30 червня колегія суддів під керівництвом голови Касаційного адмінсуду в складі Верховного Суду Михайла Смоковича ухвалила рішення на користь колишнього члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів (2015-2019 рр.) Павла Луцюка про поновлення права останнього займатися адвокатською діяльністю попри позицію органів адвокатського самоврядування.
Про це заявив політтехнолог Олексій Голобуцький у своєму блозі на “Цензор.нет”.
Рішення, про яке йдеться, було ухвалено колегією суддів під керівництвом голови Касаційного адмінсуду в складі Верховного Суду Михайла Смоковича за позовом колишнього члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів (2015-2019 рр.) Павла Луцюка. Останній, до призначення на посаду члена ВККС, займався адвокатською діяльністю. Після того, як з’їзд адвокатів за дуже неприємних обставин відкликав його з Вищої кваліфікаційної комісії суддів, він вирішив поновити адвокатську діяльність. Органи адвокатського самоврядування попросили в нього надати відомості, які мають вноситися до Єдиного реєстру адвокатів України згідно з “Порядком ведення ЄРАУ”.
Здавалося б дрібниця і формальність, але раптом людина, яка до призначення членом ВККС, згідно з матеріалами суду, займалася адвокатською діяльністю протягом більш ніж 20 років… відмовляється надати необхідні дані. Хоча жодних “таємних” даних від нього не вимагали: заяву про внесення відомостей до ЄРАУ, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, копію свідоцтва про складення кваліфікаційного іспиту та документ, що підтверджує адресу робочого місця.
Замість цього Луцюк вирішив поновитися у статусі адвоката через суд. І, власне, тепер суддя Смокович вирішив, що органи адвокатського самоврядування мають ухвалити рішення про поновлення права Павла Луцюка займатися адвокатською діяльністю, що фактично означитиме порушення порядку ведення ЄРАУ і внесення до реєстру некоректних даних.
Явка з повинною
Але в чому ж проблема? Чому людина, яка багато років працювала адвокатом, зараз не може підтвердити свою кваліфікацію? Насправді, відповідь на це питання знайти дуже легко. Простий пошук в гуглі дозволяє знайти дуже “цікаву” інформацію про те, як у 2017 році з’ясувалося, що Луцюк… підробив своє свідоцтво.
При чому це не якийсь “вкид” чи “інформація джерел”. Питання підробки документів Луцюком серйозно обговорювалося на засіданні Ради адвокатів України (дивитись тут – https://www.youtube.com/watch?v=3obdMLWf0fA ). І ця інформація не просто не була спростована. Луцюк фактично сам її підтвердив!
Якщо коротко, то за даними, які він ще раніше надавав до ЄРАУ, Люцюк мав свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю під №1, видане в 1993 році Рівненською обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури. Але під час з’ясування обставин видачі цього свідоцтва, виявилося, що у 1993 році він начебто отримав свідоцтво під номером №41 (хоча наразі це підтвердити неможливо, оскільки архівні документи втрачені). А свідоцтво під №1 в нього з’явилося лише в 2001 році, коли помер колишній власник такого “красивого” документу Олександр Антонюк.
“Так, справді, коли Антонюк, який пропрацював у колегії адвокатів багато років, 15 чи 20, якщо я не помиляюся, помер на День адвокатури… Я своїм помічникам сказав, мінятимете номери, поставте мені номер 1. Ну людини нема, померла ж , поставте мені такий номер”, – визнав у 2017 році сам Луцюк.
Тільки от не можна просто “поставити номер” адвокатського свідоцтва. Видача цього документу чітко регламентована, є люди, які за це відповідають і підписують відповідні документи. Так от про те, що свідоцтво №1 не підписувалося і не видавалося офіційно, заявляє Ольга Савчук, яка на той момент очолювала Рівненську КДКА і мала б оформлювати документ. Але під ним стоїть не її підпис “Жодного свідоцтва я Луцюку не підписувала”, – наголошувала вона в 2017 році. Більш детально про те, як Луцюк виправдовувався за підробку, можна почитати тут.
Разом з тим у 2017 році питання “зам’яли”, оскільки формально тоді він вже не був адвокатом. Хоча насправді йшлося про дії, які підпадають під ч.1 ст.358 КК України “Підробка документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів”. Але, як тепер очевидно, історія не закінчилася, і має дуже дивне продовження. Людину, яка підробляє документи не просто не притягають до відповідальності, тепер підроблені дані суд наказує “вважати правильними”.
