Після сорому із затриманням Всеволода Князєва дні суддів Верховного Суду заповнені кропіткою працею у чіткій відповідності до чинного законодавства. “Щоденна кропітка праця” звучить і у публічній комунікації ВС, і у його кулуарах. Ми розуміємо, що вдати, що нічого не відбувається, це теж стратегія. Але в нас є краща.
Про це пишуть судді Верховного Суду Іван Міщенко, Олена Кібенко, Костянтин Пільков для Спілки мертвих юристів.
Після відомого пленуму по відстороненню колишнього голови Всеволода Князєва Верховний Суд зберігає олімпійський спокій щодо майже всіх подій у судовій системі.
Законопроєкти про перевірку суддів Верховного Суду, лист Білого дому зі списком реформ, зустріч активістів з послами G7, затримання чергового судді чергового районного суду на ймовірному хабарі, навантаження суддів Печерського суду в 600%, остаточна формула обрання суддів Конституційного Суду, шакалячий експрес з Твітеру, який вирушив до Ілона Маска, – всі ці та інші події ніщо у порівнянні з вічністю, в якій перебуває Верховний Суд.
Ми не вважаємо, що суд має реагувати на будь-які події, що відбуваються у вкрай насиченому інформаційному полі, але зафіксувати власну суб’єктність в умовах найбільш жорсткої кризи за весь час існування Суду – повинен.
Для цього потрібна стратегія. Вона як повітря необхідна і Верховному Суду, і судовій системі в цілому.
Оскільки над цим документом працювало троє юристів (доктор, кандидат наук і просто юрист – нескладно здогадатись, хто з цих трьох, власне, драфтив цей текст), почнемо з неочевидного питання – навіщо Суду взагалі потрібна стратегія?
Надія це не стратегія
Навряд ви десь знайдете єдине і всеобʼємлююче визначення поняття стратегія. Для цілей цієї статті ми з колегами розуміємо стратегію так: у нас є реальний стан речей, є те майбутнє, в якому ми хочемо опинитись, і є ресурси, які ми можемо витратити на цей шлях. Те, що має об’єднати все це і врешті-решт привести нас до мети, і є стратегія.
Тут дуже легко потрапити у ментальну пастку, бо здається, що стратегія це просто: просто заробляти гроші, якщо ти компанія, просто забивати голи, якщо ти футбольна команда, або просто добре стріляти, якщо ти армія. Ні, стратегія це дещо складніше.
Ви могли чути про те, як греки перемогли набагато більш чисельну армію імператора Ксеркса (нічого не нагадує?). Вони зробили це так: греки мали менше кораблів, а самі кораблі були меншого розміру, ніж перські трієри. Отже, вони заманили перський флот у вузьку місце, оточене скелями, аби трієри не могли маневрувати, і почали таранити їх своїми невеликими суднами. Це і є один з тисяч прикладів стратегії.
Але ж зазвичай про стратегію говорять військові та поважні СЕО із бізнес-освітою. Суд же ні з ким не воює, ні з ким не конкурує, то для чого ж йому мати стратегію? Або чи може у суду бути якась інша стратегія за межами “щоденної кропіткої праці”?
Не тільки логіка підказує нам, що може (і повинна бути обов’язково), а і численні приклади колег з інших судових систем та верховних судів.
Пітер Кіфер, суддя із 40 річним досвідом роботи у судах Орегону, Арізони і Каліфорнії у своїй книзі “The role of strategic planning and strategic management in the courts” каже, що за відсутності стратегічного планування, управління судом може звестися до вирішення мільярду поточних адміністративних задач та, інколи, кризових ситуацій. У цьому процесі лідерам судової системи складно знайти час на те, аби зробити крок убік і подивитися, де знаходиться Суд у системі державних органів, і куди саме він прямує.
