У судах України, а також в інших державних органах, юридичних особах всіх форм власності, п. 6 ч. 1 ст. 19 ЗУ № 5076-VI: заповнення ордеру КАС ВС визнав коректним

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №826/17175/18

за позовом ОСОБА_1

до Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, Дарницького районного у місті Києві військового комісаріату, Київського міського військового комісаріату

про визнання протиправним і скасування протоколу, визнання протиправними дій, стягнення моральної шкоди,

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Стригуна Максима Андрійовича

на ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 5 червня 2020 року

(головуючий суддя: Губська Л.В., судді: Епель О.В., Степанюк А.Г.).

ВСТАНОВИВ:

І. Історія справи

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації (далі – «Дарницька РДА»), Дарницького районного у місті Києві військового комісаріату (далі – «Дарницький РВК»), Київського міського військового комісаріату (далі – «Київський МВК»), в якому просив суд:

– визнати протиправним і скасувати протокол Дарницької призовної комісії №7 від 25 квітня 2018 року в частині призову на строкову військову службу ОСОБА_1 ;

– визнати протиправними дії посадових осіб Дарницького РВК щодо направлення ОСОБА_1 до Київського об`єднаного збірного пункту;

– визнати протиправними дії посадових осіб Київського об`єднаного збірного пункту щодо утримання ОСОБА_1 у Київському об`єднаному збірному пункті;

– стягнути з Дарницької РДА та Київського МВК на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі: 300 000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що 25 квітня 2018 року він самостійно з`явився до Дарницького РВК за адресою: місто Київ, вулиця Бориспільська, 26-А, і цього ж дня його направлено на медичне обстеження для встановлення ступеню його придатності до строкової військової служби.

Позивач зазначає, що при проведенні медичного огляду усі його скарги на стан здоровя ігнорувались і проставлялися відмітки про його придатність до військової служби.

У подальшому Дарницькою призовною комісією прийнято рішення про призов ОСОБА_1 на строкову військову службу відповідно до протоколу Дарницької призовної комісії №7 від 25 квітня 2018 року.

Одночасно, позивач наголошує, що має ряд захворювань, зокрема, виразкову хворобу шлунку та інші, що підтверджується лікарськими висновками, наявність яких унеможливлює його призов і проходження служби. Так, позивач зазначає, що громадяни, які мають виразкову хворобу шлунку дванадцятипалої кишки є непридатними до військової служби в мирний час, обмежено придатними у воєнний час згідно з вимогами статті 53 «Розкладу хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби» згідно з додатком №1 до «Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України».

За таких обставин, прийняте рішення Дарницькою призовною комісією за результатами медичного огляду, яке оформлене протоколом №7 від 25 квітня 2018 року,  є протиправним і його належить скасувати.

Позивач зазначає, що після проведення медичного огляду його було направлено до Київського об`єднаного збірного пункту, де він пробув три доби, та у зв`язку з постійними усними скаргами направлений на додаткове медичне обстеження. Так, позивач зазначає, що 27 квітня 2018 року його перестали протиправно утримувати у Київському об`єднаному збірному пункті та відпустили.

З огляду на указані обставини, позивач вважає, що рішення про його призов на строкову військову службу є неправомірним, а тому і доставка його до Київського об`єднаного збірного пункту і його подальше утримання не відповідають вимогам законодавства.

До того ж, на думку позивача, оскільки 26 квітня 2018 року його не було направлено у військову частину, як зазначено у рішенні про призов на строкову військову службу, то і подальше його утримання в обласному збірному пункті відбувалися поза його волею.

Позивач також зазначив, що через вказані протиправні дії відповідачів у нього загострився посттравматичний синдром і станом на 5 вересня 2018 року він проходив курс реабілітації у Центрі психосоціальної реабілітації НаУКМА. Зауважив, що у звязку із загостренням посттравматичного синдрому він не може працювати військовим кореспондентом. За таких обставин, ОСОБА_1 стверджує, що йому було завдано моральну шкоду в розмірі: 300   000,00 гривень.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням окружного суду, представник позивача подав апеляційну скаргу на нього.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 5 червня 2020 року апеляційну скаргу адвоката Стригуна М.А., який діяв в інтересах ОСОБА_1 , повернуто скаржнику.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу належить повернути, оскільки її підписано особою, право якої на вчинення таких дій не підтверджено у встановленому законом порядку, а саме: наявний в матеріалах справи ордер від 7 серпня 2018 року серії КВ №741853 на надання правової допомоги не містить інформації щодо назви конкретного судового органу, у якому надається правова допомога.

25 червня 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Стригуна М.А., який діє в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 5 червня 2020 року, у якій позивач просить скасувати оскаржувану ухвалу, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

В обґрунтування поданої касаційної скарги позивач вказує на те, що судом апеляційної інстанції, при постановленні оскаржуваної ухвали, було порушено норми процесуального права, ухвала суду є незаконною, а висновок суду апеляційної інстанції про незазначення у ордері адвоката назви конкретного судового органу, у якому надається правнича допомога є помилковим.

Відповідачі відзивів на касаційну скаргу не подали, копії ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження від 1 жовтня 2020 року Дарницька РДА і Київський МВК отримали 7 жовтня 2020 року, а Дарницький РВК – 12 жовтня 2020 року.