Кругова порука
Тож тут ми повертаємося до питання “взаємодопомоги” судді Михайла Смоковича і колишнього члена ВККС Павла Луцюка. Як зазначалося вище, в 2019 році повноваження останнього в ВККС були припинені достроково. І не без підстав.
На його роботу в ВККС скаржилися як самі адвокати, так і судді. Він не лише порушував вимоги щодо несумісництва роботи в ВККС з діяльністю в органах адвокатського самоврядування, але й користуючись посадовим положенням в Вищий кваліфікаційній комісії суддів, прямо втручався в роботу суддів.
Про це говорили учасники з’їзду адвокатів в 2019 році . “Луцюк практикує співбесіди з суддями наосліп. Використовує документи наосліп”,- повідомила тоді суддя Голованівського райсуду Кіровоградської області Лесю Ярову.
“До мене зайшов у кабінет Луцюк і вказував мені які рішення приймати”, – розповів інший суддя з Рівненської області.
Також склад ВККС, до якого входив Луцюк, “відзначався” і “протягуванням” потрібних суддів на посади. Чи не найбільш скандальним порушенням цього складу було “переписування правил” під час формування Верховного Суду у 2017 році.
Тоді ВККС “реанімувала” 43 кандидатів до Верховного Суду, які не набрали мінімальний допустимий бал за практичне завдання, а отже за правилами самої ВККС не мали би пройти до наступного етапу конкурсу.
Однак ВККС раптово заявила, що всі тлумачили правила конкурсу неправильно, і ті 43 кандидати, які не набрали мінімальний бал за практичне завдання, але отримали високі бали під час тестування, таки проходять до наступного етапу.
Серед цих “щасливчиків” опинився і суддя Михайло Смокович, який незабаром очолив Касаційний адмінсуд в складі Верховного Суду. До речі, скандал тоді вийшов настільки гучний, що навіть дійшов до ЄСПЛ . На жаль, в Україні він наслідків не мав.
Багатий суддя
До речі, під час обрання до Верховного суду в 2017 році, Смокович також мав негативний висновок Громадської ради доброчесності за “відбілювання” суддів Майдану.
Пізніше Смокович “засвітився” ще в низці скандалів, зокрема в 2019 році вирішив подати в суд на НАЗК, яке встановило, що він не задекларував понад 365 тисячі гривень. Тобто замість того, щоб бодай визнати “помилку”, Смокович вирішив звернутися до “друзів” з Окружного адміністративного суду Києва щоб “закрити питання”. Не зайвим буде зауважити, що посада голови Касаційного адмінсуду в складі Верховного суду дає йому можливість “перевіряти” рішення ОАСК. Тобто у “правильному” рішенні цього суду він міг бути впевнений на 100%.
У 2020 році Смокович задекларував майже 3,9 мільйона гривень суддівської винагороди (навіть більше, ніж голова ВС), що у 35 разів перевищує середню по Україні. В грудні 2021 року його успішно переобрали головою Касаційного адмінсуду.
11 друзів Луцюка
Якщо ж повернутися до справи Луцюка, то в принципі, з перебігу розгляду судами доволі очевидно, як і хто її протягував. У лютому 2021 року суд першої інстанції – Рівненський окружний адміністративний суд – задовольняє його позов щодо поновлення свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю. Голова цього суду, Сергій Борискін, в далекому 2004 році отримував посвідчення адвоката безпосередньо з рук Луцюка.
Надалі справа прямує до Восьмого апеляційного адміністративного суду, який скасовує рішення суду першої інстанції, і відмовляє у задоволенні позову Луцюка. Судячи з усього, там у колишнього члена ВККС “друзів” не знайшлося.
І, в решті-решт, справа опиняється у Касаційному адмінсуді в складі Верховного Суду, де, зовсім випадково потрапляє до Михайла Смоковича. Коло замкнулось.
Замість висновків
Насправді, в цій історії немає нічого аж надто шокуючого. На жаль, в українських реаліях такими “збігами” і рішеннями мало кого здивуєш. Але с точки зору хрестоматійності і кругової поруки, яка роками формувалася в органах суддівської влади – кейс надзвичайно показовий.
Більше того, якщо подивитися на нього в дещо ширшому контексті, показовий він і з точки зору реформування судової системи. Власне 2017 рік – це розпал розпіареної судової реформи Порошенка. З усіх прасок звучить: доброчесність, нагляд, перезавантаження. Результат – перед нами.
Зараз так само багато розмов про необхідність судової реформи, доброчесність і тому подібне. Але якщо досвід показує, що схема не працює, можливо варто підійти до питання якось інакше? Бо чергове реформування “заради галочки” без реального очищення і оновлення судової влади – шлях в нікуди.