Обставини справи
Справа стосувалася кримінального провадження, порушеного проти заявника у зв’язку із вчиненням злочину організованою групою осіб.
Заявник у справі, В.М.,відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі.
У червні 2002 року його було затримано за підозрою у викраденні людей з метою викупу та вчиненні низки інших злочинів. Водночас розгляд частини пред’явлених обвинувачень заявникові відбувався в рамках окремого кримінального провадження.
У травні 2010 року суд першої інстанції визнав заявника винним, крім іншого, за вчинення вбивства двох осіб із корисливих мотивів та викрадення людей і призначив покарання у виді 15 років позбавлення волі.
Вирок суду у квітні 2011 року залишено без змін.
Згодом, у січні 2012 року,заявника також було визнано винним у межах іншого кримінального провадження у вчиненні бандитизму, в одинадцяти епізодах вбивства з корисливих мотивів та в низці епізодів викрадення людей з метою викупу, вимагання, грабежу, крадіжки, у самовільному присвоєнні владних повноважень правоохоронних органів та в незаконному володінні зброєю. Цим вироком заявникові було призначено покарання у виді довічного позбавлення волі.
Суди зарахували майже 8 років досудового тримання заявника під вартою в строк відбуття заявником покарання у вигляді довічного позбавлення волі та відмовились зарахувати цей період у 15-річний строк позбавлення волі, незважаючи на його касаційну скаргу щодо цього.
Посилаючись, зокрема, на пункт 1 статті 6 Конвенції,заявник стверджував, що тривалість кримінального провадження, порушеного проти нього, була необґрунтованою. Крім цього,заявник вказав на порушення своїх прав за статтею 7 Конвенції у зв’язку із відмовою національних судів зарахувати строк його досудового тримання під вартою у строк відбуття ним покарання у вигляді 15 років позбавлення волі.
Оцінка Суду
Щодо скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції
Як указав заявник у цій справі, Суд вже аналізував обґрунтованість тривалості кримінального провадження, в якому він був одним із обвинувачених (див. пункт 35 цього рішення). У справі Volchkova and Others v. Ukraine([Комітет], nos.14062/05та5інших заявників, 8 червня 2017 року), Суд визнав, що тривалість кримінального провадження щодо заявника – п. Дубового (з 13 серпня 2002 року по 23 квітня 2013року на двох рівнях юрисдикції) була надмірною, а тому порушувала пункт статті 6 Конвенції. У цій справі період, який слід було взяти до уваги, був навіть трохи довшим (див. пункт 38 цього рішення). На жодні фактичні чи юридичні особливості кримінального провадження, проаналізованого у цій справі, не було звернено уваги Суду, що дало б йому змогу розмежувати оцінку їх обґрунтованості від справи Volchkova and Others. Відповідно, для Суду немає підстав для іншого висновку у цій справі.
Таким чином, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через надмірну тривалість кримінального провадження.
Щодо скарги заявника за статтею 7 Конвенції
Гарантія, закріплена у статті 7 Конвенції, є ключовим елементом верховенства права. Її слід тлумачити й застосовувати з урахуванням об’єкта та мети, таким чином, щоб забезпечити ефективні гарантії проти свавільного кримінального обвинувачення, засудження та покарання (див. Del Río Prada v. Spain[ВП], заява No 42750/09, пункт77, ЄСПЛ 2013) (пункт 48 рішення).
Стаття 7 Конвенції не обмежується забороною ретроспективного застосування кримінального законодавства на шкоду обвинуваченому. У більш загальному сенсі вона також втілює принцип, що лише закон може визначати злочин і передбачати за нього покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege). Забороняючи, зокрема, поширення сфери існуючих злочинів на дії, які раніше не були кримінальними злочинами, стаття також встановлює принцип, що кримінальне законодавство не має широко тлумачитися на шкоду обвинуваченому, наприклад за аналогією (див. справу Del Río Prada, процит. вище, пункт78) (пункт 49 рішення).
З цього випливає, що правопорушення та відповідні покарання мають бути чітко визначені законом (див., серед іншого,Rohlena v. the Czech Republic [ВП], заява No59552/08, пункт 50, ЄСПЛ 2015). Термін «закон» передбачає якісні вимоги, включаючи вимоги щодо доступності та передбачуваності. Ці якісні вимоги повинні бути дотримані як щодо визначення правопорушення, так і щодо покарання, що є наслідком вчинення відповідного правопорушення. Фізична особа повинна,з формулювання відповідного положення та, якщо це необхідно, за сприяння тлумачення його судами, знати, які дії та бездіяльність можуть призвести до кримінальної відповідальності та яке покарання буде призначене за вчинене діяння та/або бездіяльність (див. Kafkaris v. Cyprus [ВП], заява No21906/04, пункт140, ЄСПЛ 2008) (пункт 50 рішення).