II. Мотиви Верховного Суду

Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає таке.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 5 червня 2020 року апеляційну скаргу Стригуна М.А. , який діяв в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 січня 2020 року повернуто скаржнику.

Ухвала мотивована тим, що на підтвердження повноважень представника Стригуна М.А. на представництво у суді апеляційної інстанції до матеріалів скарги додано копію ордеру від 7 серпня 2018 року серії КВ №741853, виданого на підставі договору про надання правової допомоги від 30 липня 2018 року №08.

В ордері зазначено, що адвокат Стригун М.А. надає правову допомогу ОСОБА_1 в невизначеному колі органів, а саме: «у судах України, а також в інших державних органах, юридичних особах всіх форм власності, п. 6 ч. 1 ст. 19 ЗУ № 5076-VI».

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – «КАС України») апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Згідно з частиною першою статті 55 КАС України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Відповідно до частини першої статті 57 КАС України представником у суді може бути адвокат або законний представник.

За змістом частини першої статті 59 КАС України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи.

Частиною четвертою статті 59 КАС України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Пунктом 2 частини першої статті 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема: представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у суді, органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, громадських об`єднаннях, перед громадянами, посадовими і службовими особами, до повноважень яких належить вирішення відповідних питань в Україні та за її межами.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути:

1) договір про надання правової допомоги;

2) довіреність;

3) ордер;

4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Ордер – письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.

Повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом.

Адвокат зобов`язаний діяти в межах повноважень, наданих йому клієнтом, у тому числі з урахуванням обмежень щодо вчинення окремих процесуальних дій.

Відповідно до пункту 4 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 року №36, зі змінами, внесеними рішенням Ради адвокатів України від 27 травня 2017 року №151 (далі – «Положення») ордер видається адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням та повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням.

Згідно з підпунктом 15.4 пункту 15 Положення ордер містить назву органу, у якому надається правова допомога адвокатом із зазначенням, у випадку необхідності, виду адвокатської діяльності, відповідно до статті 19 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що представником позивача – адвокатом Стригуном М.А. до апеляційної скарги додано копію ордеру від 7 серпня 2018 року серії КВ №741853, виданого на підставі договору про надання правової допомоги від 30 липня 2018 року №08. В ордері зазначено, що адвокат Стригун М.А. надає правову допомогу ОСОБА_1 «у судах України, а також в інших державних органах, юридичних особах всіх форм власності, п. 6 ч. 1 ст. 19 ЗУ № 5076-VI».

Водночас аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавець чітко відокремив судові органи як такі, що повинні бути окремо зазначені в ордері на надання правової допомоги, зокрема, в графі «Назва органу, в якому надається правова допомога».

Під назвою органу розуміється як безпосередньо назва конкретного органу так і назва групи органів визначених пунктом 2 частини 1 статті 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (наприклад, судові органи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, органи досудового слідства, правоохоронні органи тощо).

Як установлено судом апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, в ордері від 7 серпня 2018 року серії КВ №741853 в графі «назва органу, у якому надається правова допомога», зазначено «у судах України, а також в інших державних органах, юридичних особах всіх форм власності, п. 6 ч. 1 ст. 19 ЗУ № 5076-VI».

За таких обставин та їх правового регулювання, висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у адвоката Стригуна М.А. повноважень на підписання апеляційної скарги від імені ОСОБА_1 є надмірно формалізованим. Графа «Назва органу, в якому надається правова допомога» в ордері від 7 серпня 2018 року серії КВ №741853 містить посилання на судові органи, що є достатнім для висновку про повноваження адвоката Стригуна М.А. як представника позивача, в тому числі в Шостому апеляційному адміністративному суді.

Аналогічного висновку за схожих фактичних обставин справи дійшов Верховний Суд у справах №460/1726/19 (постанова від 9 жовтня 2020 року), №280/2788/20 (постанова від 22 квітня 2021 року).

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги – є порушенням права на справедливий судовий захист.

Зокрема, у рішенні від 4 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» Європейський суд з прав людини зазначив, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлені гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ до суду був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рішеннями Європейського суду з прав людини визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі Bellet v. France від 4 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).

Також Європейським судом з прав людини зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», №47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», № 35787/03, п. 29).

При цьому Європейський суд з прав людини провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний же формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.

Отже, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своєму рішенні від 5 грудня 2018 року (справа №11-989заі18) згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише і фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги – є порушенням права на справедливий судовий захист.

У розглядуваному випадку суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про наявність/відсутність у представника позивача повноваження представляти інтереси останнього, занадто формально підійшов до оцінки обставин, що позбавило позивача права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Оскільки оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції позбавляє права на апеляційне оскарження судового рішення, то вона підлягає скасуванню.

Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).

Одночасно, зважаючи на те, що апеляційний перегляд справи №826/17175/18 щодо оскарження рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 січня 2020 року за апеляційною скаргою ОСОБА_1 відбувся, за наслідками якого прийнято постановуШостого апеляційного адміністративного суду від 7 жовтня 2020 року, Верховний Суд не вбачає правових підстав для передачі прави для продовження апеляційного розгляду.

За вказаних обставин, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції.

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями  3,  341,  345,  349,  353,  355,  356,  359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Стригуна Максима Андрійовича задовольнити.

Ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 5 червня 2020 року скасувати.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.