Обставини справи
Ця справа стосувалася затримання заявника 13 квітня 2010 року за підозрою у вимаганні та за наступною підозрою у вчиненні серйозного злочину і ненадання судом першої інстанції причин для продовжуваного тримання заявника під вартою після спливу строку дії ухвали про його досудове тримання під вартою, незважаючи на клопотання адвоката заявника про його звільнення. Жодної інформації про результат кримінального провадження стосовно нього, про звільнення або подальше тримання під вартою після 7 серпня 2012 року надано не було.
Заявник скаржився за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції на незаконність його досудового тримання під вартою та відсутність належного перегляду законності його ув’язнення.
Оцінка Суду
Прийнятність
Дотримання шестимісячного строку згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції Дотримання шестимісячного строку стосовно скарг за пунктом 1 статті 5 Конвенції
ЄСПЛ відзначив, що хоча заявник і скаржився на незаконність свого ув’язнення, лише один із його аргументів стосувався порушення національного законодавства, а саме частини 7 статті 156 КПК. По суті, його скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції стосувалися відсутності чіткої правової основи, яка б регулювала певні періоди його досудового тримання під вартою, що суперечило вимогам статті 5 Конвенції (пункт 29 рішення).
Крім того, Суд зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо заявник був затриманий і надалі поміщений під варту впродовж усього періоду розслідування та судового розгляду, який завершився ухваленням обвинувального вироку, його / її безперервне тримання під вартою протягом конкретно зазначених нею/ним періодів, а також протягом інших періодів мало такий самий правовий характер і становило собою для цілей Конвенції безперервну ситуацію, яка перестала існувати на дату засудження (див. Nikolay Kucherenko v. Ukraine, цит. вище, § 29; та Gavazhuk v. Ukraine, цит. вище, §§ 54 та 55) (пункт 30 рішення).
При розгляді аналогічних справ проти України в минулому Суд окремо розглядав будь-який період ув’язнення, який не охоплювався рішенням суду; ситуація, яка зазвичай розпочинається в момент, коли слідчі органи завершують підготовку обвинувального акту та передають матеріали справи до суду першої інстанції для розгляду, завершується проведенням судового розгляду в суді першої інстанції (див огляд цієї усталеної практики, Kharchenko v. Ukraine, no. 40107/02, § 70, 10 лютого 2011року). ЄСПЛ окремо розглядав скарги стосовно законності подальшого досудового тримання під вартою, а саме у випадках, коли національний суд, піддаючи особу правосуддю, вирішив підтримати захід у вигляді досудового тримання під вартою до неї без зазначення термінів подальшого тримання під вартою та без наведення будь-яких підстав для такого рішення (там само, §§73 та 75) (пункт 31 рішення).
Незважаючи на наведену вище різницю, обидва питання та відповідні періоди були частиною тієї самої структурної проблеми – відсутності достатніх гарантій проти свавільного ув’язнення на стадії судового розгляду. У згаданому вище рішенні Харченко(там само, § 98). Суд пояснив так: «Тому Суд постійно констатує порушення пункту 1 (c) статті 5 Конвенції щодо періодів, протягом яких тримання під вартою здійснювалося без відповідного судового рішення, особливо протягом періоду після закінчення слідства та до початку судового розгляду, а також щодо судових рішень, ухвалених на стадії судового розгляду, які не містять визначених строків подальшого тримання під вартою, таким чином залишаючи без змін такий запобіжний захід, а не продовжуючи строк його застосування, що суперечить вимогам статті 5 (див., серед багатьох інших джерел, згадане вище рішення у справі Yeloyev v. Ukraine, no.17283/02, 6 листопада 2008 року, пункти 49–55). Видається, що обидві проблеми мають місце у зв’язку із законодавчою прогалиною» (пункт 32 рішення).
У світлі наведених вище міркувань та з урахуванням суті скарг заявника Суд дійшов висновку, що вони мають бути розглянуті як такі,що охоплюють безперервний період його досудового тримання під вартою, яке можна описати як продовжувану ситуацію, що все ще тривала на час подачі ним своєї заяви до Суду (пункт 33 рішення).
Із цього випливало, що шестимісячний період щодо скарг заявника на відсутність будь-якого рішення суду, яке б визначало його ув’язнення з 13 по 19 жовтня 2010 року, не розпочався в останню дату, а тому, будучи частиною його загальної скарги на весь період досудового тримання під вартою, ці скарги не можуть бути відхилені як такі, що подані із запізненням (пункт 34 рішення).