Стратегією Верховного Суду останні три роки опікувалась Олена Кібенко та очолювана нею робоча група. Вони перелопатили стратегії верховних судів і судових систем США, Великобританії, Ірландії і ще купи країн і адаптували їх досвід до нашого локального контексту. В результаті вийшов складний документ довжиною 39 сторінки, який ніхто (крім душніл) не прочитає (в самому кінці тексту на нього буде посилання).
Ця стаття – executive summary цього довгого і складного документу.
Але перед тим важливе уточнення (навіть три). По-перше, ми знаходимось в трикутнику “влада – суспільство – суд”, який ми зараз коротко зафіксуємо. По-друге, судова влада все ще намагається довести собі і оточуючим, що в неї є власна суб’єктність, думка та позиція. По-третє, Іван просто любить дужки, тому їх дуже багато (і буде ще більше).
Влада (хоче контролювати)
Коли мова заходить про те, наскільки змінилася судова система і її взаємовідносини з владою, ми часто згадуємо знаменитий лист Леоніда Кучми. У 2003 році він написав одному з голів судів лист з проханням «підтримати національного товаровиробника у складному спорі». Насправді, двадцять років тому Леонід Кучма писав багато таких листів, і нікому навіть в голову не приходило заявити про суддівську незалежність, тиск на суд, чи ще якісь європейські цінності, які увійдуть в наше життя згодом.
Листи суддям (як і полковнику Ауреліано Буендіа) влада більше не пише, але і з “дружніх” обіймів випускати не спішить. Кожна передвиборча кампанія з певного моменту має включати набір тез про «справжні (на цей раз точно) реформи судової системи», але коли вона завершується, починається буденне прагматичне життя, де влада прагне контролювати все. Картинка, коли працівник офісу Президента, сидячи по центру в президії між головою Верховного Суду та головою ВРП трохи втомлено та зверхньо повчає потужних очільників, яскраво демонструє, як влада сприймає судову систему, і навпаки. Навіть занадто яскраво.
Ми далекі від того, щоб демонізувати чи навпаки додавати надмірного пафосу діям влади. Ми прекрасно розуміємо, що метою кожної політичної сили, яка здобуває владу, є контроль. На цьому стоїть світ. «Державницька політика», «інтереси держави», «працювати єдиною командою» – ці прості та зрозумілі наративи пропонує судовій системі кожне нове покоління політиків. В українському контексті це в значній мірі інерція радянського союзу (або – ширше – будь-якої авторитарної системи), де судді сприймаються як частина чиновницько-бюрократичного апарату, метою і сенсом існування якого є втілення ідей та концепцій тієї політичної сили, яка зараз при владі.
В цьому контексті слабка та вразлива судова система (от як зараз) повністю влаштовує владу, яка використовує широкий набір інструментів – від бюджетного процесу до гучних політичних заяв, щоб постійно нагадувати, хто тут головний. Ще раз – це ознака будь-якої влади, і наївно сподіватись на щось принципово інше.
Але, до прикладу, на нещодавній події, присвяченій 5-річчю роботи Вищого антикорупційного суду, працівників офісу Президента не запросили. А ті представники влади, які все ж там опинились, були вкрай стримані у висловлюваннях, і більш того – компліментарні. А президії там просто не було.
Суспільство (хоче нових людей, які все розрулять)
З суспільством простіше. Оскільки судова система існує для того, щоб надавати людям прості і зручні послуги (“суд – це послуга, а не влада” – складна світоглядна дискусія, час якої ще не прийшов), саме це єдиний і головний критерій роботи судової системи. Простота і зручність.
Людям насправді абсолютно нецікаві проблеми судової системи, а ще менше їх цікавить, які ж судді все-таки молодці, як багато судових рішень вони виносять і в яких складних умовах працюють. Життя взагалі складне, і професія судді нічим принципово не відрізняється від інших.
