Обставини справи
Справа стосувалася скарги заявника щодо невиконання рішення суду, що набрало законної сили, та відсутності ефективних засобів захисту.
Заявник народився у 1935 році, проживає у м. Бердянську. Він є колишнім працівником Спільного підприємства “Цегляний завод “Іскра”(далі – СП “Іскра”). Пропрацювавши на СП “Іскра” з 01 грудня 1996 року до 24 листопада 1997 року, заявник був звільнений з посади головного інженера за власним бажанням. Із часу звільнення заявнику не виплачувалася належна йому заробітна плата.
Банкрутство Цегляного заводу “Іскра”.
У березні 1997 року за заявою будівельної компанії Закрите акціонерне товариство “Донецькзалізобетонмонтаж” (далі – ЗАТ “Донецькзалізобетонмонтаж”) було ініційовано провадження у справі про банкрутство СП”Іскра” у зв’язку з його неспроможністю останнього виконати договірні зобов’язання.
Провадження у справі про банкрутство було розпочато 08 квітня 1997 року арбітражним судом Запорізької області. У цьому провадженні заявник діяв як представник СП “Іскра”.
20 серпня 1997 року Арбітражний суд Запорізької області визнав СП “Іскра” банкрутом. Він також призначив ліквідаційну комісію для погашення боргів СП”Іскра”. Ліквідаційна комісія складалася з представників Бердянської районної державної адміністрації, Державної податкової адміністрації в м. Бердянську, фінансового відділу районної державної адміністрації, АК АПБ”Україна” та ЗАТ “Донецькзалізобетонмонтаж”. Протягом десяти днів ліквідатори були зобов’язанні обрати голову та членів ліквідаційної комісії.
23 вересня 1997 року комісія здійснила інвентаризацію майна СП “Іскра”.
16 січня 1998 року було обрано голову ліквідаційної комісії п. Богушка. Згідно із зауваженнями сторін і з жовтня 1998 року до 14 грудня 2000 року ліквідаційна комісія не діяла.
5 жовтня 1998 року наступний голова ліквідаційної комісії пані Чулкова звільнилася з посади за власним бажанням.
14 грудня 2000 року було обрано нового голову ліквідаційної комісії – п. Фененка.
19 січня 2001 року голова Арбітражного суду Запорізької області вирішив, що провадження у справі про банкрутство щодо СП “Іскра” повинно бути передано від судді А.Е. Кузнєцова на розгляд іншому судді (суддя В.Г.Серкиз).
19 листопада 2001 року голова Господарського суду Запорізької області (колишній арбітражний суд Запорізької області, перейменований в результаті “малої судової реформи”) вирішив, що провадження у справі про банкрутство СП “Іскра” повинно бути передано від судді В.Г. Серкиза на розгляд іншому судді (суддя І.П.Туркіна).
22 березня 2002 року Господарський суд Запорізької області встановив, що ліквідаційна комісія, призначена у 1997 році, ухиляється від своїх обов’язків. Суд також попередив членів ліквідаційної комісії про кримінальну відповідальність за невиконання рішень та ухвал національних судів.
22 березня, 10 квітня та 03 червня 2002 року Господарський суд Запорізької області зобов’язував ліквідаційну комісію надати звіт про проведену роботу.
2 квітня 2002 року ліквідаційна комісія обрала нового голову – п.Отришка. Комісія також розглядала пропозицію щодо мирової угоди стосовно боргів СП “Іскра”. Новий голова комісії надав Господарському суду Запорізької області звіт, в якому не було жодних згадок щодо заборгованості із заробітної плати СП “Іскра”.
21 травня 2002 року засновники СП “Іскра” погодилися укласти мирову угоду з кредиторами. 02 липня 2002 року ліквідаційна комісія вирішила укласти мирову угоду в провадженні у справі про банкрутство СП “Іскра”.
