Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без задоволення касаційну скаргу військовозобов’язаного, який намагався отримати судове рішення про самостійне виховання дитини в умовах відсутності реального спору між батьками. Постанова Чернівецького апеляційного суду, якою відмовлено у відповідній позовній вимозі, залишена без змін. Справа набула значення прецеденту щодо двох принципових питань: права ТЦК на апеляційне оскарження сімейних рішень та кваліфікації таких позовів як зловживання правом.
Фабула: спір без спору
У вересні 2025 року чоловік звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини разом із ним на його самостійному вихованні та утриманні. Дружина позов визнала у повному обсязі. Між батьками існував нотаріально посвідчений договір про здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини від 24 вересня 2025 року. На момент подання позову дитина фактично проживала з батьком.
Чернівецький районний суд позов задовольнив. Після цього апеляційну скаргу на рішення в частині самостійного виховання та утримання подав ТЦК та СП — орган, який не брав участі у розгляді справи.
Перше питання: чи мав ТЦК право на апеляцію
Позивач стверджував, що спірні правовідносини є суто сімейними, а ТЦК не є їхнім учасником і не наділений повноваженнями оцінювати підстави батьківських прав. Верховний Суд цю позицію відхилив.
Суд нагадав загальний принцип: право на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, виникає тоді, коли судове рішення вирішує питання про її права, інтереси або обов’язки. При цьому правовий зв’язок має бути очевидним і безумовним, а не гіпотетичним.
Застосовуючи цей принцип до справи, Верховний Суд встановив: позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини поданий військовозобов’язаним в умовах воєнного стану та загальної мобілізації. Задоволення такого позову безпосередньо створює або підтверджує підстави для відстрочки від призову або звільнення з військової служби — питань, що входять до компетенції ТЦК та СП. Отже, рішення суду стосується саме інтересів цього органу, а тому він наділений правом апеляційного оскарження.
Ця позиція узгоджується з попередніми постановами ВС у справах № 495/2284/23, № 495/432/23, № 725/158/25 та № 725/2192/25.
Друге питання: чи є такий позов “зловживанням правом”
Верховний Суд підтвердив висновок апеляційного суду: позов фактично пред’явлений з метою штучного створення умов для отримання відстрочки, а не для захисту реального сімейного права. На це вказувала сукупність обставин: між батьками не було жодного спору; дружина визнала позов у повному обсязі; існував нотаріальний договір, який закріплював участь обох батьків у вихованні дитини; орган опіки констатував відсутність підстав для вирішення питання про місце проживання дитини.
ВС сформулював принципову позицію: проживання дитини з одним із батьків та визначення її місця проживання з ним не є самостійним вихованням. Договір між батьками, яким визначені права та обов’язки обох, не підтверджує самостійного виховання — він лише фіксує спільне здійснення батьківських обов’язків відповідно до закону.
Суд також підкреслив: домовленість про покладення обов’язку виховання та утримання лише на одного з батьків за відсутності об’єктивних підстав суперечить закону та моральним засадам суспільства і не може бути прийнята судом навіть у разі визнання позову відповідачем.
Щодо клопотання про Велику Палату
Позивач просив передати справу на розгляд Великої Палати ВС, посилаючись на масовість подібних позовів в умовах воєнного стану. Верховний Суд у задоволенні клопотання відмовив: усталена практика з цього питання вже сформована, виключної правової проблеми у справі немає.
Практичне значення для адвокатів
Справа є корисною для адвокатів у кількох аспектах.
По-перше, вона закріплює стандарт перевірки мети позову у сімейних спорах за участі військовозобов’язаних: суд оцінює не лише формальну відповідність позовних вимог нормам СК України, а й реальну мету звернення до суду з урахуванням контексту воєнного стану.
По-друге, вона підтверджує, що згода відповідача та відсутність видимого спору між сторонами не є достатньою підставою для задоволення позову, якщо суд встановить штучний характер звернення.
По-третє, для адвокатів, які представляють ТЦК або потерпілих від подібних схем, постанова надає чітку процесуальну підставу для участі у сімейних спорах як апелянта.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.