У суспільства наразі точно немає відчуття того, що в судовій системі справи йдуть вперед і вгору, саме тому рейтинги, незважаючи на всі титанічні зусилля та кропітку працю, не бажають рости (хто в цьому сумнівається – нехай підніме цифри суспільної довіри до ВАКС – ось тут, наприклад. Якщо коротко – суддів ВАКС відбирали лише міжнародні експерти, до самого конкурсу майже не було зауважень, як, власне, і до роботи самого ВАКС з боку українських та міжнародних експертів, а цифри довіри аж ніяк цього не демонструють.
Що робити? – знає найактивніша частина суспільства — активісти.
Ідея позитивних змін в судовій системі від них проста, зрозуміла і популярна – (просто) треба набрати в судову систему нових, професійних, доброчесних (якщо коротко – ідеальних людей), які будуть виносити тільки справедливі рішення. Тут з’являється важливе уточнення, яке значно ускладнює комунікацію активістів з суддями, – активісти в принципі розуміють, які рішення мають виносити ці нові ідеальні люди, і якщо тут немає співпадіння (до прикладу – той же ВАКС), висновок активістів однозначний – треба інших, ще кращих.
Незважаючи на певний сарказм, мусимо визнати – це гарна і, головне, проста ідея, в якій є лише один суттєвий недолік, – вона сама по собі нічого не гарантує. Проводити чесні конкурси і створювати умови для того, щоб найкращі йшли працювати в судову систему, – не погодитись з цим просто неможливо. Але ця ідея, якщо її застосувати поза контекстом, трохи нагадує наратив “хлопці з окопів повернуться і порядок наведуть”.
Як би лідери громадських організацій в сфері правосуддя зараз не відмежовувались від Всеволода Князєва, повторюючи як мантру, що позитивного висновку вони йому не давали (що правда), всі ще пам’ятають, як вони буквально носили його на руках після, наприклад, видання наказу про звільнення Богдана Львова. Ми легко знаходимо з активістами спільну мову, але вони мають визнати, що концепція “гарні люді vs погані люди” аж занадто спрощена, а світ значно складніший.
Насправді, якщо проаналізувати концепцію “гарних людей”, то її підґрунтя просте. В країнах розвинутої демократії головним запобіжником проти корупції є те, що судді – це еліта суспільства. При цьому, не можна сказати, що вони якось особливо виділяються заробітною платою чи соціальним пакетом (як завжди, в приватному бізнесі можна заробити більше), але рівень сприйняття та суспільної поваги неймовірний. Елітарність – самодостатня річ.
Але елітарність вимагає свободи і незалежності. Без незалежності навіть найкращий суддя в світі буде виносити погані рішення. Суд – це складний інтелектуальний процес, який вимагає аналізу величезного обсягу інформації, узгодження суперечливих позицій, які мають під собою юридичне та логічне підґрунтя, аж до найскладніших справ, де зіштовхуються принципи права, і де вкрай баналізоване поняття “вирішити по закону” втрачає всякий сенс. Тому навіть найкращі люди, якщо їм не гарантувати свободу прийняття рішень, працювати просто не зможуть (а скоріше і не захочуть).
Ми (хочемо втілити стратегію, засновану на незалежності)
Суспільство хоче адекватної та зрозумілої послуги і його не дуже хвилює, як саме цей результат буде досягнутий. Активна частина суспільства впевнена, що для цього достатньо набрати доброчесних та професійних суддів (але за їх рішеннями слід уважно слідкувати, і якщо рішення не співпадають з позиціями, висловленими в соціальних мережах Фейсбук та Твітер, очевидно, є проблема).
Влада переконує суспільство, що судові реформи попередників успіху не мали, а значить треба починати з початку, а для цього потрібно контролювати процес (бо ці “кляті” попередники завжди крутяться десь поруч). В будь-якому випадку, як очікування активістів, так і схильність влади до контролю впливають на головний актив суддів, на те, завдяки чому вся судова система взагалі існує, та те єдине, що дає їй змогу рухатись у самостійно обраному напрямку, – незалежність.