03 липня 2002 року Господарський суд Запорізької області провів судове засідання з метою обговорення можливої мирової угоди та звіту ліквідаційної комісії. Слухання справи було відкладено до 23 липня 2002 року.
23липня 2002 року Господарський суд Запорізької області припинив провадження у справі про банкрутство СП “Іскра” шляхом затвердження мирової угоди між СП “Іскра” та його кредиторами (ЗАТ “Донецькзалізобетонмонтаж” та Державної податкової адміністрації ум. Бердянську).
Виконавче провадження у справі заявника
У січні 1998 року заявник звернувся до Бердянського районного суду з позовом про стягнення заборгованості із заробітної плати із СП “Іскра”.
24 лютого 1998 року Бердянський районний суд задовольнив вимоги заявника і зобов’язав СП “Іскра” виплатити йому 2080,38 грн.
У квітні 1998 року заявник звернувся до Бердянського районного суду з позовом про стягнення компенсації за затримку у виплаті заборгованості із заробітної плати, присудженої йому рішенням суду від 24 лютого 1998 року.
06 травня 1998 року Бердянський районний суд відмовив заявнику в його позовних вимогах як таких, що були безпідставними.
04 червня 1998 року Запорізький обласний суд залишив це рішення без змін.
22 травня 1998 року судовий виконавець Бердянського районного суду надав СП “Іскра” платіжне доручення для виплати коштів, належних заявнику.
06 травня 1998 року Бердянський районний суд відмовив заявнику у його додаткових вимогах про стягнення компенсації за затримку у виплаті заборгованості із заробітної плати як таких, що були безпідставними.
04 червня 1998 року Запорізький обласний суд залишив це рішення без змін.
22 травня 1998 року судовий виконавець Бердянського суду (далі – судовий виконавець) розпочав виконавче провадження у справі та звернувся до СП “Іскра” з вимогою про сплату належних заявнику коштів.
28 травня 1998 року судовий виконавець звернувся до СП “Іскра” з вимогою надати дійсну інформацію щодо його банківських рахунків для забезпечення виплати належних заявнику коштів.
05 березня 1999 року Бердянський районний відділ державної виконавчої служби (далі – ВДВС) у зв’язку з передачею повноважень щодо виконання рішень від судових виконавців виніс постанову про прийняття виконавчого провадження у справі.
08 квітня 1999 року ВД ВС повідомив заявника, що його рішення не може бути виконанов найближчий часу зв’язку з набранням чинності новим Законом України “Про виконавче провадження” і передачею всіх виконавчих проваджень з юрисдикції судових виконавців під юрисдикцію Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.
22 квітня 1999 року ВДВС розпочав виконавче провадження у справі.
20 квітня 2000 року ВДВС повідомив заявника про направлення запиту до Арбітражного суду Запорізької області щодо бездіяльності ліквідаційної комісії. Державний виконавець також зазначив, що не отримав жодної відповіді з арбітражного суду.
24 травня і 14 вересня 2000 року ВДВС повідомив заявника, що виконавчий лист не може бути направлений до ліквідаційної комісії, вона остання de facto не існує. Він також поінформував, що отримав виконавчі листи, видані Бердянським районним судом, тільки 22 квітня 1999 року.
17 липня і 28 жовтня 2000 року заявник звернувся до Генеральної прокуратури та Міністерства юстиції України зі скаргою на невиконання рішення, винесеного на його користь.
06 листопада 2000 року Генеральна прокуратура України передала його скаргу до Вищого господарського суду України.
18 січня 2001 року Вищий господарський суд України перенаправив його скаргу для надання відповіді до Арбітражного суду Запорізької області.
31січня 2002 року ВДВС повідомив заявника, що останнім головою ліквідаційної комісії була пані І.Чулкова. Він також зазначив,щовідповіднодост атті 65 Закону України “Про виконавче провадження” виконавчі листи мають бути передані з ВДВС до ліквідаційної комісії.
04 лютого 2002 року ВДВС зупинив виконавче провадження до обрання нового голови ліквідаційної комісії і створення нової комісії.
