Міністерство культури та інформаційної політики України винесло приписи, якими зобов’язало ТОВ «Рибалко-Компані» і ТОВ «ПБФ ГРУП» припинити проведення будівельних робіт з реконструкції будинку під багатоквартирний житловий будинок із вбудованими приміщеннями, підземним та наземним паркінгом, що розташований у межах історичного ареалу м. Києва на вул. Маршала Рибалка, 5-А. Орган влади мотивував своє рішення тим, що роботи виконуються без відповідних погоджень і дозволів.
Забудовники оскаржили ці приписи Мінкульту, просили визнати їх протиправними та скасувати.
Суди попередніх інстанцій адміністративний позов задовольнили. З огляду на відсутність належним чином затверджених Міністерством культури меж історичного ареалу м. Києва, меж та режимів використання зон охорони у м. Києві вони вважали, що, відповідно, немає підстав для отримання дозволу від цього органу на проведення будівельних робіт на вказаних територіях. Для вирішення цієї справи суди взяли до уваги аналогічну правову позицію Верховного Суду, сформульовану в постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 826/5755/17, у якій спірні правовідносини є подібними, а обставини, за яких ці правовідносини виникли, – релевантними.
Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду вирішив відступити від правової позиції у справі № 826/5755/17.
Спори з цих правовідносин виникають через нечітке законодавче врегулювання.
Судова палата дослідила, що для захисту традиційного характеру середовища населених місць України постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року № 878 затверджено Список історичних населених міст України (міста і селища міського типу), до якого внесено й м. Київ.
На виконання цієї постанови Київська міська рада рішенням від 28 березня 2002 року № 370/1804 затвердила Генеральний план міста Києва на період до 2020 року, в складі якого закріплений історико-містобудівний опорний план, де визначено межі історичного ареалу столиці.
Водночас Київрада не виконала вимоги абз. 3 ч. 3 ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» щодо затвердження Мінкультури меж і режимів використання історичного ареалу міста з об’єктивних причин, оскільки постанова КМУ від 13 березня 2002 року № 318, якою затверджувався Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, набрала чинності вже після затвердження Генплану м. Києва, а саме була оприлюднена в «Офіційному віснику України» 5 квітня 2002 року та в «Урядовому кур’єрі» 30 квітня 2002 року. Крім того, постановою не вимагалося подання на погодження відповідним органам виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини вже існуючих і визначених науково-проєктною документацією меж історичних ареалів, як і не встановлювалось строку для здійснення таких дій.
Зважаючи на викладене, судова палата дійшла висновку, що зони охорони і межі історичного ареалу, визначені в Генеральному плані м. Києва, слід визнавати затвердженими і вони мають враховуватися суб’єктами господарювання під час здійснення містобудівної діяльності. Будівельні та будь-які інші роботи в межах історичного ареалу населеного пункту не можуть здійснюватися без отримання дозволу від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (відповідно до імперативних вимог п. 17 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
В межах справи, що розглядається, суди встановили, що забудовник мав отримати дозвіл Мінкультури на виконання робіт в історичній зоні, тому оскаржуваний припис Міністерства є законним.
Отже, Верховний Суд у задоволенні вимог позивачів відмовив.
Відступаючи від попередньої правової позиції у справі № 826/5755/17, Суд вказав, що в контексті виникнення спірних правовідносин у цій справі положення ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» в сукупності з положеннями п. 12 зазначеного Порядку необхідно розуміти так:
– обов’язковість виконання вимог генерального плану населеного пункту, у складі якого виконано історико-містобудівний план із визначенням меж історичного ареалу цього населеного пункту, а отже й виконання цієї частини генерального плану, виникає в момент його затвердження;
– незатвердження науково-проєктної документації з визначення меж історичного ареалу відповідно до ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» не зумовлює автоматично нечинності генерального плану або його скасування, не нівелює вимоги законодавства стосовно обов’язковості цього документа і врахування його вимог під час провадження містобудівної діяльності;
– незатвердження науково-проєктної документації із визначення меж історичного ареалу згідно із цим Законом не може скасовувати закріпленого на нормативному рівні правового статусу відповідної території як об’єкта культурної спадщини, виводити її з-під державної охорони (охорони законом) і порушувати баланс інтересів, досягнутий при затвердженні Генерального плану м. Києва, який розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, є чинним і обов’язковим до виконання, надавати необґрунтовану перевагу приватним інтересам над громадським інтересом територіальної громади м. Києва до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, який визнається Україною згідно з домовленостями Сторін, досягнутими у Рамковій конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.
Постанова Верховного Суду від 31 січня 2023 року у справі № 640/8728/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/108724469.