Тому наша стратегія, якщо звести її до трьох найважливіших речей, звучить так: Незалежність. Цифрові технології. Якість судових рішень. Костянтин Пільков Олена Кібенко Іван Міщенко.
Незалежність (база, ґрунт, основа)
З незалежністю все і просто, і складно, бо вона як кохання. А без кохання робити в цьому світі нічого, як знає кожен.
Очевидно, що суд без незалежності не є судом (бо втрачаються базові принципи правосуддя) і це аксіома. За відсутності незалежності будь-яке рішення буде результатом поганого компромісу і проблему, скоріш за все, не вирішить, а навпаки створить додаткові.
З незалежністю є одна складність – це внутрішній стан кожного конкретного судді та інституції в цілому, який неможливо об’єктивно виміряти. Вона або є, або немає. Неможливо бути незалежним наполовину чи на 37%. Є безліч конкретних заходів, але все має починатись з усвідомлення та бажання досягти цієї незалежності.
Для того, щоб не підвищувати рівень пафосу та не переходити на канцеляризми та заклики, на яких в принципі написані поточні стратегії в судовий системі (наприклад, ця), треба зрозуміти, за рахунок яких інструментів незалежність можна досягти, втримати та розширити до кордонів 1991 року.
На наш погляд, цими інструментами є якість написання судових рішень та IT-інструменти.
До цього, насправді, зводиться все. І ось чому.
Судові рішення
Ми впевнені, що всі наявні інтелектуальні ресурси як Верховного Суду, так і судової системи, мають бути спрямовані на виконання конкретної задачі – постійне вдосконалення навичок написання судових рішень. Чомусь by default вважається, що суддя з пелюшок володіє навичками викладення власної думки в мотивувальній частині.
Але є проста і зрозуміла причина, чому тексти судових рішень мало кого в цілому цікавлять. Алгоритм розгляду спорів в судах сприймається більшістю його учасників, як рух до резолютивної частини, яка сприймається як найголовніша. Цьому дуже дивуються наші іноземні колеги, коли ми розказуємо їм, як саме ухвалюються рішення в Україні. “Тобто, ви в нарадчій кімнати втрьох за 10 хвилин вирішуєте спір? А тільки потім пишете проект? Хіба це можливо?”
Подив колег пояснити просто: якщо резолютивна частина – це головне, то мотивувальна має під неї “підлаштуватись”, її треба буде “виписати”.
От саме в цьому місці потрібна серйозна дискусія та зміна акцентів. Мотивувальна частина має вийти на перше місце, і резолютивна має бути її безумовним наслідком, а не навпаки.
Фокус на резолютивній частини має і інші, менш помітні недоліки. Судді не звикли публічно висловлювати свою думку. В чомусь це пояснюється тим, що суддя часто відчуває себе не творцем права і митцем, який уміло розв’язує конфлікти, а сірим чиновником, який, ховаючись за громіздкі цитати з законів, інтуїтивно шукає правильну відповідь в конкретному спорі, спираючись не на бездоганну логіку мотивувальної частини, а на те, якою, на його думку, має бути резолютивка. В цій ситуації на перший план виходять невидимі герої судової системи, справжні творці текстів судових рішень (у багатьох випадках) – помічники. В класичному тандемі «суддя – помічник» задачею першого є визначитись з резолютивною частиною, а другий має знайти обґрунтування і написати мотивувальну частину.
Судова майстерність написання мотивувальних частин після створення Верховного Суду покращилась (оскільки судді почали писати рішення разом з помічниками), однак це лише перший маленький крок на цьому вкрай довгому шляху. Читати судові рішення все ще складно, вони не user-friendly, перенасичені цитатами із законів, які не дуже зрозуміло, як і чому згадані в тексті. Це – дорога в нікуди. Мотивувальна частина – ось головне в судовому рішенні. Речення за реченням, думка за думкою вона складається в логічну і внутрішньо несуперечливу картину, яка безумовно призводить до саме такої резолютивної частини. Право – це математика, а не шкільний твір з літератури по твору, який ти не читав. Читати судове рішення має бути задоволенням, а не стражданням.