10 червня 2002 року Бердянська районна державна адміністрація Запорізької області повідомила ВДВС про склад членів ліквідаційної комісії і її голову (п. Отришко). Ця інформація мала бути надана заявнику.
27 червня 2002 року ВДВС закінчив виконавче провадження, що тривало у справі заявника,у зв’язку з передачею виконавчих листів до ліквідаційної комісії СП “Іскра”.
31 липня 2002 року заявник звернувся до ВДВС зі скаргою про невиконання рішення.
13 серпня 2002 року ВДВС повідомив заявнику, що він вже не несе відповідальності за виконання рішення суду від 24 лютого 1998 року.
У вересні 2002 року рішення суду від 24 лютого 1998 року було частково виконано ліквідаційною комісією. Заявнику було виплачено компенсацію у сумі 1000,00 грн.
28 жовтня 2002 року заявник звернувся до Господарського суду Запорізької області зі скаргою про невиконання рішення суду на його користь. Листом від13 листопада 2002 року суддя Господарського суду Запорізької області повідомила заявника, що у справі було укладено мирову угоду. Суддя також зазначила, що заявник не міг вважатися кредитором СП “Іскра”, оскільки під час провадження у справі про банкрутство СП “Іскра” він не звертався до суду із заявою про визнання його кредитором. Вона також відмовила йому в наданні документів, пов’язаних із справою про банкрутство.
20 грудня 2002 року заявник звернувся до Вищого господарського суду України зі скаргою про невиплату заборгованості із заробітної плати, бездіяльність ліквідаційної комісії та ВДВС. 18 лютого 2003 року Вищий господарський суд України повідомив заявника, що його скарга була направлена для відповіді до Господарського суду Запорізької області.
5 березня 2003 року заявник подав заяву до Господарського суду Запорізької області про визнання його кредитором СП “Іскра”, а також про зобов’язання СП “Іскра” виконати рішення суду від 24 лютого 1998 року. Заявник також вимагав визнати мирову угоду, укладену між СП “Іскра” та його кредиторами,незаконною.Листом від 18 квітня 2003 року Господарський суд Запорізької області повідомив заявника, що, оскільки він не звертався із заявою про визнання його кредитором протягом існування провадження у справі про банкрутство (квітень 1997 року – липень 2002 року), він не може вимагати визнання його кредитором і, відповідно, не може оскаржувати мирову угоду як таку, що не відповідає закону.
Судове провадження проти ВДВС
26 листопада 2001 року заявник звернувся до Бердянського районного суду зі скаргою на неправомірну бездіяльність начальника ВДВС у зв’язку з невиконанням рішення суду від 24 лютого 1998 року.
28 листопада 2001 року скаргу було залишено без розгляду у зв’язку з невиконанням формальних умов, передбачених законом.
25 грудня 2001 року заявник знов звернувся до Бердянського районного суду зі скаргою про визнання невиконання рішення від 24 лютого 1998 року ВДВС незаконним. У грудні 2001 року Бердянський районний суд відмовив у розгляді скарги заявника узв’язку з тим, що заявник не виконаввимогщодо форми та змісту скарги. Заявнику було надано десять днів для виправлення недоліків.
08 січня 2002 року заявник знову подав свою скаргу.
20 березня 2002 року Бердянський районний суд відмовив заявнику в розгляді скарги як такої, що подана з пропущенням строку.
11 червня 2002 року Апеляційний суд Запорізької області скасував ухвалу та направив справу на новий розгляд до того ж суду.
06 вересня 2002 року заявник звернувся до Бердянського районного суду з додатковою скаргою про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження від 27 червня 2002 року, виданої ВДВС.
Провадження щодо бездіяльності ВДВС та скасування постанови про закінчення виконавчого провадження були розділені шляхом формування двох окремих проваджень:справи No 2-973/2002 і справи No 2-1378/2002.
