ВП ВС відступила від правового висновку об’єднаної палати КЦС ВС щодо строку звернення працівника до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі, визначивши, що середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці.
Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення цього середнього заробітку без обмеження будь-яким строком згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України та не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі надалі звернутися до суду з позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
8 лютого 2022 року Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва та постанову
Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року та касаційну скаргу
Національного банку України на постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Національного
банку України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, і прийняла постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
11 грудня 2017 року наказом в. о. Голови НБУ No 3967-к директора Департаменту інспекційних перевірок банків ОСОБА_1 звільнено з роботи 11 грудня 2017 року за систематичне невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на неї трудовим договором (пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України).
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про скасування вказаного наказу про звільнення та поновлення на роботі.
У січні 2019 року подала заяву про збільшення позовних вимог та просила
вирішити питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні, проте суд відмовив у прийнятті заяви у зв’язку із пропуском процесуального строку на її подання.
17 липня 2019 року рішенням суду визнано незаконним і скасовано наказ No 3967-к від 11 грудня 2017 року про звільнення та поновлено її на роботі.
17 липня 2019 року наказом Голови НБУ No 2082-к ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту інспекційних перевірок банків з 12 грудня 2017 року зі збереженням встановлених умов оплати праці.
Позивачка вважала, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 грудня 2017 року по день ухвалення рішення. Також вказувала, що відповідач порушив строки виплати заробітної плати при звільненні 11 грудня 2017 року, оскільки повний розрахунок був
здійснений лише 19 березня 2018 року, тому з відповідача підлягає стягненню
середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.
ОЦІНКА СУДУ
Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
На думку Великої Палати Верховного Суду, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок
підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою
визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час
вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений
роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну,
задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.
Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при
звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу – це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є.
Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових
відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього
заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою
заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку
поширюються норми законодавства про оплату праці.
Спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв’язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений
можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов’язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.
Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці
працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.
На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства
Велика Палата Верховного Суду висновує, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного
прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-
яким строком. Також, позивач не позбавлений права після ухвалення судового
рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо
такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.
Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку об’єднаної палати
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі No 369/10046/18, в якому визначено, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, тому строк пред’явлення до суду цієї вимоги обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Суди попередніх інстанцій помилково застосували положення частини першої статті 233 КЗпП України та зробили неправильні висновки про необхідність застосування тримісячного строку звернення до суду з вимогою про стягнення
середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тому рішення суду першої
інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню в частині вирішення вказаної позовної вимоги з ухваленням у цій частині нового рішення.
17 липня 2019 року рішенням суду, зокрема, поновлено ОСОБА_1 на посаді
директора Департаменту інспекційних перевірок банків НБУ з 12 грудня 2017 року, і того ж дня наказом Голови НБУ No 2082 -к ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту інспекційних перевірок банків з 12 грудня 2017 року із збереженням раніше встановлених умов оплати праці.
Тому середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає стягненню за період з 12 грудня 2017 року по 16 липня 2019 року.
Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки
розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі No 910/4518/16 зроблено правовий висновок про те, що середній заробіток за час
затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону No 108/95-ВР, тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Велика Палата Верховного Суду надала висновок про визначення тримісячного
строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час
затримки розрахунку при звільненні в постанові від 18 березня 2020 року у справі No 711/4010/13-ц (провадження No 14-429цс19), а також Верховний Суд України зробив такий висновок у постановах від 26 грудня 2011 року у справі No 6 -77цс11, від 24 червня 2015 року у справі No 6-116цс15, від 06 квітня 2016 року у справі No 6-409цс16, від 11 жовтня 2017 року у справі No 311/136/16, від 08 листопада 2017 року у справі No 202/4914/16-ц.
Премія за результативність роботи за 2017 рік виплачена позивачці 19 березня 2018 року, що підтверджується платіжним дорученням.
З позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 звернулася 09 серпня 2019 року, тобто через більше ніж один рік після виплати відповідачем премії, тод і як строк пред’явлення до суду цієї вимоги обмежується трьома місяцями з дня повного розрахунку по заробітній платі.
Позивачка заявила не лише вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а й вимогу про стягнення середнього
заробітку за час вимушеного прогулу.
У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність
роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за один і той же період після звільнення найманого працівника, оскільки такий період починається днем
звільнення, який є і днем остаточного розрахунку відповідно до статті 116 КЗпП
України і закінчується або днем поновлення на роботі, або днем фактичного
розрахунку. Тобто ОСОБА_1 просила стягнути середній заробіток за один період у
подвійному розмірі, що не відповідає змісту КЗпП України, який не передбачає
можливість стягнення подвійного заробітку.
Крім того, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав, що ОСОБА_1 поновлено на роботі, тобто вона не має статусу звільненого працівника, а тому підстави покладення на роботодавця відповідальності за статтею 117 КЗпП України не виникли.
Ні КЗпП України, ні Законом No 108/95-ВР не передбачено відповідальності
роботодавця за порушення термінів виплати заробітної плати у вигляді стягнення на користь працівника, що продовжує працювати на підприємстві, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх
інстанцій про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час
затримки розрахунку при звільненні та відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 в цій частині з огляду на їх необґрунтованість.
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 8 лютого 2022 року у справі No 755/12623/19 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/103893132.