Колосальне навантаження у вигляді сотень справ (Печерський суд – 600%) просто не лишає часу для написання адекватних судових рішень – ось, що скаже вам будь-який суддя (і ми теж). Але що судді мають усвідомити – насправді майстерність написання судового рішення економить час, а не збільшує його. Коли помічник пише текст на 20 сторінок, з якого 18 – цитати законодавства та рішень ЄСПЛ, які кочують із постанови в постанову, це як приготувати страву, яка на 90% складається з соусу, а на 10% – з власне їжі.
Як тільки проблему рішень з неякісно написаними текстами буде вирішено, одразу стане зрозуміло, що тотальна стовідсоткова єдність судової практики – це міраж, якого досягти неможливо і, насправді, не потрібно. Судові рішення не можуть бути однакові, тому що для цього мають бути однаковими спори, а це принципово неможливо – всі люди різні і їх життєві ситуації та конфлікти – теж. Тотальної єдності судової практики не існує і існувати не може. Ті, хто використовують цю тезу як закид судовій системі, праві лише в одному – суддям рідко вдається вдало пояснити в тексті, чим ця справа відрізняється від сотень інших, чому обставини тут склались саме таким чином і так далі.
Технології
В судах комп’ютери, локальні мережі, бази даних, купа програм діловодства є у кожному кабінеті, от нарешті має запрацювати якийсь модуль якогось електронного суду, однак принципово від цьому нікому не легше. Що ви точно знайдете в кожному суді – це тонни паперу, все, буквально кожний папірчик роздруковується, інколи по декілька разів. Бачила б це Грета Тунберг! Вочевидь, працювати з паперами в 21 сторіччі – це повна маячня. Це значно ускладнює процес, робить його довше і складніше, в результаті економіка втрачає мільйони доларів через вкрай низький темп впровадження цифрових технологій. Ще раз – судочинство через принцип “все на папері” – це довго і дуже незручно.
Але проблема не тільки і не стільки в папері. Як кажуть гуру інформаційних систем, проблема не кількості даних, а у їх неструктурованості. В середньому чотири мільйони спорів на рік і кладовище судових рішень за адресою reyestr.court.gov.ua, де документів вже більше 10 мільйонів, – це справжня проблема. Як можна знайти і застосувати адекватну судову практику за відсутності адекватних IT-інструментів?
Суд має стати синонім слова “технологічність”. Суди і судді мають щоденно користуватись програмами, які професійно працюють з текстами і зможуть структурувати судову практику. Більшість спорів мають вирішуватись за принципом онлайн – платформ (Amazon) і не потрапляти в суд взагалі (лише коли це справжній спір). Дуже схожа концепція наразі впроваджується у Великобританії, де на фоні перук і судових процедур, які не змінювались з 16 сторіччя, скоро буде одна з найкращих онлайн систем у світі (ось посилання на загальну сторінку, але там легко розібратись).
Знову ж таки, технології роблять судовий процес швидшим і зручнішим (тут суд справді справжня послуга), а навантаження на бюджет буде меншим.
Пафосні висновки
Дозволимо собі трохи розслабитись і додати пафосу в цей складний текст. Ми довели і продовжуємо доводити всьому світу, як ми назавжди позбавились комплексу меншовартості. Ми щиро віримо, що Україна здатна не лише зайняти заслужене місце в Європейському Союзі, а і надати йому новий імпульс до розвитку, в тому числі і в судовій системі. Коротше кажучи, ми оптимісти. Але і прагматики, тому маємо думати про те, як досягти всього того, про що ми тут розмірковували. Іншими словами, ми думаємо про стратегію.
Якщо вам дійсно цікава та 40 сторінкова стратегія Верховного Суду, то ось вона.