20 листопада 2002 року Бердянський районний суд виніс рішення на користь заявника у першій справі (No 2-973/2002). Суд також визнав скаргу заявника обґрунтованою, а невиконання рішення суду ВДВС протягом тривалого періоду (чотири роки та дев’ять місяців) незаконним. Заявник оскаржив це рішення, оскільки вважав, що сама констатація того, що ВДВС діяв незаконно, не є достатньою для виправлення ситуації. 24 квітня 2003 року Апеляційний суд Запорізької області залишив рішення від 20 листопада 2002 року без змін і відхилив апеляційну скаргу заявника.
20 листопада 2002 року Бердянський районний суд відмовив заявнику в задоволенні скарги про стверджувану незаконність закінчення виконавчого провадження як необґрунтованої у другій справі (справа No 2-1378/2002). Заявник оскаржив це рішення до Апеляційного суду Запорізької області, вимагаючи відновлення виконавчого провадження та поновлення строку для оскарження. 05 травня 2003 року Апеляційний суд Запорізької області скасував рішення від 20 листопада 2002 року і не розглядав скаргу заявника, оскільки вона була подана з пропущенням строку (стаття 39 Закону України “Про виконавче провадження”.
20 листопада 2002 року заявник звернувся до Бердянського районного суду із заявою про поновлення строку для розгляду його скарги щодо постанови ВДВС про закінчення виконавчого провадження від 27 червня 2002 року в його другій справі (No 2-1378/2002). Зокрема, він стверджував, що затримка у поданні скарги виникла у зв’язку з тим, що постанову від 27 червня 2002 року він отримав у неналежному для читання виді (постанова була надіслана йому двічі: 23 та 06 серпня 2002 року). Він подав свою скаргу тільки 06 вересня 2002 року, оскільки не міг прочитати документи, надані йому ВДВС, які, як стверджувалося, були дуже поганої якості. Заявник не надав Суду будь-якої інформації щодо подальшого ходу цього провадження.
19 серпня 2003 року заявник подав касаційну скаргу на ухвалу від 24 квітня 2003 року, яка була винесена у першій справі.
20 квітня 2004 року секретар Верховного Суду України повідомив заявника про отримання касаційної скарги. Він також зазначив, що скарга буде розглянута Верховним Судом України.
1 листопада 2004 року колегія з трьох суддів Верховного Суду України відмовила заявнику у задоволенні скарги, оскільки порушення норм матеріального або процесуального права встановлено не було. Колегія також встановила,що немає підстав для передачі справи на розгляд палаті Верховного Суду України.
Оцінка Суду
Заявник скаржився на неспроможність державних органів виконати рішення суду від 24 лютого 1998 року в належні строки. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції. Невиконання рішення на його користь становить порушення статті 13 Конвенції.
Заявник також стверджував, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки рішення, винесене на його користь, не виконувалося тривалий період часу.
Прийнятність заяви згідно з правилом ratione personae
Уряд зазначив, що СП “Іскра” було окремою юридичною особою, що не належала державі, і не контролювалася нею. Більша частка власності підприємства – 44 % – належала колективному сільськогосподарському підприємству “Іскра” (колгосп “Іскра”), яке також було приватним підприємством, у той час як державі належить тільки 13,4 % власності СП “Іскра”.
Ліквідаційна комісія була призначена господарським судом та її діяльність не залежала від органів державної влади, оскільки вона була призначена незалежним судовим органом. Уряд також наголосив, що держава не має права втручатися в провадження у справі про банкрутство приватного підприємства.
Заявник не погодився з цим твердженням. Зокрема, він стверджував,що ліквідаційна комісія не діяла протягом п’яти років, тому рішення не виконувалося. Комісія складалася з посадових осіб, які були неспроможні виконати обов’язки, покладені на них ухвалою про утворення ліквідаційної комісії. ВДВС відмовив у виконанні рішення, винесеного на його користь, оскільки не входило до його повноважень і належало до юрисдикції ліквідаційної комісії СП “Іскра”. Заявник наголосив, що вичерпав усі національні засоби захисту щодо оскарження незаконної діяльності ВДВС.
