Злочином, пов’язаним із домашнім насильством, слід вважати будь-яке кримінальне правопорушення, обставини вчинення якого свідчать про наявність у діянні хоча б одного з елементів (ознак), перелічених у ст. 1 Закону України № 2229-VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству», незалежно від того, чи вказано їх в інкримінованій статті (частині статті) КК як ознаки основного або кваліфікованого складу злочину.
Обставини справи
ОСОБА_1 обвинувачувався у тому, що він на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин умисно завдав ОСОБА_2 декількох ударів по голові й тулубу, заподіявши останній легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.
Позиції судів першої та апеляційної інстанцій
Місцевий суд закрив на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення стосовно ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 125 КК у зв’язку з відмовою потерпілої ОСОБА_2 від обвинувачення.
Апеляційний суд рішення місцевого суду залишив без зміни.
У касаційній скарзі прокурора посилається на необґрунтоване закриття кримінального провадження.
Підстави розгляду кримінального провадження ОП
Колегія суддів Першої судової палати Суду передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 на розгляд ОП на підставі ч. 2 ст. 434-1 КПК у зв’язку з тим, що вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК у подібних правовідносинах, викладеного в ухвалі Суду від 3 жовтня 2019 року (справа № 653/666/19, провадження № 51-4906ск19). За висновками Суду, законодавче формулювання «злочин, пов’язаний із домашнім насильством», яким установлено обмеження для закриття справи у разі відмови потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, є відсилочним до змісту ст. 126-1 КК. Тому, на думку Суду, кваліфікація дій особи за ч. 1 ст. 125 вказаного Кодексу не дає підстав розцінювати цей злочин як пов’язаний із домашнім насильством, а отже, і вважати, що за таких умов є обмеження для закриття кримінального провадження у разі відмови потерпілого від обвинувачення.
Передаючи кримінальне провадження на розгляд ОП, колегія суддів дійшла
протилежного висновку і в ухвалі мотивувала своє рішення тим, що при визначенні підстав для закриття кримінального провадження формулювання «злочин, пов’язаний із домашнім насильством» слід визнати оціночним поняттям, а не відсилочною нормою лише до ст. 126-1 КК. Отже, таке поняття не повинно ототожнюватися виключно з указаною статтею. У зв’язку з цим, на думку Суду, кримінальне провадження щодо обвинуваченого за ч. 2 ст. 125 КК ОСОБА_1 було неправомірно закрито на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, адже його насильницькі дії фактично є проявом домашнього насильства.
Позиція ОП ККС
Рішення апеляційного суду щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.
Обґрунтування позиції ОП ККС
Законом від 07.12.2017 року № 2229-VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі – Закон № 2229-VIII), який набрав чинності 11.01.2019 , внесено зміни до КК та КПК.
Зокрема, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, яким передбачено, що кримінальне провадження
закривається в разі, якщо потерпілий відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, було доповнено словами: «крім кримінального провадження щодо злочину, пов’язаного з домашнім насильством».
КК також було доповнено ст. 126-1, якою передбачено кримінальну відповідальність за домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення
фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи.
Крім того, було внесено зміни й до ч. 1 ст. 67 КК, яку доповнено п . 6 і визначено, що при призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються, зокрема, вчинення злочину щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, а в деяких складах злочинів таку обставину передбачено як кваліфікуючу ознаку.
Згідно зі ст. 1 Закону № 2229 -VIII під домашнім насильством розуміється діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного
насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Водночас у п. «b» ст. 3 Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі –
Стамбульська конвенція) визначає домашнє насильство як всі акти фізичного,
сексуального, психологічного або економічного насильства, які відбуваються в лоні сім’ї чи в межах місця проживання або між колишніми чи теперішніми подружжями або партнерами, незалежно від того, чи проживає правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні або незалежно від того, чи проживав правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні.
Як наголошується у Стамбульській конвенції (ст. 2), її положення застосовуються до всіх форм насильства щодо жінок, у тому числі до домашнього насильства, яке зачіпає жінок непропорційно.
З огляду на викладене очевидним є те, що формулювання поняття «злочин,
пов’язаний із домашнім насильством» є ширшим за поняття «домашнє насильство» у нормі ст. 126-1 КК і може полягати не лише у вчиненні цього злочину, а й в інших суспільно небезпечних діяннях, які мають ознаки домашнього насильства. Тому поняття «злочин, пов’язаний із домашнім насильством» не є відсилочним, у розумінні законодавця має комплексний характер й регламентується у різних сферах суспільних відносин. Тому при встановленні змісту згаданого поняття слід виходити з конкретних фактичних обставин справи, а не тільки з кваліфікації дій винуватця.
У контексті зазначеного «злочином, пов’язаним із домашнім насильством» слід
вважати будь-яке кримінальне правопорушення, обставини вчинення якого містять хоча б один із елементів, перелічених у ст. 1 Закону № 2229 -VIII, незалежно від того, чи вказано їх у відповідній статті (частині статті) КК як ознаки основного або кваліфікованого складу злочину.
