Народний депутат Ярослав Железняк з колегами зареєстрував законопроєкт про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу, спрямований на протидію зловживанню процесуальними правами та подолання проблеми закриття справ через сплив строків. Ініціатива подана на тлі статистики, оприлюдненої головою Комітету Верховної Ради з питань антикорупційної політики Анастасією Радіною: за її даними, розгляд топкорупційної справи у Вищому антикорупційному суді триває в середньому 3,5 роки, станом на кінець 2025 року в суді накопичилося 327 нерозглянутих справ (60% — понад 12 місяців), а за прогнозами, кожна четверта справа НАБУ і САП за найближчі два роки може завершитися закриттям через сплив строків давності.
Проаналізуймо, чи відповідає зміст законопроєкту масштабу заявленої проблеми і чи не містить він механізмів, здатних породити нові ризики.
Що законопроєкт справді пропонує на стадії досудового розслідування
Частина новел стосується процесуальних строків розслідування:
- вісімнадцятимісячний строк для особливо тяжких злочинів «виняткової складності», зумовленої міжнародним співробітництвом чи значним обсягом слідчих дій (зміни до статті 219);
- аналогічне подовження меж продовження строку слідчим суддею — до 18 місяців за клопотанням, погодженим із Генеральним прокурором чи керівником САП (зміни до статті 294);
- обов’язок прокурора вчинити конкретну процесуальну дію (закрити провадження, звернутися з обвинувальним актом тощо) не пізніше останнього дня строку розслідування, а в разі бездіяльності прокурора — право сторони захисту чи потерпілого звернутися до слідчого судді з клопотанням зобов’язати прокурора вирішити це питання протягом п’яти днів (зміни до статей 219 і 284).
Ці зміни стосуються виключно стадії досудового розслідування. Однак наведена Радіною статистика — 3,5 року розгляду справи та накопичення нерозглянутих справ — описує проблему судового розгляду у ВАКС, а не досудового слідства. Подовження строків розслідування саме по собі не прискорює розгляд справи судом і не скорочує чергу з 327 нерозглянутих проваджень. Це не означає, що норми про досудове розслідування безглузді — вони можуть бути корисними для складних міжнародних справ, — але вони відповідають іншій частині проблеми, ніж та, що ілюструється наведеною статистикою.
Що пропонується на стадії судового розгляду — і тут виникають системні застереження
Значно об’ємніший блок законопроєкту стосується власне судового розгляду й спрямований проти зловживань учасників процесу: повторні клопотання без нових обставин, систематична неявка захисників, необхідність визначати тривалість виступів. Однак саме тут конкретні формулювання законопроєкту викликають серйозні запитання.
Перше застереження: критерій «висловлювання образливого або непристойного характеру» — вкрай оціночний і повторюється як підстава для найсуворіших процесуальних наслідків. Цей критерій фігурує не менш ніж у восьми різних місцях законопроєкту (зміни до статей 132, 315, 321, 350, 399, 401, 428, 430, 464) — і в частині випадків він застосовується не як допоміжна ознака зловживання, а як самостійна, достатня підстава для:
- залишення клопотання без розгляду на будь-якій стадії процесу;
- відмови у відкритті апеляційного провадження (нова редакція частини четвертої статті 399);
- відмови у відкритті касаційного провадження (нова редакція частини другої статті 428);
- відмови у відкритті провадження за нововиявленими обставинами.
Це означає: якщо апеляційна чи касаційна скарга, на думку судді-доповідача, містить «непристойний» вислів, провадження за нею відкрито не буде — незалежно від того, наскільки обґрунтованими є викладені в ній юридичні аргументи по суті. Закон не визначає жодних критеріїв «образливості» чи «непристойності» — ці поняття не мають усталеного юридичного змісту в процесуальному праві та залишаються повністю на розсуд судді. Такий механізм створює ризик, що право на апеляційний і касаційний перегляд — гарантоване статтею 129 Конституції України та статтею 6 Конвенції про захист прав людини — фактично ставиться в залежність від стилістики тексту скарги, а не від її юридичної суті.
Друге застереження: повноваження головуючого зупиняти чи обмежувати виступ учасника під час судових дебатів або останнього слова. Запропонована редакція статті 321 надає головуючому право не лише визначати тривалість виступів (що є усталеною практикою управління процесом), а й зупиняти виступ учасника — включно з останнім словом обвинуваченого — у разі «повторного відхилення від обставин, що мають значення для провадження» чи повторного використання «образливих» висловлювань. Останнє слово традиційно розглядається як безумовне право обвинуваченого висловитися без обмежень з боку суду; надання судді права перервати саме цю частину процесу за оціночним критерієм є суттєвим відступом від цієї гарантії й потребує окремого обґрунтування щодо сумісності з правом на захист.
Третє застереження: механізм статті 322 про розгляд справи за відсутності учасника з подальшою втратою права на заперечення. Пропонована норма дозволяє суду продовжувати засідання й ухвалювати рішення за відсутності належно повідомленого учасника (крім допитів), надаючи йому «розумний строк» для подання письмових заперечень — після спливу якого він втрачає право на їх подання чи розгляд судом. Формулювання не встановлює мінімальної тривалості цього «розумного строку», залишаючи його визначення повністю на розсуд суду в кожній конкретній справі, що створює ризик надто короткого строку де-факто позбавляти сторону можливості реагувати.
Проміжний висновок
Проблема, яку описує Анастасія Радіна, — задокументована лише статистично. Частина запропонованих механізмів — обов’язок прокурора вчасно ухвалювати процесуальні рішення, можливість не відкладати засідання через відсутність одного з кількох захисників, обмеження на повторні клопотання без нових обставин — можливо і є розумною й пропорційною відповіддю на проблему затягування процесу, хоча потребують аналізу реальної статистики, а не вибіркової.
Водночас наскрізне використання вкрай оціночного критерію «образливості» чи «непристойності» як самостійної підстави для відмови у відкритті апеляційного й касаційного провадження, а також розширення дискреційних повноважень головуючого щодо обмеження останнього слова обвинуваченого, — це вже не інструменти проти процесуального зловживання, а потенційне обмеження самого права на захист і права на перегляд судового рішення вищою інстанцією. Ці положення законопроєкту заслуговують на окреме обговорення в профільному комітеті — насамперед щодо сумісності з статтею 6 Конвенції про захист прав людини та статтею 129 Конституції України — незалежно від того, наскільки обґрунтованою є мета боротьби із зловживаннями процесуальними правами.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.