ВП ВС відступила від правового висновку КЦС ВС щодо відмови у відшкодуванні моральної шкоди, завданої терористичним актом, з одночасним присудженням компенсації за невиконання державою позитивного матеріального обов’язку запровадити компенсаційний механізм за пошкоджене майно, визначивши, що самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію в розумінні статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, у межах її кордонів у періоди проведення АТО, ООС), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 вказаної Конвенції. Держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов’язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією.
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами в періоди проведення АТО, ООС, суди мають з’ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна в сенсі статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала свої конвенційні обов’язки з такого гарантування (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов’язку, то в чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв’язок між ними й невиконанням чи неналежним виконанням відповідного обов’язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі – позивач), від імені якого діє представниця – адвокатка, до Держави України в особі Кабінету Міністрів України (далі – КМ України), Державної казначейської служби України (далі – ДКС України) про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи, за касаційною скаргою, поданою від імені КМ
України Головним територіальним управлінням юстиції у Харківській області (далі – ГТУЮ у Харківській області), на рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 липня 2019 року, і прийняла постанову, в якій зазначила
таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
12 березня 2015 року внаслідок терористичного акту у селищі Красний Партизан (нова назва – Бетманове) Ясинуватського району Донецької області загинула матір позивача. Факт родинних відносин позивача із нею підтверджує рішення Харківського районного суду Харківської області від 25 березня 2016 року. Причиною смерті згідно з лікарським свідоцтвом про смерть від 13 березня 2015 року були множинні вибухові травми тіла внаслідок бойових дій.
Позивач підтримував із матір’ю близькі родинні та дружні стосунки. Втрата матері для позивача є «довічною» та непоправною, призвела до суттєвої негативної зміни життя, що відобразилося на погіршенні його здоров’я. Спосіб
отримання інформації про загибель матері й обставини, пов’язані з її похованням
(під час похорон позивач піддавав ризику власне життя), підтверджують завдання позивачеві моральної шкоди.
Згідно з приписами Конституції України, Конвенції, статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (далі – Закон No 638-IV) та статей 1167, 1168 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), позивач має право на відшкодування Державою Україною моральної шкоди, завданої смертю матері.
ОЦІНКА СУДУ
Позивач наполягав на тому, що відповідно до частини першої статті 19 Закону No 638-IV має право на відшкодування моральної шкоди, завданої у зв’язку із загибеллю матері. Суди попередніх інстанцій вважали, що вказана стаття дозволяє розраховувати на таке відшкодування за рахунок держави, тобто породжує у позивача легітимні очікування на отримання цього відшкодування від держави.
Частина перша статті 19 Закону No 638-IV передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону No 638-IV).
З огляду на зміст вказаних приписів Закону No 638-IV реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування
компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного
відшкодування, але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування.
Отже, передбачене у статті 19 Закону No 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від
Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві
внаслідок загибелі матері під час терористичного акту у період проведення АТО
незалежно від того, на якій території – підконтрольній чи непідконтрольній Україні – мав місце вказаний акт.
Аргумент відзиву на касаційну скаргу про те, що відсутність закону, необхідність прийняття якого передбачена у статті 19 Закону No 638-IV, не може бути перешкодою у захисті права позивача, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним з огляду на її висновок про відсутність права у позивача згідно з указаною статтею. З тієї ж причини помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про можливість часткового задоволення позову на підставі статті 19 Закону No 638-IV.
Позивач просив стягнути з Держави України відшкодування моральної шкоди,
завданої «терористичним актом, що призвів до загибелі матері», тим самим
притягнути відповідача до відповідальності за порушення статті 2 Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що на правовідносини
стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, стаття 2
Конвенції поширюється. Однак у цій справі проблема полягає у тому, щоби
встановити, чи перебувала матір позивача під юрисдикцією Держави України у
сенсі статті 1 Конвенції, та чи порушила Держава України певні її обов’язки з тих,
які випливають із указаної статті.
Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2
Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не
контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1
Конвенції.
Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв’язку із загибеллю її близького родича внаслідок
терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно
права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний
обов’язок – негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) – держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування
(компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції.
Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов’язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов’язку залежно від виду
права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме
держава знищила чи пошкодила майно особи).
З огляду на вказане з метою забезпечення єдності судової практики щодо присудження компенсації (відшкодування шкоди) за порушення прав,
гарантованих Конвенцією, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 22 вересня 2021 року у справі No 242/68/19, про відмову у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди за одночасного присудження компенсації за невиконання державою позитивного матеріального обов’язку запровадити компенсаційний механізм за пошкоджене (зруйноване) майно в умовах збройного конфлікту (присуджена компенсація є відшкодуванням моральної шкоди).
Позивач стверджує, що вже з огляду на сам факт загибелі його матері внаслідок терористичного акту Держава Україна зобов’язана відшкодувати моральну шкоду, яка полягає у стражданнях, спричинених цією загибеллю, незабезпеченням відповідачем права на життя. Проте, як зазначено вище, згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів. Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства
України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція у сенсі статті 1 Конвенції.
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил, суди мають з’ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов’язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов’язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв’язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов’язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
Суди попередніх інстанцій встановили, що територія, на якій загинула матір позивача, була на той час тимчасово окупованою. Відповідно Держава Україна не контролювала цю частину її території настільки, щоби попередити загибель
матері позивача, навіть якщо би вона могла та мала це зробити. Відповідач визнав, що за дотримання і захист прав людини на цих територіях за міжнародним гуманітарним правом відповідає РФ як держава, яка фактично окупувала і контролює частину Донецької і Луганської областей. Вона ж відповідає і за відшкодування будь-якої шкоди, завданої на цих територіях громадянам України (частини п’ята та дев’ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
Загибель пасажирки автомобіля за достеменно невстановлених обставин (чи то внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань організації «Донецька народна республіка» тимчасово окупованого селища Красний Партизан, чи то внаслідок підриву там автомобіля на міні) та виконання Державою Україною
позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя цієї
пасажирки не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач не обґрунтував вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначив факти (обставини), за яких можна би було стверджувати про порушення нею конкретних обов’язків
(негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя матері позивача. Суди ж частково задовольнили
позов, не встановивши у судових рішеннях жодного факту невиконання чи неналежного виконання саме Державою Україною її обов’язків з гарантування
зазначеного права.
Як загибелі людей у періоди проведення державою АТО, Операції об’єднаних сил, так і загальновідомих фактів про бойові дії, вибухи й обстріли (зокрема з боку
незаконних збройних формувань), через які у зазначені періоди загинуло цивільне населення, недостатньо для того, аби покласти на Державу Україну
відповідальність за смерть цих людей. Держава відповідає за власні дії чи бездіяльність щодо гарантування права на життя за статтею 2 Конвенції. Проте
порушення відповідних гарантій позивач має обґрунтувати.
Припис пункту 1 частини другої статті 1167 ЦК України зокрема передбачає, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується незалежно від вини органу державної
влади, який її завдав. Тобто у визначених в цій частині випадках не потрібно
встановлювати вину держави як елемент суб’єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов’язку обґрунтувати, а суд – обов’язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача). У цій справі суди не встановили всі елементи складу правопорушення, за вчинення якого вони притягнули Державу Україну до цивільної відповідальності.
Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має
керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення (невиконання чи неналежне виконання) яких конвенційних обов’язків (негативного чи певного позитивного) позивач вимагає від держави відшкодування моральної шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене і, зрештою, який розмір відшкодування є обґрунтованим відповідно до цього порушення та з огляду на практику ЄСПЛ щодо подібних ситуацій.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що у цій справі суди неправильно застосували норми матеріального права. Тому касаційну скаргу слід задовольнити: рішення судів попередніх інстанцій скасувати й ухвалити нове
рішення – про відмову у задоволенні позову.
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 12 травня 2022 року у справі No 635/6172/17 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/104728593