Таким чином, аналізуючи комплексний характер домашнього насильства та виходячи з тлумачення закону, до злочину, пов’язаного з домашнім насильством, на який поширюється заборона у п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, слід відносити не тільки злочин, передбачений ст. 126-1 КК, та злочин, що містить кваліфікуючу ознаку «вчинення злочину щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах», але й кримінальне правопорушення з ознаками діяння (дії або бездіяльність), поняття якого визначено у ст. 1 Закону № 2229-VIII.
Разом із цим, згідно з пунктами «a», «b» § 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має бути негайно й детально поінформованим про характер та причини обвинувачення, висунутого проти нього, і мати час та можливості, необхідні для підготовки свого захисту.
Наведені гарантії стосуються всіх обставин, які належать до предмета доказування у кримінальному провадженні в силу ст. 91 КПК (тобто, й такого важливого елемента обвинувачення, як вчинення злочину, пов’язаного з домашнім насильством, що обтяжує покарання і з урахуванням процесуальної заборони, закріпленої в п. 7 ч. 1 ст. 284 вказаного Кодексу, тягне за собою правові наслідки). При цьому відповідно до ст. 92 КПК тягар доказування згаданих обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, – на потерпілого.
Отже, обов’язковою умовою визнання судом злочину – незалежно від його
родового чи безпосереднього об’єкта – пов’язаним із домашнім насильством, є відображення зазначеного у формулюванні обвинувачення (у повідомленні про підозру, в обвинувальному акті) із встановленням органами досудового розслідування відповідних фактичних обставин (ступінь родинних відносин або спорідненості між потерпілим та винуватцем, характер насильства тощо). За відсутності цього гарантоване право на захист істотно порушено і, беручи до уваги імперативність приписів п. 19 ч. 1 ст. 7, частин 3, 6 ст. 22, ч. 1 ст. 337 КПК,
унеможливлює застосування згаданого інституту заборони закриття кримінального провадження щодо злочинів, передбачених ст. 125 КК.
У касаційній скарзі доводи прокурора зводяться до тверджень про неправомірне
закриття кримінального провадження через внесені 11.01.2019 до ст. 284 КПК зміни та факт вчинення ОСОБА_1 злочину стосовно дружини.
Однак вчинення злочину стосовно члена сім’ї або іншої особи, зазначеної в ч. 2 ст. 3 Закону № 2227-VIII, автоматично не скасовує гарантій права на захист. Якщо
сторона обвинувачення вважає, що суспільно небезпечне діяння пов’язано саме з домашнім насильством, вона про це обов’язково має зазначити у повідомленні про підозру, в обвинувальному акті, а на обґрунтування своєї позиції надати відповідні докази. Інакше підозрюваний (обвинувачений) буде позбавлений процесуальної можливості ефективно захищатися та спростувати висунуте обвинувачення.
Крім того, ч. 1 ст. 337 КПК передбачено, що судовий розгляд проводиться лише
стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта.
Засада диспозитивності, правила ст. 22 КПК вимагають від суду під час здійснення розгляду справи зберігати об’єктивність та неупередженість; функції суду та державного обвинувачення є несумісними.
Натомість, як убачається з матеріалів цієї справи, в обвинувальному акті не міститься жодних посилань на вчинення ОСОБА_1 злочину, пов’язаного з домашнім насильством. У вказаному процесуальному документі слідчі органи також констатували відсутність обтяжуючих обставин.
Оскільки органами досудового розслідування ОСОБА_1 не інкримінувалося вчинення злочину, пов’язаного з домашнім насильством, він не був обізнаний із таким обвинуваченням і не мав можливості захищатися від нього.
Відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги сторони обвинувачення і залишаючи без змін оспорюване рішення, апеляційний суд насамперед урахував
наведене та вимоги ст. 337 КПК, яких місцевий суд дотримався.
З огляду на викладене ОП не може погодитися з доводами прокурора про необхідність скасування ухвали апеляційного суду щодо ОСОБА_1 через
неврахування застереження у п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, адже це призведе до порушення конвенційних положень права на справедливий суд.
Згідно з ч. 3 ст. 438 КПК суд касаційної інстанції не вправі скасувати ухвалу про
закриття кримінального провадження щодо особи лише з мотивів істотного порушення прав обвинуваченого. Тому посилання прокурора на здійснення апеляційного провадження за відсутності ОСОБА_1 як на підставу для скасування оскарженої ухвали є неприйнятним.
У постанові сформульовано висновок про застосування норм права у подібних
правовідносинах.
Висновок щодо застосування норм права
Злочином, пов’язаним із домашнім насильством, слід вважати будь-яке
кримінальне правопорушення, обставини вчинення якого свідчать про наявність у діянні хоча б одного з елементів (ознак), перелічених у ст. 1 Закону № 2229 -VIII, незалежно від того, чи вказано їх в інкримінованій статті (частині статті) КК як ознаки основного або кваліфікованого складу злочину. Встановлена у п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК заборона закриття кримінального провадження поширюється на осіб, які вчинили злочин, пов’язаний із домашнім насильством, за умови, що слідчі органи пред’явили особі таке обвинувачення і вона мала можливість захищатися від нього.
Детальніше з текстом постанови ОП ККС ВС від 12.02.2020 у справі № 453/225/19 (провадження № 51-4000кмо19 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87602679.