Обставини справи
Справа стосувалася справедливості кримінального провадження, в межах якого вина заявниці була встановлена лише на підставі впізнання її тільки потерпілою особою, проведеного за відсутності процесуальних гарантій, передбачених законом.
26 липня 2010 року пані К. К. поскаржилася до поліцейського відділку міста
Ковачиці (Kovačica) на те, що двоє ромських жінок вкрали гроші з її будинку. За
пред’явленими їй фото, якими були лише фото заявниці, вона впізнала останню як особу, яку вона бачила біля виїзних воріт, коли виходила з двору, перш ніж
виявила крадіжку. Стосовно цього поліція склала службову записку (
službena beleška).
4 листопада 2010 року слідчий суддя постановив ухвалу, якою цю службову записку було вилучено з матеріалів справи.
25 листопада 2010 року заявниці було пред’явлено обвинувачення у вчиненні крадіжки з обтяжувальними обставинами.
12 січня 2012 року суд першої інстанції відкрив судове засідання. Суд заслухав заявницю, яка стверджувала, що всупереч твердженням пані К. К., вона ніколи не була в селі, де проживала остання. Як потерпіла впізнала її, заявниця пояснити не змогла. Суд допитав пані К. К., яка повторила свої попередні показання щодо інциденту, і що вона впізнала заявницю як особу, яку бачила біля виїзних воріт, яка виходила з її двору в день крадіжки коштів. Суд заслухав кількох інших свідків, усі вони були сусідами пані К. К. Більшість із них нікого не бачили перед її будинком. Вони могли лише засвідчити, що бачили «підозрілу машину» у своєму селі того дня, але не змогли дійти згоди щодо її кольору чи напрямку, з якого вона прибула. Лише один свідок заявив, що бачив двох жінок перед будинком пані К. К., але він не впізнав заявницю як одну з них.
24 вересня 2012 року суд першої інстанції визнав заявницю винною за пред’явленими обвинуваченнями та засудив її до 1 року позбавлення волі. Як
зазначив суд, ним було встановлено вирішальні обставини щодо часу, місця та
способу вчинення правопорушення на підставі показань пані К. К. та інших
свідків, а також письмових документів. Суд визнав показання пані К. К.
правдивими, але відхилив версію подій заявниці через її спробу уникнути
кримінальної відповідальності та таку, що суперечила показанням пані К. К.
8 жовтня 2013 року Апеляційний суд міста Нового Саду залишив без змін вирок суду першої інстанції та розмежував процедуру впізнання згідно зі статтею 104 Кримінального процесуального кодексу і показаннями свідка, наданими під час основного судового розгляду, зазначивши, що жодної процедури впізнання за статтею 104 цього Кодексу в цій справі не проводилася, проте пані К. К. мала змогу побачити заявницю в залі суду та впізнати її як особу, яка була на її подвір’ї того дня.
18 грудня 2013 року Верховний Касаційний суд Сербії відхилив касаційну скаргу заявниці, а 25 березня 2015 року Конституційний суд відхилив її конституційну скаргу.
У своїй заяві до ЄСПЛ заявниця скаржилася за статтею 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження, у якому її було визнано винною у
крадіжці з обтяжувальними обставинами та засуджено до 1 року позбавлення
волі виключно на підставі доказів, отриманих шляхом впізнання, яке само по
собі було проведено з порушенням вимог Кримінального процесуального кодексу Сербії.
Оцінка Суду
Загальні принципи щодо справедливості провадження, включаючи прийнятність доказів, були узагальнені у справах Schenk v. Switzerland (12 липня 1988 року, §§ 45-46, Series A № 140), Moreira Ferreira v. Portugal (№ 2) ([GC], № 19867/12, § 83, 11 липня 2017 року), Khan v. the United Kingdom (№ 35394/97, § 34, ECHR 2000-V),
Jalloh v. Germany ([GC], № 54810/00, § 95, ECHR 2006-IX), Bykov v. Russia ([GC], № 4378/02, §§ 89 та 90, 10 березня 2009 року), Balliu v. Albania (№ 74727/01, § 42, 16 червня 2005 року), та Laska and Lika v. Albania (№№ 12315/04 та 17605/04, § 57, 20 квітня 2010 року) (пункт 12 рішення).
