Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу Львівської міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 25 січня 2024 року у справі за позовом Львівської міської ради до ПП «Ярина Плюс», Михайліва Євгена Євгеновича про скасування державної реєстрації права
приватної власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, зобов`язання звільнити самовільно зайняті земельні ділянки шляхом демонтажу (знесення) приміщень, і прийняла постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Рішенням господарського суду від 20 травня 2008 року у справі № 19/34, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 21 жовтня 2008 року, визнано право власності ПП «Захід-клас» на самочинне будівництво – нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м.
Рішенням господарського суду від 06 листопада 2008 року у справі № 19/202 на підставі вказаного судового рішення та договору купівлі-продажу від 05 серпня 2008 року, укладеного між ПП «Захід-клас» та ФОП Михайлівим Є. Є., право власності на нежитлові приміщення площею 230,1 кв. м визнано за ФОП Михайлівим Є. Є.
27 листопада 2008 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр) зареєстровано право приватної власності ФОП Михайліва Є. Є. на спірне майно.
30 січня 2009 року ФОП Михайлів Є. Є. та ПП «Мотор» (юридичну особу якого припинено 21 жовтня 2010 року) уклали договір купівлі-продажу зазначених нежитлових приміщень.
Згодом постановою апеляційного господарського суду від 02 лютого 2009 року у справі № 19/202, залишеною без змін судом касаційної інстанції, рішення господарського суду від 06 листопада 2008 року, яким було визнано право
власності на нежитлові приміщення за ФОП Михайлівим Є. Є., було скасовано, а в позові відмовлено. Апеляційний суд дійшов висновку, що ФОП Михайлів Є. Є. не довів факту належного прийняття нежитлових приміщень в експлуатацію. ФОП Михайлів Є. Є. отримав право не на забудову, а на розміщення стаціонарної малої архітектурної форми, право власності на яку не оформляється.
Водночас 22 травня 2009 року ПП «Мотор» уклало договір купівлі-продажу спірного майна з ПП «Ярина Плюс».
За результатами нового розгляду справи № 13/58 (19/34) рішенням господарського суду від 07 серпня 2009 року, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, в задоволенні позову ПП «Захід-клас» про визнання права власності на спірні приміщення відмовлено повністю. Цим
рішенням суду встановлено, що Львівська міськрада не надавала ПП «Захід-клас» земельні ділянки в оренду для будівництва об`єктів нерухомості. Спірні будівлі є тимчасовими спорудами, а договір оренди земельної ділянки від 20 червня 2003 року укладений з ПП «Захід-клас» до 20 червня 2008 року втратив чинність.
Позивач вважає, що ПП «Ярина Плюс» займає зазначені земельні ділянки без жодних для цього правових підстав, у зв’язку з чим звернувся до суду з цим
позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд встановив, що відповідачі фактично використовували, а ПП «Ярина Плюс» продовжує використовувати
спірні земельні ділянки позивача без установлених законом підстав. На цих
ділянках фактично знаходяться торгові павільйони, які не є нерухомим майном, а тому належним способом захисту порушеного права у цьому спорі є, у тому числі, й негаторний позов (стаття 391 ЦК України).
Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову у зв’язку із пропуском позивачем позовної давності.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
У позовній заяві позивач оскаржує договори купівлі-продажу від 30 січня 2009 року та від 22 травня 2009 року за якими нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м були відчужені відповідно на користь ПП «Мотор» та ПП «Ярина Плюс».
При цьому з матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду за захистом свого права власності на земельні ділянки, які, на його думку, самовільно використовує ПП «Ярина Плюс» шляхом розміщення на них належних йому нежитлових приміщень загальною площею 230,1 кв. м.
Водночас позивач не є стороною спірних договорів купівлі-продажу та не заявляє своїх прав або інтересів на нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м, які є предметом цих договорів. Внаслідок укладення відповідачами
спірних договорів обсяг прав та обов`язків позивача ніяким чином не змінюється.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що права та інтереси позивача укладенням відповідачами спірних договорів не порушуються.