Дотримання шестимісячного строку стосовно скарг за пунктом 4 статті 5 Конвенції
ЄСПЛ зауважив, що скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції стосувалися відсутності можливості ініціювати перегляд законності свого ув’язнення між завершенням досудового розслідування (29 вересня 2010 року) та проведенням судового засідання (19 жовтня 2010 року), а також щодо стверджуваної відсутності безсторонності судді, який розглядав питання ув’язнення заявника 19 жовтня 2010року, 30 травня та 14 вересня 2011 року, та факту того, що його рішення, ухвалені в ці дати, не були обґрунтованими (пункт 35 рішення).
У зв’язку із цим виникло питання, чи може Суд розглядати справу в період до 16 січня 2011 року, тобто більше ніж за шість місяців до подачі заяви (пункт 36 рішення).
Суд нагадав про свою практику з відхилення скарг у зв’язку із пропуском строку, що стосувалися судових розглядів ув’язнення заявника, в разі, якщо вони були подані більше ніж через шість місяців після відповідного розгляду (див. Hristov v. Bulgaria (dec.), no.35436/97, 19 вересня 2000 року; Mello v. Slovakia (dec.), no. 67030/01, 21червня 2005 року; Osypenko v. Ukraine, no. 4634/04, § 87, 9 листопада 2010 року) (пункт 37 рішення).
З іншого боку, у справі Molodorych v. Ukraine (no.2161/02, §§ 104–106, 28 жовтня 2010року) Суд зробив такі висновки по суті скарг за пунктом 4 статті 5 Конвенції стосовно цієї ж правової основи, як і в цій справі:
«104. Суд вважає, що питання за пунктом 4 статті 5 Конвенції, порушене в цій справі, стосується не просто випадкової відсутності належного реагування національного суду на питання законності тримання заявника під вартою. Воно походить із більш загальної проблеми відсутності чіткої і передбачуваної національної процедури судового розгляду такого питання.
105. Зокрема, хоча Кримінально-процесуальний кодекс вимагає від судів мотивувати свої рішення щодо тримання під вартою протягом досудового слідства та встановлювати строк такого тримання (див. пункт 57 цього рішення), він не містить аналогічної вимоги стосовно рішень про подальше тримання під вартою після того, як справу було передано до суду першої інстанції. Суд також зауважує, що хоча стаття 237 Кримінально-процесуального кодексу покладає на суддю обов’язок з’ясовувати при попередньому розгляді справи питання щодо застосування запобіжних заходів, такий розгляд справи з огляду на положення статті 240 Кодексу може здійснюватися без участі відповідної особи та її захисника (див.пункт 58 цього рішення).
106. У зв’язку із цим Суд зазначає, що в інших справах проти України, які стосувалися того самого нормативного регулювання, але в контексті скарг за пунктом1 статті 5 Конвенції, він уже неодноразово встановлював, що норми процесуального законодавства України стосовно тримання під вартою не забезпечували заявникам належного захисту від свавілля (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Yeloyev v. Ukraine, п. 54)
….
108….На підставі викладеного вище в пунктах105і106Суд далі визнає, що загалом національне законодавство не передбачає процедури судового розгляду питання законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, яка б задовольняла вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції» (пункт 38 рішення).
Поряд із цими висновками в рішенні Молодорич, ураховуючи те, що національні суди були компетентні розглянути клопотання про звільнення і нічого не перешкоджало їм обґрунтувати свої рішення, якби вони вирішили зробити це, то Суд визнав, що скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції не можуть бути подані абстрактно і що заявник мав продемонструвати те, що він намагався ініціювати судовий перегляд свого ув’язнення, який принаймні міг би певною мірою усунути відсутність періодичного перегляду законності ув’язнення на стадії судового розгляду. У справі Shalimov v. Ukraine (no. 20808/02, 4 березня 2010 року) Суд відхилив скаргу заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції з такої підстави:
«57. Суд також зазначає, що відповідне національне законодавство передбачало юридичні засоби захисту, що принаймні в теорії були ефективними. А саме заявник мав право ініціювати судовий перегляд тримання його під вартою, а суди були правомочні ухвалити рішення про його звільнення, замінивши тримання під вартою на інший запобіжний захід. Ураховуючи те, що заявник не скористався цими засобами юридичного захисту, Суд не може оцінювати, чи відповідає клопотання заявника про звільнення вимогам пункту 4 статті 5 Конвенціїі, виходячи з обставин цієї справи, Суд не може оцінити ефективність існуючих засобів юридичного захисту на практиці. Таким чином, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції» (пункт 39 рішення).
Справді, в тих випадках, коли заявник намагався домогтися судового перегляду свого ув’язнення і його клопотання було фактично розглянуто, Суд розглядав питання того, чи узгоджувалося відповідне національне законодавство,in concreto, з вимогами пункту 4 статті 5 Конвенції. У справах проти України Суд, наприклад, визнавав надмірні затримки в розгляді клопотань про звільнення (див., серед іншого,Kharchenko, цит.вище, §86), нерозгляд відповідних аргументів заявників (див., серед іншого, Svershov v. Ukraine, no.35231/02, § 71, 27 листопада 2008 року) та відмови в розглядах наступних клопотань заявника про звільнення (див. Yeloyev v. Ukraine, no.17283/02, §65, 6 листопада 2008 року) (пункт 40 рішення).