Усталена практика Суду відмежовує захід, який по суті є «покаранням»,та захід, що стосується «виконання» або «приведення до виконання» «покарання». Стаття 7 Конвенції застосовується лише щодо першого (див. справу Del Río Prada, згадану вище, пункт83) (пункт 51 рішення).
Застосування зазначених принципів до цієї справи
У цій справі щодо заявника були застосовані такі покарання: вироком суду від 21травня 2010 року (справа No 49‑1205) – 15 років позбавлення волі за подвійне вбивство з корисливих мотивів, викрадення людей та низку інших злочинів; вироком суду від 25січня 2012 року (справа No 62-2222) – довічне позбавлення волі за бандитизм, одинадцять епізодів убивства з корисливих мотивів, викрадення людей з метою викупу та інші злочини (див. пункти 12 та 15 цього рішення) (пункт 52 рішення).
ЄСПЛ підкреслив, що заявник не заперечував ні відповідності цих покарань кримінальному закону, ні доступності або передбачуваності застосованих норм матеріального права. Суть його скарги полягала в тому, що національні суди, відмовившись зарахувати строк його досудового тримання під вартою (майже 8 років) до 15 річного строку позбавлення волі, зарахували цей період до строку довічного позбавлення волі, фактично змінили призначене вироком від 21 травня 2010року покарання не на його користь (пункт 53 рішення).
У тій частині, що стосується заявника, якого можна зрозуміти так, що національне законодавство широко тлумачилось на його шкоду, варто зазначити, що його скарга не стосувалася тлумачення та застосування матеріального кримінального права як такого, а обмежувалася твердженням про неправильне застосування норм кримінального процесуального права у частині обчислення строку позбавлення волі (пункт 54 рішення).
Беручи до уваги, що різниця між обсягом покарання та способом його реалізації може бути часом неочевидною і залежати від особливостей національної правової системи (див., напр.,справу Kafkaris, згадану вище, пункт 148), ЄСПЛ не виключає, що те, яким чином застосовуються процесуальні норми, мова про які йде в цій справі,за різних обставин можуть призвести до встановлення більш суворого покарання, ніж те, що передбачене законом. Однак з огляду на зовнішні дані та оцінюючи реальну ситуацію, на яку скаржиться заявник у цій справі, ЄСПЛ не встановив жодних ознак порушення прав заявника відповідно до статті 7 Конвенції (пункт 55 рішення).
Що стосується аргументу заявника, що з ним поводилися інакше, ніж з іншими співвідповідачами, ЄСПЛ зазначив, що, по-перше, це твердження не є чітким та обґрунтованим. Суд узяв до уваги те, що, на відміну від заявника, двоє інших обвинувачених,строк досудового тримання під вартою яких було враховано до загального строку відбуття покарання згідно з вироком від 21 травня 2010 року, не були додатково засуджені вироком від 25 січня 2012 року (див. пункти 12 та 15 цього рішення) і що заявник не пояснив, чому він вважав, що був в аналогічній ситуації, незважаючи на таку різницю. По-друге, на думку ЄСПЛ, цей аргумент не має великого значення щодо законності покарання заявника у розумінні статті 7 Конвенції (пункт 56 рішення).
З тієї ж причини ЄСПЛ визнав невідповідним аргумент заявника – який у будь-якому разі виглядає заплутаним та необґрунтованим – про те, що його шанси на помилування президентом будуть зруйновані внаслідок обрання такого підходу національних судів до обчислення його 15-річного строку позбавлення волі(див. пункти 45 та 46 цього рішення) (пункт 57 рішення).
На думку ЄСПЛ, у цій справі заявник переконливо не продемонстрував, що підхід національних судів до обчислення строку покарання у виді 15 років позбавлення волі у справі No 49-1205 призвів до посилення суворості покарання або фактично вплинув на його ситуацію (пункт 58 рішення).
Тому ЄСПЛ визнав, що заявник не обґрунтував своєї скарги,та відхилив її відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтовану (пункт 59 рішення).
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження проти заявника.
Скаргу заявника за статтею 7 Конвенції ЄСПЛ відхилив як явно необґрунтовану(ніякого покарання без закону).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 22 жовтня 2020 року і набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.