У справі No910/2815/19 ПП звернулося до суду з позовом до банку в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію та до ТОВ про визнання припиненим договору іпотеки.
Позов мотивовано тим, що нерухоме майно (нежитлова будівля), яке належить ПП направі власності, незаконно перебуває під обтяженням (іпотекою) за договором іпотеки за кредитним договором, до якого позивач непричетний. На час набуття позивачем права власності на зазначене нерухоме майно йому не було відомо про таке обтяження, оскільки інформація щодо нього в Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єкта на той час була відсутня.
Позивач вважає, що договір іпотеки є припиненим, оскільки припинена діяльність ТОВ (боржника за кредитним договором) у судовому порядку, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань внесено відповідний запис.
Крім того, на думку позивача, договір іпотеки є припиненим згідно із частиною першою статті 17 Закону України “Про іпотеку” у зв’язку із закінченням строку дії іпотечного договору.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.07.2019 у справі No910/2815/19 відмовлено позивачеві у задоволенні позовних вимог.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.10.2019 скасовано рішення місцевого господарського суду та прийнято нове, яким позов задоволено.
ВС зазначив, що відповідно до статті 1 Закону України “Про іпотеку”в разі, коли іпотекодавець передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов’язання іншої особи – боржника перед іпотекодержателем, він є майновим поручителем. Отже, у цьому випадку іпотека є конгломератним різновидом таких видів забезпечення виконання зобов’язання як порука та застава.
Припинення основного зобов’язання внаслідок ліквідації юридичної особи боржника за цим зобов’язанням не припиняє поруки (та, відповідно, іпотеки як різновиду поруки), якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи – боржника.
ВС погоджується з висновками суду першої інстанції і відзначає, що оскільки право на звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом звернення до суду з позовом, за результатами розгляду справи за яким ухвалено судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки) було реалізоване кредитором – ПАТ до ліквідації боржника – ТОВ, то його ліквідація не свідчить про припинення іпотеки.
Суд касаційної інстанції вважає правильним висновок місцевого суду про те, що спірний договір іпотеки передбачає, що договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та нотаріального посвідчення і діє до повного розрахунку боржника/іпотекодавця з іпотекодержателем за основним зобов’язанням (кредитним договором). Тобто наведеною умовою договору іпотеки встановлена його дія – до повного розрахунку боржника/іпотекодавця з іпотекодержателем за основним зобов’язанням.
ВС також погодився з обґрунтованими висновками суду першої інстанції про те, що звернення стягувача до Державної виконавчої служби з метою задоволення своїх вимог у порядку Закону України “Про виконавче провадження”є правом стягувача (банку), а не його обов’язком.
Зважаючи на викладене, ВС констатував, що суд апеляційної інстанції дійшов хибних висновків про те, що у зв’язку з ліквідацією ТОВ зазначений договір іпотеки є припиненим.
Постанова КГС ВС від 20.02.2020 у справі No910/2815/19 – http://reyestr.court.gov.ua/Review/87838969