Суд визнав, що СП “Іскра” достатньо відокремлене від держави організаційно і оперативно, щоб звільнити державу від відповідальності за Конвенцією за його дії чи бездіяльність (див.рішення у справі “Михайленки та інші проти України”, No35091/02 та ін., п.44). Проте Суд звернув увагу, що відповідальність держави щодо виконавчого провадження про стягнення з приватного підприємства поширюється тільки на залучення державних органів, включаючи національні суди, у виконавче провадження (див., mutatis mutandis, ухвалу у справі “Шестаков проти України”,від 18 червня 2002 року No 48757/99).
Отже, Суд вважає, що він має повноваження дослідити, чи виконали органи державної влади свій позитивний обов’язок щодо виконання рішення, винесеного на користь заявника, про стягнення з приватного підприємства. Відповідно, він відхиляє попередні заперечення Уряду.
Заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів захисту. Пояснення сторін
Уряд стверджував, що заявник не вичерпав усіх засобів захисту, які були доступні йому за законодавством України. Зокрема, заявник не звернувся до Господарського суду Запорізької області із заявою про визнання його кредитором СП”Іскра” і не оскаржив бездіяльність ліквідаційної комісії протягом провадження у справі про банкрутство, розпочатого щодо СП “Іскра”. Уряд також зазначив, що судове провадження проти ВДВС досі триває.
Заявник не погодився, оскільки виконавче провадження щодо стягнення з юридичної особи, яка не була оголошена банкрутом, було справою ВДВС. У разі оголошення підприємства банкрутом ВДВС мав передати виконавчі листи ліквідаційній комісії відповідного підприємства. Проте це не означає, що виконавче провадження має бути закінчене. Ліквідаційна комісія у цій справі була призначена 20 серпня 1997 року ухвалою Арбітражного суду Запорізької області. Проте фактично вона не існувала майже протягом чотирьох років, і тому було неможливо оскаржити її дії або бездіяльність. Заявник зазначив, яка затримка, що виникла з вини ВДВС та національних судів, полягала у неспроможності відстежити ефективну процедуру ліквідації СП “Іскра”,а також у виплаті компенсації за борги підприємства. Він оскаржував цю затримку до національних судів, які щодо цього були обізнані, але не припинили порушення його прав. Незважаючи на той факт, що відстежувати роботу ліквідаційної комісії не було його обов’язком, він все ж таки намагався звернутися до неї зі скаргою про невиконання рішення від 24 лютого 1998 року. Проте він не отримав жодної відповіді на свої скарги від голови (de facto) ліквідаційної комісії. Крім того, Господарський суд Запорізької області навіть не розглядав скаргу по суті.
Заявник стверджував, що рішення від 20 листопада 1998 року, яким було визнано його скаргу на ВДВС обґрунтованою, було тільки констатацією бездіяльності ВДВС. Рішення не підлягало виконанню. Він також зазначив, що непотрібно оскаржувати дії ВДВС до національних судів, оскільки у будь-якому випадку виконання рішення суду , що вступило в законну силу, без затримок є обов’язком та безпосереднім завданням ВДВС. Цей обов’язок був визначений законом, і, отже, ВДВС мав використати всі доступні та можливі законні засоби для виконання його обов’язку щодо виконання рішень.
Суд нагадав ,що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції він може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права (див. ухвалу у справі “Воробйова проти України” від 17 грудня 2002 року, No 27517/02). Суд зазначив, що вже вирішував питання щодо вичерпання національних засобів захисту у низці рішень (див.рішення у справі “Ромашов проти України” від 27 липня 2004 року, No67534/01, п. 27). Зокрема, Суд встановлював, що заявник не мусить використовувати національні засоби захисту, якщо боржником є орган державної влади, а також якщо відсутність відповідних законних засобів стає на перешкоді виконавчому провадженню або держава бере на себе відповідальність за борги державного підприємства (див.згадане рішення у справі “Ромашов проти України”, п.31). У цій справі боржник не є державним підприємством, однак скарга заявника базується на невиконанні, що стосується стверджуваної бездіяльності щодо виконання рішення національними державними органами, а не бездіяльності підприємства-боржника.
