Саме лише зазначення працівником у заяві про звільнення частини 3 статті 38 КЗпП України без конкретизації фактів порушення роботодавцем законодавства про працю не може свідчити про наявність обов’язку останнього безумовного звільнення працівника відповідно до приписів зазначеної норми трудового законодавства.
03 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
адміністративного суду розглянув касаційну скаргу Голови Миколаївської районної державної адміністрації Одеської області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 липня 2018 року та постанову П’ятого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2019 року у справі No 508/1190/17 за позовом ОСОБА_1 до голови Миколаївської районної державної адміністрації Одеської області, Миколаївської районної державної адміністрації Одеської області, про визнання незаконним звільнення та зобов’язання вчинити певні дії.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
06.11.2017 ОСОБА_1 на ім’я голови районної державної адміністрації було
подано заяву про звільнення, відповідно до якої ОСОБА_1 просила: «звільнити
мене із займаної посади начальника управління соціального захисту населення
Миколаївської райдержадміністрації, за власним бажанням відповідно до п. 3
ст. 38 терміново з 08.11.2017, як таку що має двох дітей до 14 років».
Розпорядженням Миколаївської районної державної адміністрації Одеської
області від 10.11.2017 відповідно до статтей 86, 89 Закону України «Про державну службу», статті 38 Кодексу законів про працю України ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління соціального захисту населення районної державної адміністрації 10 листопада 2017 року за власним бажанням у зв’язку з доглядом за дітьми до досягнення ними чотирнадцятирічного вік.
Позивач, вважаючи незаконним своє звільнення відповідно до статті 38 КЗпП України у зв’язку з доглядом з а дітьми до досягнення ними чотирнадцятирічного віку, оскаржила розпорядження Миколаївської районної
державної адміністрації Одеської області від 10.11.2017 No 118/К-2017 до суду.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідачем було самостійно змінено підставу розірвання трудового
договору, а саме позивача було звільнено не за частиною третьою статті 38
КЗпП України (розірвання трудового договору за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору), а як зазначено у спірному розпорядженні, відповідно до статтей 86, 89 Закону України «Про державну службу», статті 38 Кодексу законів про працю України – за власним бажанням у зв’язку з доглядом за дітьми до досягнення ними чотирнадцятирічного віку. Посилаючись на постанову ВСУ від 22 травня 2013 року No 6-34цс13 та постанову ВС від 13 червня 2018 року по справі No 741/1128/17, наголосили, що у разі, якщо вказані працівником причини звільнення – порушення працедавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України), не підтверджуються, або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на частину першу статті 38 КЗпП України.
Верховний Суд касаційну скаргу задовольнив частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував, ухвалив нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.
ОЦІНКА СУДУ
За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи
працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно.
У разі якщо вказані працівником причини звільнення – порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) –
не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі
самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Аналогічний висновок зазначений у постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року в справі No 6-34цс13, Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі No 754/1936/16-ц (провадження No 61-28466св18) та від 20 лютого 2021 року у справі No 522/18787/17.
Верховний Суд зауважив, що заборона роботодавцеві самостійно змінювати
правову підставу розірвання трудового договору виникає за умови непідтвердження або невизнання роботодавцем порушень трудового
законодавства, вказаних працівником, як на підставу звільнення за частиною
третьою статті 38 КЗпП України. Тобто, основною підставою для застосування
вказаної норми КЗпП України є факт порушення власником або уповноваженим
ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи.
Вказання працівником конкретних випадків порушення трудового законодавства має наслідком в подальшому підтвердження даних фактів роботодавцем та звільнення працівника на підставі частини третьої статті 38
КЗпП України, або ж невизнання власником зазначених порушень та відмову у розірванні трудового договору відповідно до даної норми. Тобто, саме лише
зазначення у заяві про звільнення працівником частини 3 статті 38 КЗпП України без конкретизації фактів порушення роботодавцем законодавства про працю не може свідчити про наявність обов’язку останнього безумовного звільнення працівника відповідно до приписів даної норми трудового законодавства.
Верховний Суд вказав, що у заяві про звільнення від 06 листопада 2017 року,
адресованій голові районної державної адміністрації не зазначено жодного факту порушення відповідачем законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, а лише ставилася вимога про її звільнення за пунктом 3
статті 38, навіть без конкретизації нормативного – правового акту, в якому міститься дана норма.
Таким чином, оскільки позивачкою не було наведено конкретних фактів порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, які останній міг би визнати або відхилити, Суд прийшов до переконання,
що у роботодавця не було підстав для звільнення позивачки за частиною третьою статті 38 КЗпП України на підставі поданої нею заяви.
Тому, зважаючи на волевиявлення позивачки щодо звільнення за власним
бажанням, причому у найкоротший строк, визначений нею у заяві, як такої, що має дітей, які потребують догляду до досягнення ними чотирнадцятирічного віку,
та, враховуючи відсутність підстав в роботодавця для її звільнення у відповідності до частини третьої статті 38 КЗпП України, дії відповідачів щодо припинення трудового договору з ОСОБА_1 згідно статтями 86, 89 Закону України
«Про державну службу», статтею 38 КЗпП України є обґрунтованими та такими, що вчинені на підставі та у спосіб, що передбачений законодавством України.
Верховний Суд зазначив, що аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 12.12.2018 у справі No818/501/16.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 03 серпня 2021 року у справі No 508/1190/17 можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/98764904.