) (пункт 107 рішення).

У цьому аспекті Суд відзначив, що на більш пізньому етапі процедури судового перегляду адміністративний суд міста Рієки присудив заявниці відшкодування судових витрат на своє юридичне представництво адвокатом на цій стадії провадження. Суд зробив це навіть незважаючи на те, що її представляв син, тобто не ставив під сумнів те, чи справді вона понесла ці витрати (див. пункт 30 цього рішення). Цей суд присудив їй такі самі витрати в ході паралельної процедури судового перегляду проти Фонду страхування здоров’я Хорватії, в якому заявницю також представляв її син (див. пункт 36 цього рішення) (пункт 108 рішення).

У зв’язку із цим Суд повторив, що, за своєю усталеною практикою, розвинутою в контексті статті 41 Конвенції, яку він визнав рівною мірою релевантною для розгляду цієї скарги по суті, заявник вважається таким, який поніс судові витрати, якщо він їх оплатив або був зобов’язаний оплатити внаслідок юридичного чи договірного зобов’язання (див., до прикладу, Hajnal v. Serbia, no.36937/06, § 154, 19 червня 2012року ) (пункт 109 рішення).

Стосовно аргументу Уряду про те, що заявниця могла звернутися до відповідних органів влади з проханням про надання правової допомоги (див. 95 цього рішення),Суд підкреслив, що з урахуванням її аргументу у відповідь та відповідного законодавства (див. пункти 53–54, 90 цього рішення) вона не мала б на це права. Що стосується ще одного аргументу Уряду про те, що заявниця могла б просити Хорватську асоціацію адвокатів призначити їй адвоката для представництва pro bono (див. пункт 95 цього рішення), Суд відзначив, що це б не перервало тридцятиденний строк для звернення з позовом про судовий перегляд (див. пункти 46 та 54 цього рішення). Тому малоймовірно, що навіть якщо б її прохання було розглянуто вчасно, часу, що лишився, було б достатньо для встановлення контакту з адвокатом та належної підготовки ним позову (пункт 110 рішення).

З огляду на наведене (пункти 96–110 цього рішення) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в цій справі

Висновок

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 22 квітня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.