Суд зазначив, що, як стверджував Уряд, у заявника було чотири можливі варіанти для дій щодовиконання рішення. Таким чином, Суд вважає, що є необхідність вирішити, чи вичерпав заявник всі національні судові засоби захисту стосовно його скарг про: затримку у виконанні рішення суду від 24 лютого 1998 року; закінчення виконавчого провадження у справі; бездіяльність ліквідаційної комісії; неспроможність СП “Іскра” виплатити йому заборгованість із заробітної плати післятого,якпровадженняу справіпро банкрутство було закінчено,а діяльність та фінансове становище СП “Іскра” були відновлені.
Скарги щодо невиконання рішення суду від 24 лютого 1998 року ВДВС
Суд вважає, що заявник вичерпав всі національні засоби захисту, доступні за національним законодавством, включаючи подання касаційної скарги до Верховного Суду України.Таким чином, заперечення Уряду з цього приводу повинні бути відхилені (див.ухвалу у справі “Воробйова проти України” від 17 грудня 2002 року, No27517/02), а скарга заявника проголошена прийнятною. Підстав для проголошення її неприйнятною встановлено не було.
Закінчення виконавчого провадження у справі заявника
Суд визнав, що заявник не вичерпав усіх національних засобів захисту щодо цих скарг, оскільки не оскаржив ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 05 травня 2003 року до Верховного Суду України. Відповідно, заявник не може вважатися таким, що вичерпавус і національні засоби захисту, що були доступні йому за національним законодавством. Отже, у цій частині заяви має бути відмовлено відповідно до підпунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.
Скарги на бездіяльність ліквідаційної комісії
Суд взяв до уваги наведені міркування щодо статусу ліквідаційної комісії. Проте він вважає необхідним розглянути питання про вичерпання,оскільки воно було порушене Урядом. Суд зауважив, що виконання рішення, яке розглядається, було в юрисдикції ВДВС до призначення ліквідаційної комісії і передачі до неї виконавчих листів (27 червня 2002 року). Тому було б незрозумілим припускати,що заявник мав би розпочати додаткове провадження у Господарському суді Запорізької області з вимогою виконати рішення щодо підприємства, яке не мало жодної юрисдикції щодо виконавчого провадження і de facto не існувало. Щодо можливості подання скарг на ліквідаційну комісію після 27 червня 2002 року Суд вважає,що з відмови Господарського суду Запорізької області розглядати скарги заявника випливає, що цей засіб захисту за обставин цієї справи не міг надати заявнику очікувань на успіх і був неефективним. Більше того, ліквідаційна комісія припинила своє існування 23 липня 2002 року із укладенням мирової угоди між сторонами провадження у справі про банкрутство. Проте, незважаючи на ці міркування та приймаючи до уваги той факт, що Уряд не може нести відповідальність за дії або бездіяльність ліквідаційної комісії, Суд вирішив, що у цій частині заяви має бути відмовлено як у такій, що неприйнятна правилу ratione personae.
Невиконання рішення суду від 24 лютого 1998 року СП “Іскра” після укладення мирової угоди.
Щодо скарг заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції про невиконання рішення на його користь Суд вважає, що у зв’язку з укладенням мирової угоди в провадженні у справі про банкрутство СП “Іскра” та відновлення статусу СП”Іскра” як діючого приватного підприємства заявник має право ініціювати подальше виконавче провадження стосовно боргу, який залишився. Якщо заявник в сеж таки буде не задоволений діяльністю ВДВС, він має право звернутися до національних судів з позовом про відшкодування моральної та матеріальної шкоди. Відповідно, заявник не вичерпав усіх національних засобів захисту, що були йому доступні щодо цього аспекту справи. Таким чином, скарги мають бути відхилені відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.
