Обставини справи
Заявниками є двоє чоловіків, які проживають як пара з 2010 року. Посилаючись на статтю 14 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, вони скаржились на те, що відсутність для них будь-якої можливості відповідно до українського законодавства укласти шлюб або будь-який інший вид цивільного союзу, що визнавав би їхні взаємовідносини, становила дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації.
У жовтні 2014 року вони подали заяву про державну реєстрацію шлюбу до семи різних відділів державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві та Київській області. Органи влади відмовили у задоволенні усіх поданих заяв з огляду на те, що Конституція України та Сімейний кодекс України прямо визначають шлюб як сімейний союз між жінкою та чоловіком. Оскільки ситуація
заявників не урегульовувалась вказаними нормами, їхня заява про державну
реєстрацію шлюбу не могла бути розглянута.
28 вересня 2021 року заявники склали заповіти, заповідаючи все своє майно один одному.
Невдовзі після початку війни в Україні 24 лютого 2022 року другий заявник вступив до лав Національної гвардії України. Після того, як він надав негативну
відповідь на запитання керівництва щодо того, чи є у нього дружина, його було
повідомлено, що у разі його смерті про це буде повідомлено його матір. У червні 2022 року другий заявник переніс інфаркт міокарда та операцію на серці, після чого отримав місячну відпустку. Цей період часу заявники провели разом. 23 лютого 2023 року другий заявник звільнився із Національної гвардії за станом
здоров’я.
Оцінка Суду
(i) Чи була різниця у ставленні до осіб в аналогічних чи подібних ситуаціях – Заявники перебували у порівняно схожій ситуації як і будь-яка різностатева пара стосовно їхньої потреби у правовому визнанні та захисті їхніх взаємовідносин. Така потреба, яку мали двоє партнерів, котрі розділяли спільне життя, не залежала від підходу держави до регулювання інституту шлюбу чи запровадження будь-яких альтернативних засобів правового визнання пар,
наприклад, цивільних союзів.
Національна правова система визнавала два види відносин для різностатевих пар: шлюб та фактичні шлюбні відносини, в яких чоловік та жінка «проживають як сім’я не перебуваючи в шлюбі». Хоча рівень правового захисту, запропонований цими двома правовими статусами суттєво відрізнявся, вони не були нав’язані державою та не випливали із будь-якої об’єктивної реальності, а були виключно власним вибором пари. Проте заявникам було відмовлено у такому виборі. Вони не мали ні доступу до шлюбу, ні змоги отримати будь-яку альтернативну форму правового визнання. У зв’язку з цим штучним було б порівняння їхньої ситуації лише зі становищем неодружених різностатевих пар. По суті уряд визнав, що заявникам було відмовлено в будь-якій можливості врегулювати ключові аспекти свого життя як пари, за винятком деяких аспектів,
пов’язаних з майном, а саме за допомогою укладення договорів як між
приватними особами в рамках звичайного права. Суд вже зазначав, що такі приватні договори не можуть вважатись такими, що надають визнання та необхідний захист парі. У заявників також не було можливості посилатись на існування їхніх взаємовідносин під час взаємодії із судовими та адміністративними органами. З цього випливає, що до заявників, які є одностатевою парою, ставилися і досі ставляться інакше, ніж до різностатевих пар, з огляду на відсутність будь-якого правового визнання та захисту, які доступні останнім. Єдиною причиною такої різниці у ставленні була їхня
сексуальна орієнтація.
ii) Чи була різниця у ставленні виправданою – Україна мала змогу обмежувати доступ до шлюбу лише для різностатевих пар. Проте Уряд не назвав жодних причин, які б виправдовували пряме і відкрите виключення одностатевих пар з правового регулювання. Незважаючи на те, що Суд підтримав наміри уряду запровадити правове регулювання, яке б дозволило одностатевим парам отримати належне визнання та захист їхніх взаємовідносин, Суд не міг
розмірковувати про законодавство, яке ще не існує.
Захист сім’ї в традиційному розумінні був, по суті, вагомою та законною причиною, яка могла виправдати різне ставлення за ознакою сексуальної
орієнтації. Однак, ця мета була досить абстрактною і для її реалізації можна було б використати широкий спектр конкретних заходів. Крім того, концепція сім’ї є неминуче еволюційною, як показали зміни, яких вона зазнала з моменту
прийняття Конвенції. Суд вже вказував, що немає підстав вважати, що надання
правового визнання та захисту одностатевим парам, які перебувають у стабільних та серйозних стосунках, може саме по собі завдати шкоди сім’ям,
створеним у традиційний спосіб, або поставити під загрозу їхнє майбутнє чи цілісність. Визнання одностатевих пар жодним чином не перешкоджало різностатевим парам одружуватись або створювати сім’ю згідно з їхніми
уявленнями про цей термін. У більш широкому сенсі забезпечення прав одностатевих пар саме по собі не означало послаблення прав інших осіб або
інших пар. У зв’язку з цим захист традиційної сім’ї сам по собі не може бути
підставою щодо захисту публічного інтересу, яка б виправдовувала відмову у наданні будь-якого правового визнання та захисту одностатевим парам.
Заявники прагнули, аби до них ставились з однаковою гідністю щодо їхніх основних потреб як пари, яка перебуває у стабільних та серйозних стосунках,
унаслідок чого їхнє реальне становище повністю не ігнорувалось би існуючим
правовим регулюванням та держава надавала б легітимного значення їхнім
взаємовідносинам шляхом правового визнання існування таких відносин та забезпечення їхнього належного захисту. Аналізуючи свободу розсуду, Суд
вказав на чітку триваючу тенденцію до правового визнання та захисту
одностатевих пар у державах-членах Ради Європи, тридцять з яких наразі
запровадили можливість правового визнання одностатевих пар.
З огляду на зазначене вище, держава не надала жодного обґрунтування інакшого ставлення до заявників, як до пари, порівняно з різностатевими парами.
Різниця у ставленні, яка полягала в необґрунтованій відмові надати заявникам, як одностатевій парі, будь-яку форму правового визнання та захист порівняно з різностатевими парами, становила дискримінацію заявників за ознакою їхньої сексуальної орієнтації.
Висновок
Порушення статті 14 Конвенції (заборона дискримінації) у поєднанні зі статтею 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалено Палатою 1 червня 2023 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.