Теза про те, що Україна нібито відстає від «майже всіх» демократичних країн у питанні перевірки доброчесності кандидатів в адвокати, стала центральним аргументом відеоматеріалу Фундації DEJURE. Однак зіставлення цієї тези з чинним українським законодавством і з реальною практикою названих країн показує: проблема радше в самій аргументації, ніж у стані української адвокатури.
Що насправді передбачає українське законодавство
Частина друга статті 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» уже містить фільтр доступу до професії: непогашена судимість за тяжкий чи особливо тяжкий злочин; недієздатність чи обмежена дієздатність; дворічна заборона після позбавлення права на адвокатську діяльність; і, що найважливіше в контексті дискусії про «збитих льотчиків», — трирічна заборона для осіб, звільнених з посади судді, прокурора, слідчого, дізнавача, нотаріуса, державної служби чи служби в органах місцевого самоврядування за порушення присяги або корупційне правопорушення.
Отже, вихідна теза відео — «в Україні немає жодних фільтрів» — не відповідає тексту закону. Механізм існує.
Тут варто зауважити, що кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури не мають права за власною ініціативою перевіряти інформацію про кандидата, що виходить за межі цього переліку. Це означає, що заклик до Національної асоціації адвокатів України самостійно запровадити ширшу «перевірку доброчесності» без зміни закону — це заклик до органу самоврядування діяти поза межами наданих йому повноважень, що саме по собі є порушенням принципу законності (стаття 92 Конституції України: обмеження конституційних прав, включно з правом на професійну діяльність за статтею 43, встановлюються виключно законом).
Порівняльний аргумент не витримує перевірки фактами
Центральний доказовий блок відео — твердження, що в шести досліджених країнах (Канада, США, Швеція, Латвія, Литва, Нідерланди) десятиліттями діє «глибока ретельна перевірка доброчесності та репутації», а Швеція нібито демонструє конкретний показник — 6% відмов у 2025 році саме з етичних підстав. Перевірка цього твердження за офіційними джерелами виявляє серйозні розбіжності.
По-перше, структурна відмінність, яку відео замовчує. У Швеції не існує монополії на юридичну практику: за офіційними матеріалами Шведської асоціації адвокатів (Advokatsamfundet), будь-яка особа може представляти інтереси клієнтів і практикувати право без жодного дозволу. Захищений законом лише титул «advokat» — престижне, необов’язкове звання. Особа, якій відмовлено у вступі до асоціації, не втрачає права на юридичну практику як таку. Це принципово відрізняється від української моделі, де статус адвоката є обов’язковою монопольною умовою для здійснення захисту в кримінальному провадженні. Порівнювати відсоток відмов у вступі до добровільного престижного об’єднання з відмовою в допуску до єдиної, юридично необхідної професії — методологічно некоректно.
По-друге, сама цифра «6%» не підтверджується жодним офіційним джерелом. Ані статут Advokatsamfundet, ані інструкції для заявників, ані новинний архів асоціації за 2025 рік не містять такого показника. Реальна процедура прийому передбачає загальну вимогу «redbarhet» (чесність) і «lämplighet» (придатність), яку правління оцінює на основі поданих заявником професійних контактів — це модель перевірки рекомендацій, а не заявлене відео «глибоке розслідування темних сторін біографії».
По-третє, наведений приклад із Латвії не піддається перевірці. Конкретний випадок відмови кандидатці через поширення наративів про «звільнення» Латвії Радянським Союзом не знаходить підтвердження в жодному відкритому джерелі — ні в базах даних, ні в матеріалах Латвійської колегії присяжних адвокатів. Відсутність будь-якого посилання на дату, ім’я чи документ перетворює цей приклад з факту на непідтверджену анекдоту.
По-четверте, самі «глибинні інтерв’ю» неможливо перевірити. У матеріалі відсутні імена опитаних, дати розмов чи назви організацій-респондентів, а також будь-яке опубліковане дослідження з методологією. Це принципова відмінність від предметного порівняльно-правового аналізу, який за визначенням мав би спиратися на джерела, доступні для незалежної перевірки.
Ширший контекст: хто формулює ці тези
Автор проаналізованого відео представлений на медіаресурсах («Українська правда», ZN.ua, NV.ua) як «адвокаційний менеджер» Фундації DEJURE — тобто фахівець із публічних кампаній і комунікацій, а не практикуючий адвокат. Як вже раніше стало відомо, “експертом” з питань адвокатури та адвокатської діяльності у зазначеній громадській організації “Фундація DE JURE” є Ярослав Кузишин. Тут варто нагадати, що про зазначену особу на офіційному сайті УГКЦ у контактній інформації Синодів вказано: «Ярослав Кузишин, помічник Секретаря Синоду Єпископів УГКЦ». Окремо, на сайті Київської Трьохсвятительської духовної семінарії є новина про те, “адвокаційний менеджер” презентував книгу «Душпастирство руху Католицької харизматичної віднови в Україні». Автором книги є випускник Київської Трьохсвятительської духовної семінарії — брат Ярослав Кузишин.
Ця обставина сама по собі не спростовує змісту тверджень, однак пояснює, чому аргументація побудована на емоційно переконливих, але фактично незасвідчених прикладах, і не на перевірюваному порівняльно-правовому дослідженні з посиланнями на конкретні джерела.
Ця критика розгортається на тлі ширшої інституційної суперечки навколо реформи адвокатури. Рада адвокатів України ще 12 грудня 2025 року затвердила Програму виконання урядової Дорожньої карти з питань верховенства права за участю провідних європейських адвокатських об’єднань (CCBE, адвокатур Франції, Литви, Чехії, Люксембургу). Паралельно оприлюднений «Тіньовий звіт», що ліг в основу критичних публікацій, зазнав критики з боку альтернативного дослідження американської організації Armada Network, представленого в Європарламенті 5 лютого 2026 року: за словами одного з його авторів, автори «Тіньового звіту» не проводили інтерв’ю з представниками НААУ й не верифікували власних тверджень.
Висновок
Заклик «наздогнати» європейські та західні стандарти перевірки доброчесності адвокатів спирається на порівняльні дані, які при перевірці виявляються або структурно некоректними, або статистично непідтвердженими, або фактично неверифікованими, або методологічно непрозорими. Це не означає, що дискусія про вдосконалення статті 6 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» позбавлена сенсу — вона цілком легітимна як предмет законодавчої ініціативи Верховної Ради. Однак нав’язування Україні моделі, яка представлена як усталена європейська практика, тоді як насправді в наведеному як взірець прикладі такої монопольної, обов’язкової та статистично задокументованої системи перевірки не існує, — це не порівняльно-правовий аргумент, а риторичний прийом, що видає бажане за дійсне.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.