Позиції судів першої та апеляційної інстанцій: місцевий суд визнав винуватим і засудив ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 369-2 КК.
Апеляційний суд закрив вказане кримінальне провадження у зв’язку з недоведенням того, що обвинуваченим був вчинений цей злочин.
Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що всупереч вимогам статей 214, 218 КПК досудове слідство у цьому кримінальному провадженні було проведено поза межами територіальної юрисдикції органу досудового розслідування, де був вчинений злочин, тобто неуповноваженими на те особами, які за законом не мали повноважень, у тому числі і на збирання доказів, у зв’язку із чим усі зібрані у цій справі докази є недопустимими.
Позиція ККС: кримінальне провадження передано на розгляд ОП.
Підстави передачі кримінального провадження на розгляд ОП: необхідність
відступити від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВС у справі
No 520/8432/16-к щодо здійснення досудового розслідування неуповноваженим
на те органом та визнання недопустимими усіх зібраних доказів.
Обґрунтування позиції ОП: під час касаційного розгляду колегія суддів ККС дійшла висновку про необхідність передати це кримінальне провадження на розгляд ОП.
Відповідно до постанови колегії суддів Третьої судової палати ККС від 06.10.2021 (справа No 520/8432/16-к, провадження No 51-1648км21) розглянуто касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду від 26.02.2021 щодо ОСОБА_10 та ОСОБА_11. Цією ухвалою вирок місцевого суду від 25.01.2018, яким ОСОБА_10 та ОСОБА_11 засуджено за ч. 3 ст. 368 КК, скасовано, а кримінальне провадження щодо них на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК закрито. У касаційній скарзі на ухвалу суду апеляційної інстанції прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону
України про кримінальну відповідальність, просив ухвалу апеляційного суду
скасувати і призначити новий розгляд у зазначеному суді. При цьому, крім іншого, прокурор не погоджувався з позицією апеляційного суду щодо недопустимості доказів, отриманих під час досудового розслідування з порушенням правил територіальної підслідності, без обґрунтування того, яким чином це вплинуло на забезпечення прав і основних свобод ОСОБА_10 та ОСОБА_11 під час кримінального провадження і на справедливість судового рішення в цілому.
Приймаючи рішення про залишення касаційної скарги прокурора без задоволення, а оскарженої ухвали апеляційного суду без зміни, колегія суддів
касаційного суду у вищевказаній постанові від 06.10.2021 констатувала, що всупереч приписам процесуального закону досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_10 та ОСОБА_11, які обвинувачувались
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК, яке було вчинено на території Київського району м. Одеси, здійснювалося слідчими СВ Малиновського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області. При цьому прокурор
Одеської місцевої прокуратури No 2, який виніс постанову про направлення
матеріалів кримінального провадження до слідчого відділу Малиновського відділу поліції в м. Одесі ГУНП в Одеській області, не є суб’єктом, визначеним у ч. 5 ст. 36 КПК, який має право доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування. Тому передбачених згаданою нормою КПК підстав доручати здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні іншому органу ніж той, в межах якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення, у прокурора не було. З огляду на викладене ВС вважав, що суд апеляційної інстанції, встановивши наведені обставини, дійшов обґрунтованого висновку, що досудове розслідування в цьому кримінальному провадженні здійснювалось не уповноваженим на те органом, у зв’язку з чим правильно визнав усі зібрані докази недопустимими і закрив кримінальне провадження.
Колегія суддів ККС вважає, що правовідносини, які розглядаються в цьому
кримінальному провадженні, та правовідносини, що були предметом розгляду
колегією суддів Третьої судової палати ККС у справі No 520/8432/16-к, є подібними в розумінні ст. 434-1 КПК, оскільки стосуються концептуального підходу до оцінки доказів, отриманих з порушенням правил територіальної підслідності, з точки зору допустимості/недопустимості.
При цьому, на переконання колегії суддів ККС, на відміну від вищевказаного правового підходу, порушення вимог кримінального процесуального закону щодо територіальної підслідності, якщо воно не призвело до істотного
порушення або звуження фундаментальних прав і свобод людини, не може
слугувати підставою для автоматичного визнання доказів недопустимими.
Щодо відступу від висновку про застосування норми права у подібних
правовідносинах.
Послідовність викладення в диспозиції ст. 2 КПК завдань кримінального
провадження дає підстави для висновку, що застосування належної юридичної
процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів
кримінального судочинства, визначених законодавцем як пріоритетні, — захисту
особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних
правопорушень і справедливого судового розгляду.
В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил
допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду
повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави
незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права.
Невідповідність тим чи іншим вимогам закону нівелює доказове значення
відомостей, одержаних у результаті відповідних процесуальних дій, не в будь-якому випадку, а лише в разі, якщо вона призвела до порушення прав людини і основоположних свобод або ж ставить під сумнів походження доказів, їх надійність і достовірність. Адже для прийняття законного й обґрунтованого рішення суд має отримувати максимально повну інформацію щодо обставин, які належать до предмета доказування, надаючи сторонам у змагальній процедурі достатні можливості перевірити й заперечити цю інформацію.