Висновки щодо прийнятності
Суд, беручи до уваги міркування щодо прийнятності правила ratione personae та вичерпання національних засобів захисту, дійшов висновку, що скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції прийнятні тільки в частині бездіяльності ВДВС з 24 лютого 1998 року (дата прийняття рішення Бердянським районним судом) до 27 червня 2002 року (дата, коли виконавчі листи були передані до ліквідаційної комісії СП “Іскра”).
Прийнятність скарг заявника за статтею 13 Конвенції
Суд звернувся до своїх висновків щодо скарг заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, які є також прийнятними щодо скарг заявника за статтею13 Конвенції. Таким чином, Суд проголосив прийнятними скарги заявника за статтею13 в тій мірі, в якій вони відносяться до проголошених прийнятними скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Скарга заявника за статтею1 Першого протоколу до Конвенції
У світлі наданих сторонами зауважень, зважаючи на межі питання, що розглядається, Суд вважає, що ця скарга заявника порушує серйозні питання факту та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає розгляду по суті. Отже , Суд дійшов висновку, що ця скарга не є очевидно необґрунтованою відповідно до пункту 3 ст атті35 Конвенції. Підстав для проголошення її неприйнятною встановлено не було.
Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 конвенції
Уряд зазначив, що було вжито всіх заходів, передбачених національним законодавством для виконання рішення на користь заявника. Більше того, невиконання рішення протягом періоду з 24 лютого 1998 року до 27 червня 2002 року не порушило прав заявника, передбачених пунктом 1 статті 6. Відповідальність за затримку у виконанні не може бути покладена на національні органи. Невиконання рішення суду, винесеного на користь заявника, в повному обсязі було спричинене неспроможністю приватного підприємства вести свою діяльність.
На це заявник відповів, що виконавче провадження тривало з 24 лютого 1998 року і досі триває. Кошти, присуджені йому , знецінилися через інфляцію з дати винесення рішення, і компенсації за це він не отримав.Частина коштів у сумі 1000,00 грн була виплачена йому після того, як ліквідаційна комісія почала свою роботу. Однак 23 липня 2002 року комісія припинила своє існування.
Суд підкреслив, що затримка у виконанні рішення може бути виправдана за певних обставин.Але затримка не може бути в тій мірі, щоб порушувати саму сутність права, захищеного пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі “Іммобільяре Саффі проти Італії”, No22774/93, п. 74, ЄСПЛ 1999-V).
Більше того, Суд вважає, що держава має позитивний обов’язок створити систему виконання рішень,яка б була ефективна як в теорії, так і на практиці і гарантувала виконання рішення без неналежних затримок. Суд, беручи до уваги міркування щодо відповідальності держави за дії та помилки приватних осіб, вирішив, що дій ВДВС було недостатньо, як це було встановлено Бердянським районним судом 20 листопада 2002 року, щодо виконання рішення, винесеного на користь заявника, у розумні строки та здійснення ефективного нагляду за виконанням рішення ліквідаційною комісією СП “Іскра”. Зокрема, рішення було винесено 24 лютого 1998 року, а виконавчі листи були видані 22 квітня 1999 року. Однак вони не були передані до ліквідаційної комісії аж до 27 червня 2002 року, більше ніж через три роки.
Суд також наголосив,що ліквідаційна комісія,створена 20 серпня 1997 року ухвалою Арбітражного суду Запорізької області, de facto не існувала і ухилялася від своїх обов’язків.
Заявник отримав майже половину належної йому суми більше ніж через чотири роки після того, як ліквідаційна комісія була сформована і розпочала свою роботу. Суд вважає, що хоч національні суди і встановили, що ВДВС був відповідальним за затримку у виконанні, але неприсудили будь-якої компенсації або відшкодування за таке порушення.