Відповідно до статті 104 Кримінального процесуального кодексу, чинного на час подій, за потреби встановити, чи міг свідок впізнати певну особу, яку він уже описав, свідкові показували цю особу разом з іншими невідомими йому особами. Усі ці особи повинні були мати «основні ознаки», подібні до тих
«основних ознак», що початково описав свідок, і тоді свідка просили заявити, чи міг він точно або з певним рівнем ймовірності впізнати відповідну особу, і якщо так, то вказати на неї. Під час попереднього кримінального провадження та досудової стадії розгляду справи впізнання мало б проводитися таким чином, щоб особа, яку будуть впізнавати, не могла бачити свідка, а також аби свідок
особисто також не міг бачити відповідну особу до початку офіційної процедури
впізнання (пункт 13 рішення).
Крім того, малося на увазі, що в будь-якому випадку впізнання, разом із відповідними процесуальними гарантіями, як правило, повинно проводитися
невдовзі після вчинення кримінального правопорушення, аби свідок, який не знав обвинуваченого, міг ідентифікувати відповідну особу, і правдивість його
показань була перевірена (пункт 14 рішення).
Повертаючись до цієї справи, ЄСПЛ зазначив, що єдиним доказом засудження заявниці було впізнання її потерпілою під час основного судового розгляду після того, як їй вже були показані поліцією фото заявниці, і нікого інших, й після того, як вона побачила її як обвинувачену в залі суду (див. пункти 2 і 5 цього рішення). Крім того, не було жодних судово-медичних чи інших речових доказів, пов’язаних із правопорушенням, а «письмова документація», про яку йшлося, складалася виключно з поліцейських протоколів (див. пункт 6 цього рішення). Хоча службову записку про первинне впізнання заявниці було виключено з матеріалів справи (див. пункт 3 цього рішення), фактом залишається те, що її впізнання в суді першої інстанції було проведено за відсутності процесуальних гарантій, передбачених статтею 104 Кримінального процесуального кодексу (див. пункти 5, 7 і 13 цього рішення, включно з власним визнанням апеляційним судом цього факту). Все це, на думку ЄСПЛ, зробило показання потерпілої сумнівними, особливо з огляду на той факт, що інші свідки самі не змогли впізнати заявницю як правопорушницю, та, зокрема, один свідок, зазначаючи, що перед будинком потерпілої дійсно було двоє жінок, не зміг ідентифікувати заявницю як одну з них (див. пункт 5 цього рішення). За цих обставин, навіть змагальний характер подальшого провадження не міг усунути процесуальні недоліки, про які йдеться (див. згадане вище рішення у справі Laska and Lika, § 68) (пункт 15 рішення).
В доповнення до наведеного ЄСПЛ визнав, що в цій справі наявні розбіжності у показаннях свідків (див. пункт 7 цього рішення) не були достатньо ураховані національними судами у своїх обґрунтуваннях в тому сенсі, що суди по суті лише повторили, хто що сказав, і вирішили прийняти показання потерпілої, попри непідтвердження їх жодними іншими доказами (див., mutatis mutandis, справу
Laska and Lika, цит. в цій справі, § 64). Таким чином, національні суди не дотрималися двох основних вимог кримінального судочинства: (i) вина
обвинуваченого має бути доведена поза розумним сумнівом; та (ii) принцип in
dubio pro reo, який вимагає, щоб будь-які сумніви в надійності доказів тлумачилися на користь обвинуваченого, а не обвинувачення (див., наприклад, mutatis mutandis, Barberà, Messegué and Jabardo v. Spain, 6 грудня 1988 року, §§
77 та 89, Series A no. 146; Melich and Beck v. the Czech Republic, № 35450/04, §§ 49
та 55, 24 липня 2008 року; Fatullayev v. Azerbaijan (№ 2), № 32734/11, § 99, 7 квітня 2022 року; та Ilgar Mammadov v. Azerbaijan (no. 2), № 919/15, § 232, 16 листопада 2017 року) (пункт 16 рішення).
З огляду на вищезазначене, ЄСПЛ дійшов висновку, що кримінальне провадження проти заявниці не відповідало вимогам справедливого судового
розгляду. Відповідно, у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 26 серпня 2023 року і є остаточним.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першим отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.