Таким чином, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення
процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, суд повинен насамперед з’ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання.
Такі висновки сформувала ВП в постанові від 31.08.2022 (справа No 756/10060/17, провадження No 13-3кс22), вказавши на те, що уразі визнання
доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося. Оцінюючи докази на предмет допустимості відповідно до критеріїв, встановлених кримінальним
процесуальним законом, суд виходить з обставин конкретної справи і також
повинен вмотивувати своє рішення.
Частина 7 ст. 214 КПК (у редакції, чинній на момент вчинення інкримінованого ОСОБА_7 кримінального правопорушення), передбачала, що якщо відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР внесені прокурором, він зобов’язаний невідкладно, але не пізніше наступного дня, з дотриманням правил
підслідності передати наявні у нього матеріали до органу досудового розслідування та доручити проведення досудового розслідування.
Інститут підслідності покликаний оптимізувати діяльність органів, що здійснюють досудове розслідування, з метою його найбільш ефективної та результативної організації для досягнення завдань кримінального провадження,
передбачених у ст. 2 КПК. Водночас забезпечення ефективного розслідування і, як складова цієї діяльності, визначення органу розслідування є по суті управлінською діяльністю прокурора, у якого можуть бути найрізноманітніші підстави для передачі справи тому чи іншому органу. Це можуть бути відомості про особисту зацікавленість посадових осіб «правильного» органу розслідування в результатах справи, і їхня функціональна залежність від сторін у справі, і відсутність достатнього досвіду, ресурсів та інформації в того органу, який має проводити розслідування за визначеною законом підслідністю тощо.
У розумінні п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК реалізація органами досудового розслідування своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, як підстава для визнання доказів недопустимими означає вчинення дій чи прийняття рішень, які не
належать до предмета відання цих органів.
Нормативна вимога проведення процесуальних дій уповноваженими суб’єктами покликана забезпечити вчинення цих дій особами з необхідною кваліфікацією, які виконують свої професійні обов’язки в умовах передбаченого законом контролю і у визначений правовий спосіб.
На переконання колегії суддів ККС, якщо орган розслідування здійснює слідчі дії, прямо передбачені КПК, такі дії не можуть вважатися «реалізацією повноважень, не передбачених КПК» у значенні п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК і мати наслідком автоматичне визнання доказів недопустимими.
У цьому кримінальному провадженні на початковому етапі досудового розслідування прокурором, який є процесуальним керівником, здійснено процесуальні дії та прийнято рішення, які належать до повноважень прокурора
за законом: розпочато досудове розслідування (п. 1 ч. 2 ст. 36 КПК), визначено
групу прокурорів (ч. 1 ст. 37 КПК), доручено проведення НСРД відповідному
оперативному підрозділу (п. 5 ч. 2 ст. 36 КПК), подано до слідчого судді клопотання про проведення НСРД (п. 10 ч. 2 ст. 36 КПК), прийнято рішення про здійснення контролю за вчиненням злочину, яке є виключним повноваженням прокурора (ч. 7 ст. 271 КПК). Отримані за результатами цих слідчих і процесуальних дій фактичні дані було покладено органом досудового розслідування в основу обвинувачення ОСОБА_7.
Водночас, як убачається з матеріалів кримінального провадження, ні апеляційні скарги сторони захисту, ні їх заперечення на касаційну скаргу прокурора, ні оскаржена ухвала апеляційного суду не містять аргументів про порушення будь-яких конвенційних або конституційних прав, свобод чи інтересів ОСОБА_7 в результаті здійснення досудового розслідування СВ НП, так само як і конкретних фактів, які би вказували на упередженість слідчого чи прокурора, могли свідчити про їх особисту заінтересованість у результатах кримінального провадження або перешкоджали участі в ньому в силу інших прямих заборон, передбачених КПК.
Крім того, на момент звернення ОСОБА_8 із заявою про вимагання у неї ОСОБА_7 неправомірної вигоди інкримінований йому злочин, передбачений ч. 3 ст. 369-2 КК, не був закінченим, і на момент внесення відомостей до ЄРДР прокурору, з огляду на специфіку зазначеного злочину, який вважається закінченим з моменту, коли особа прийняла хоча б частину неправомірної вигоди (а не з моменту пред’явлення вимоги, спрямованої на отримання такої вигоди) та наведені у заяві ОСОБА_8 відомості, не було і не могло бути відомо, де, коли і на
якій стадії цей злочин буде закінчено, внаслідок чого не можна стверджувати про очевидне порушення передбачених кримінальним процесуальним законом правил територіальної підслідності у цьому кримінальному провадженні.
Детальніше з текстом ухвали ВС від 13.12.2022 у справі No 761/34746/17 (провадження No 51-2455км22) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/107938572