Таким чином, Суд визнав, що неспроможність ВДВС виконувати свої обов’язки більш ніж чотири роки або ефективно контролювати виконавче провадження у цій справі є достатнім для висновку, що було порушено пунктом1 статті 6 Конвенції.
Стверджуване порушення статті 13 Конвенції
Суд звернувся до своїх висновків у цій справі щодо аргументів Уряду про національні засоби захисту. З тих же причин Суд доходить висновку, що заявник не мав ефективних національних засобів захисту, як того вимагає стаття 13 Конвенції, щодо компенсації або відшкодування шкоди, завданої з вини ВДВС затримкою у виконанні рішення (див. рішення у справі “Войтенко проти України” від 29 червня 2004 року, No18966/02, пп. 46–48). Відповідно, це положення було порушено.
Стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Суд звернув увагу, що сторони не спорили про те, чи було втручання у право заявника на власність.
Скарга заявника полягала у тому,що держава не виконала свого обов’язку щодо здійснення ефективного контролю щодо провадження у цій справі про банкрутство, дозволивши затягнутись виконанню рішення від 24 лютого 1998 року про стягнення із СП”Іскра”. Відповідно, у цій справі Суд повинен дослідити, чи була неспроможність національних органів здійснити ефективний контроль над процедурою виконання рішення та використати всі доступні засоби для його виконання сумісна з правом заявника на мирне володіння його майном.
Суд повторив, що згідно зі статтею 1 Конвенції кожна Договірна Сторона “гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в… Конвенції”. Обов’язок забезпечувати ефективну реалізацію прав, захищених цим документом, має бути результатом позитивних обов’язків держави (див.рішення у справі “X і Y проти Нідерландів”від 26 березня 1985 року, пп. 22-23, серія A No90,с. 11). За цих обставин держава не може залишатись пасивною та” немає… підстав розрізняти дії та бездіяльність” (див., mutatis mutandis, рішення у справі” Айрей проти Ірландії” від 09 жовтня 1979 року, п. 25, серія A No32, с. 14).
Що ж до права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу, ці позитивні зобов’язання повинні встановлювати певні засоби, потрібні для захисту права на власність (див.,mutatis mutandis рішення у справі “Лопез Остра проти Іспанії” від 09 грудня 1994 року, п. 55, серія ANo303-C, с. 55), навіть у справах, де судове провадження стосується приватних осіб або підприємств (див.справу “Совтрансавто-Холдинг проти України”, No48553/99, п.96, ЄСПЛ 2002-VII). Це означає, що держава, зокрема, має обов’язок забезпечувати, щоб процедури, закріплені у законодавстві про виконання рішень, що набрали законну силу, і про провадження у справі про банкрутство, були підконтрольними.
Суд вважає, що бездіяльність ВДВС та неспроможність національних судів здійснювати відповідний контроль над ситуацією створили постійну непевність щодо виконання рішення на користь заявника і виплати належного йому боргу.Таким чином, заявник був змушений долати непевність протягом періоду з 24 лютого 1998 року (дата винесення рішення на його користь) до 27 червня 2002 року (дата, коли ВДВС передав виконавчі листи до ліквідаційної комісії СП “Іскра”).
Ураховуючи наведені міркування та висновки стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції, Суд, беру чи до уваги спосіб, у який проводилося виконавче провадження, загальну тривалість та непевність, в якій був залишений заявник, дійшов висновку про порушення “справедливого балансу”, який повинен бути встановлений між потребами громадських інтересів та потребою захисту права заявника на мирне володіння його майном.Таким чином, держава не виконала своїх обов’язків щодо забезпечення права заявника на мирне володіння його майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Порушення статті 13 Конвенції.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Детальніше з перекладом тексту рішення ЄСПЛ від 07.06.2005 у справі «Фуклєв проти України» за заявою No 71186/01 можна ознайомитися за посиланням https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_022#Text.