Обставини справи
Справа стосувалася скарги заявника на тривале невиконання рішення комісії з трудових спорів та невиплати йому компенсації за зменшення вартості присудженої йому суми.
Заявником у справі є Віктор Петрович Ромашов, громадянин України, який народився у 1954 році і постійно проживає в м.Лисичанську, Україна. Заявник є пенсіонером.
У травні 1998 року заявник подавдокомісіїзтрудових спорів”Шахтобудівельногоуправління”Державногопідприємства “Лисичанськ-вугілля” (далі – ШБУ) заяву про отримання невиплаченої заробітної плати із шахти, яка перебуває у державній власності.
16 червня 1998 року комісія з трудових спорів ШБУ розглянула його скарги та зобов’язала ШБУ виплатити заявнику 8783,39 грн компенсації. Того ж дня комісія видала заявнику посвідчення, яке мало такий самий статус, що і виконавчий лист.
27 липня 1998 року майно ШБУ було описане податковою інспекцією.
09 червня, 07 липня та 19 листопада 1999 року заявнику було виплачено 500 грн, 300 грн і 2 10 грн.
30 квітня 2000 року Лисичанське міське управління юстиції повідомило заявника про те,що майно ШБУ знаходиться у податковій заставі та, відповідно, на нього не можна накласти арешт. Управління юстиції також поінформувало заявника про те, що у державному бюджеті не передбачено коштів на виконання рішення від 16 червня 1998 року.
14 червня 2000 року заявник був поінформований про те, що рішення комісії з трудових спорів від 16 червня 1998 року не може бути виконане у зв’язку з відсутністю у Міністерства палива та енергетики коштів.
23 січня 2002 року Лисичанський місцевий суд присудив заявнику 2282,21 грн компенсації за втрату частини присудженої йому суми в результаті інфляції. Заявник повідомив, що це рішення залишається невиконаним.
10 січня 2003 року заявник повідомив Суду, що виконавче провадження у його справі все ще триває.
28 листопада 2003 року ШБУ виплатило заявнику в повному обсязі борг, присуджений рішенням від 16 червня 1998 року. 1 грудня 2003 року виконавча служба закінчила виконавче провадження, оскільки рішення від 16червня 1998рокубуло виконане в повному обсязі.
Оцінка Суду
Попередні висновки щодо статусу рішення комісії з трудових спорів.
Суд зазначив, що стаття 221 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) передбачає, що “трудові спори розглядаються: 1) комісіями з трудових спорів; 2) районними (міськими) судами”. Заявник мав право звернутися до комісії з трудових спорів для вирішення трудового спору (стаття 224 КЗпП). Її рішення може бути оскаржене до суду (стаття 228КЗпП). Суд вважає, що в сфері трудових спорів комісія є першою інстанцією, звернення до якої має бути використано відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції (див.”Яса проти Туреччини”, рішення від 2 вересня 1998 року, 1998-VI,р.2431,параграф71; “Селмуні проти Франції” [GC], No25803/94,параграфи 74-75,ЄСПЛ 1999-V). Звернення до комісії з трудових спорів, як у цій справі, дало заявнику можливість забезпечити поновлення його прав відповідно до його скарг щодо отримання заборгованості із заробітної плати, яка йому належала.
Згідно зі статтею 230КЗпП державна виконавча служба виносить постанову про відкриття виконавчого провадження на підставі посвідчення комісії з трудових спорів. Посвідчення комісії з трудових спорів прирівнюється до виконавчого листа,виданого державною виконавчою службою на підставі рішення суду. Відповідно до статті 3-11 Закону “Про виконавче провадження” рішення комісії з трудових спорів підлягають виконанню державною виконавчою службою.
Суд визнав, що рішення комісії з трудових спорів у справі заявника може бути прирівняне до судового рішення і держава несе відповідальність за його невиконання. Більше того, державна виконавча служба порушила виконавче провадження на підставі посвідчення комісії та,відповідно, несе відповідальність за його виконання. Виконавче провадження становить невід’ємну частину судового розгляду, яке у цій справі замінило провадження у комісії з трудових спорів. Шахта є державним підприємством, і держава відповідає за борги юридичних осіб, які контролюються нею фінансово чи адміністративно.
Щодо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції
Суд повторив,що пункт 1 статті 6 параграфа 1 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом щодо будь-яких його цивільних прав та обов’язків; таким чином, ця стаття проголошує”право на суд”, одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати до суду позов із цивільно-правових питань. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонаму спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і водночас не передбачала виконання судових рішень.Якщо вбачати у зазначеній статті тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина “суду” (див. рішення у справі “Горнсбі проти Греції”, рішення від 19 березня 1997 року , 1997-II, р. 510, параграф 40).
Державні органи не можуть довільно посилатися на відсутність коштів як на виправдання невиконання зобов’язань за боргом, визначеним судовим рішенням. Проте затримка увиконанні рішення може бути виправдана за виняткових обставин. Але затримка не повинна бути такою, що позбавляє сутності право, яке захищається пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі “Іммобільяре Саффі проти Італії”, заява No22774/93, параграф 74, ЄСПЛ 1999-V). У цій справі заявник не повинен був бути позбавлений можливості отримання відшкодування за рішенням, винесеним на його користь, що було дуже важливим для нього та його сім’ї, через стверджувані фінансові труднощі держави.
Суд зазначив,що рішення комісії з трудових спорів від 16 червня 1998 року залишалось невиконаним повністю чи принаймні частково до 1 грудня 2003 року, коли залишок розміру заборгованості,присудженої рішенням від 16 червня 1998 року, був виплачений заявнику. Це рішення було виконане тільки після комунікації заяви з Урядом-відповідачем. До того ж рішення від 23 січня 2002 року, яким Лисичанський місцевий суд присудив заявнику компенсацію за знецінення коштів, все ще залишається невиконаним.
Не вживаючи протягом 5 років, 5 місяціві 15 днів необхідних заходів щодо виконання рішення комісії з трудових спорів та не виплачуючи заявнику компенсацію, присуджену рішенням від 23 січня 2002 року, держава позбавила положення пункту 1 статті 6 Конвенції будь-якого практичного значення.
Відповідно, наявне порушення статті 6 параграфа1 Конвенції.
Щодо порушення статті 13 Конвенції
Суд звертається до своїх висновків (у параграфах 43–47) щодо аргументів Уряду про національні засоби правового захисту. За цих же підстав Суд вирішує, що заявник не мав ефективних національних засобів правового захисту, як цього вимагає стаття 13 Конвенції, для відшкодування шкоди, спричиненої затримками у цій справі (див.”Войтенко проти України”, заява No18966/02, рішення від 29 червня 2004 року, параграфи 46–48). Отже, наявне порушення цього положення.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Порушення статті 13 Конвенції.
Детальніше з перекладом тексту рішення ЄСПЛ від 27.07.2004 у справі «Ромашов проти України» за заявою No 67534/01 можна ознайомитися за посиланням https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_227#Text.