Отже, позовні вимоги Львівської міськради про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень від 22 травня 2009 року та від 30 січня 2009 року задоволенню не підлягають.
Відповідно статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV) не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження, зокрема на малі архітектурні
форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці,
переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення.
Суд першої інстанції у своєму рішенні від 05 липня 2023 року у цій справі встановив, що нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м є тимчасовими спорудами, які не відносяться до нерухомого майна.
Апеляційний суд у постанові від 25 січня 2024 року зазначених висновків місцевого суду та встановлених ним обставин не спростував, нових обставин у цій справі, підтверджуючих, що спірні приміщення є нерухомим майном, не встановив, проте дійшов суперечливих висновків про фактичне існування обєктів нерухомого майна на зазначених земельних ділянках у звязку з державною реєстрацію прав власності на них.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (наприклад, постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).
Отже, посилання апеляційного суду лише на обставину державної реєстрації майна як нерухомого в обґрунтування висновку про його юридичне та фактичне
існування на спірних земельних ділянках є помилковим. Тому Велика Палата
Верховного Суду погоджується з висновками місцевого суду про те, що нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м є тимчасовими спорудами, які не відносяться до нерухомого майна.
Враховуючи, що державна реєстрація прав приватної власності ПП «Ярина Плюс» на нежитлові приміщення як на нерухоме майно була здійснена
помилково, а зазначене майно не є нерухомим, така державна реєстрація підлягає скасуванню із закриттям відповідного розділу Державного реєстру.
У зв`язку зі скасуванням державної реєстрації прав приватної власності ПП «Ярина Плюс» на зазначені нежитлові приміщення із закриттям відповідного
розділу Державного реєстру Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог про
скасування державної реєстрації права власності ПП «Мотор» та Михайліва Є. Є. на ці нежитлові приміщення.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ПП «Ярина Плюс» використовує спірні земельні ділянки позивача без установлених законом підстав, що договір оренди земельної ділянки від 20 червня 2003 року, укладений з ПП «Захід-клас» до 20 червня 2008 року, не поновлено і він втратив свою дію.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без
відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи
знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 7.27 постанови від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц виклала висновок про те, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про
повернення таких ділянок. Такий негаторний позов можна заявити впродовж
усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних
земельних ділянок.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками місцевого суду, що нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м є тимчасовими спорудами, які не відносяться до нерухомого майна, ПП
«Ярина Плюс» використовує спірні земельні ділянки позивача без установлених
законом підстав, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма
статті 391 ЦК України.
При цьому слід зауважити, що вимога позивача про зобовязання ПП «Ярина Плюс» звільнити самовільно зайняті земельні ділянки шляхом демонтажу (знесення) нежитлових приміщень не є нерозривно повязаною з його особою та не перешкоджає виконанню цього рішення без участі ПП «Ярина Плюс» (але за рахунок його коштів) шляхом вжиття виконавцем заходів примусового
виконання у разі його невиконання ПП «Ярина Плюс» у добровільному порядку та/або вчинення перешкод у його виконанні.
З огляду на те, що рішення суду щодо демонтажу зазначених нежилих приміщень має бути виконуваним не лише у добровільному порядку, але й у примусовому (без участі ПП «Ярина Плюс», але його коштом), враховуючи мету відповідного позову позивача, формулювання такого рішення у резолютивній частині слід змінити.
Велика Палата Верховного Суду враховує власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки
негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує відповідне правопорушення.
За цих обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги
позивача до відповідачів про скасування державних реєстрацій прав приватної
власності на нежитлові приміщення площею та зобов`язання ПП «Ярина Плюс»
звільнити самовільно зайняті земельні ділянки є негаторним позовом, тому
відхиляє аргумент позивача про застосування позовної давності до цих вимог
позивача.
Оскільки спір у цій справі № 914/1785/22 не пов`язаний із нерухомим майном, норми статті 376 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються.
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 18 вересня 2024 року у справі №914/1785/22 можна ознайомитись за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511425
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.