У світлі наведеного вище Суд підкреслив, що стверджуване порушення пункту 4 статті 5 Конвенції в цій справі не є результатом самовільних чи випадкових дисфункцій/збоїв, а скоріше за все відбувається через систематичну відсутність доступу до ефективної процедури судового перегляду (див. Molodorych v. Ukraine, цит. вище, §104 ). У таких випадках було б надмірно формально вимагати, щоб заявник упродовж безперервного періоду ув’язнення окремо скаржився на кожний конкретний наслідок недоліку цього протягом шести місяців із моменту відповідної події (пункт 41 рішення).
Із цього випливає, що для цілей скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції шестимісячний період у цій справі не розпочався окремо від судових рішень 19 жовтня 2010 року, 30травня і 14 вересня 2011 року. Як зазначено вище, з урахуванням того, що всі згадані рішення були ухвалені в межах одного провадження, стосувались ув’язнення одного правового характеру, а скарги заявника стосувалися загальних недоліків системи судового перегляду ув’язнення в Україні, Суд дійшов висновку, що оскільки скарга стосувалася рішення суду 19 жовтня 2010 року, то вона не могла бути відхилена як така, що подана поза межами строку (пункт 42 рішення).
Висновок стосовно прийнятності
Установивши, що заявник дотримав шестимісячний строк, Суд також зазначив, що скарги за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції не були явно необґрунтованими чи неприйнятними з інших підстав, зазначених у статті 35 Конвенції. Тому вони були визнані прийнятними (пункт 43 рішення).
По суті
Пункт 1 статті 5 Конвенції
Суд раніше в багатьох справах встановлював, що продовжуване ув’язнення заявників після завершення розслідування в їхніх кримінальних справах характеризувалося відсутністю достатніх правових підстав чи чітких правил регулювання їхньої ситуації (див., серед іншого, Yeloyev v. Ukraine, цит.вище, §50). Суд уже встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції в низці справ стосовно практики тримання обвинувачених під вартою лише на основі факту того, що обвинувальний акт було передано до суду першої інстанції. Суд зазначав, що така практика є несумісною з принципами правової визначеності та захистом від свавілля (див. Kharchenko v. Ukraine, цит.вище, §71 ). Тому період тримання заявника під вартою з 13 по 19 жовтня 2010 року не був сумісним з пунктом 1 статті 5 Конвенції (пункт 46 рішення).
Суд далі відзначив, що хоча 19 жовтня 2010 року районний суд підтримав обрання заявникові запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, він не зазначив кінцевого строку цього заходу і не обґрунтував свого рішення. Це залишило заявника у стані невизначеності щодо підстав його ув’язнення після цієї дати. У зв’язку із цим Суд нагадав, що відсутність будь-якого обґрунтування судів у своїх рішеннях про санкціонування тримання під вартою на тривалий період є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим у пункті 1 статті 5 Конвенції (там само,§75) (пункт 47 рішення).
Тому було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо періоду з 13 жовтня 2010року (пункт 48 рішення).
Пункт 4 статті 5 Конвенції
ЄСПЛ підкреслив, що в межах оскаржуваного періоду заявник не мав можливості домогтися судового перегляду законності свого ув’язнення з моменту завершення розслідування (29 вересня 2010 року) і до судового засідання 19 жовтня 2010 року, оскільки розгляд будь-якого такого клопотання був відкладений до проведення судового засідання (див. Kharchenko v. Ukraine, цит. вище, § 86 ). Після цього законність тримання заявника під вартою була розглянута національними судами 19 жовтня 2010року, під час судового засідання в суді першої інстанції, та 30 травня і 14 вересня 2011 року. Проте ухвалені в результаті рішення не повною мірою відповідали вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (пункт 52 рішення).
ЄСПЛ підкреслив, що в інших розглянутих ним аналогічних справах він зіштовхувався з проблемою нездатності національних судів надати адекватну відповідь на аргументи заявників стосовно необхідності їхнього звільнення (див. Kharchenko, цит.вище, § 100). Аналогічно в цій справі національні суди просто зазначили про відсутність підстав для звільнення заявника, не надавши жодного пояснення і не здійснивши жодного аналізу конкретних обставин заявника (там само,§ 85). У світлі цих висновків Суд не визнав за необхідне розглядати інші твердження заявника щодо цього тією мірою, якою вони охоплюються пунктом 4 статті 5 Конвенції (пункт 53 рішення).
ЄСПЛ вважав, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.
Висновок
Порушення пунктів 1 та 4 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 22 квітня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.