Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Воробйової І. А.,
суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І.,
Гудими Д. А., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В.,
Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,
перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, служба у справах дітей Микулинецької селищної ради Тернопільського району Тернопільської області, про відібрання дитини
за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 квітня 2022 року у складі судді Ромазана В. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 15 липня 2022 року у складі колегії суддів Храпак Н. М., Дикун С. І., Парандюк Т. С.,
УСТАНОВИЛА:
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 , треті особи: Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, служба у справах дітей Микулинецької селищної ради Тернопільського району Тернопільської області, про відібрання дитини.
Позовну заяву мотивовано тим, що вона з ОСОБА_2 перебувала
у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 листопада 2017 року розірвано. Від шлюбу
у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Після розірвання шлюбу вона за домовленістю з відповідачем залишилася проживати із сином у своїй квартирі, що розташована за адресою:
АДРЕСА_1 , у якій створені всі умови для проживання дитини.
22 березня 2019 року відповідач, не пояснивши причини своїх дій, без її згоди забрав їх спільну дитину з дошкільного закладу «Затишок», приховує від неї та не повертає.
Вказувала, що ОСОБА_2 не допускає її до приміщення, де перебуває її дитина, тому вона позбавлена можливості пересвідчитись у належних умовах його проживання та стані здоров`я. Вважала, що подальше перебування сина разом із ОСОБА_2 становить загрозу для його нормального фізичного та психологічного здоров`я.
Зазначала, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду
від 12 листопада 2020 року (у справі № 607/10896/19), яке набрало законної сили, визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 разом із нею за адресою: АДРЕСА_1 . Проте
ОСОБА_2 не повертає їй малолітнього сина та продовжує його переховувати від неї.
Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд відібрати малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від батька
ОСОБА_2 та повернути її за попереднім місцем проживання.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області
від 26 квітня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Відібрано неповнолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від батька ОСОБА_2 та повернуто її для проживання разом із матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду в частині відібрання дитини допущено до негайного виконання. Скасовано вжиті заходи забезпечення позову ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 березня 2022 року.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не довів обставин того, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке є місцем проживання і дитини згідно із судовим рішенням, створює загрозу життю та здоров`ю або негативно впливає на розвиток дитини. Небажання відповідача добровільно виконати судове рішення щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю є підставою для захисту прав позивачки в порядку, визначеному статтею 162 Сімейного кодексу України (далі – СК України). Повернення неповнолітньої дитини за місцем проживання матері, яке визначене рішенням суду, буде відповідати якнайкращим її інтересам, враховуючи її вік та подальший розвиток
у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що є благополучним для дитини.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 15 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 квітня 2022 року залишено без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, щосуд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 162 СК України, оскількирішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду
від 10 січня 2022 року, визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю
ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , яке відповідач добровільно не виконує.
У липні 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої і постанову суду апеляційної інстанцій скасувати, прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки суду апеляційної інстанції про визначення місця проживання дитини, з якими погодився суд касаційної інстанції у справі № 607/10896/19 та які покладені в основу оскаржуваних судових рішень, про вплив батька (відповідача) та його рідних на дитину шляхом формування негативного образу матері, спонукання ОСОБА_3 без будь-якої правомірної причини відмовитися від контактів з нею, що призвело до штучного відчуження ОСОБА_1 від її сина, нічим не підтверджені, ґрунтуються на припущеннях. Об`єктивно встановлено, що ОСОБА_3 майже три останні роки з березня 2019 року до 10 січня
2022 року (день ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції) проживає з батьком, де йому створено всі належні умови, і, будучи заслуханий у судовому засіданні та під час дослідження психолога, висловив бажання залишатися проживати з батьком, до якого виявляє більшу прихильність і який для нього є значущою фігурою та незаперечним авторитетом.
Вважає, що відсутні підстави надавати перевагу у вирішенні спірного питання матері лише тому, що у неї у власності є квартира, а батько не підтвердив належності йому на праві власності житла, в якому він проживає разом із сином.
Зазначає, що ОСОБА_3 проживає з батьком ОСОБА_2 на законній підставі за адресою: АДРЕСА_2 з 22 березня 2019 року, що підтверджується довідкою від 27 жовтня 2021 року № 444 та не заперечується позивачем.
Суди обґрунтували рішення доказами, які подані позивачем на стадії судового розгляду, та обставинами, які існували станом на січень 2022 року, тоді як позов ОСОБА_1 подавала в січні 2021 року.
Органом опіки та піклування при наданні висновку про доцільність відібрання дитини від батька не обстежено житлово-побутових умов батька, чим порушено частини четверту – п`яту статті 19 СК України, у ньому відсутні встановлені факти для негайного відібрання дитини, передбачені статтею 170 цього Кодексу.
У вересні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив селищного голови Микулинецької селищної ради на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними й обґрунтованими, висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для їх скасування немає. Негайне відібрання ОСОБА_3 від батька і передача його матері ОСОБА_1 якнайкраще відповідатиме інтересам дитини.
У жовтні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 – ОСОБА_4 на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними й обґрунтованими, підстав для їх скасування немає. Вказано, що твердження скаржника про те, що стороною позивача подавались докази з порушенням норм процесуального права, не заслуговують на увагу. Всі докази стороною позивача подавались виключно на стадії підготовчого провадження і були прийняті судом.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду
від 14 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано її матеріали з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного судувід 31 липня 2023 року повернуто справу на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року передано справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту
статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду посилалася на те, що справа № 607/1662/21 містить виключну правову проблему, оскільки у практиці Верховного Суду сформовані прямо протилежні позиції щодо тлумачення частини першої
статті 162 СК України у подібних справах про відібрання дитини в одного з батьків (іншої особи), який добровільно не виконує рішення суду щодо визначення місця проживання дитини з іншим з батьків (іншою особою).
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження
№ 14-199цс19) зроблено висновок, що «положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання».
Подібні висновки зроблені й у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого
2020 року у справі № 742/1593/19 (провадження № 61-1317св20),
від 26 лютого 2020 року у справі № 650/1631/19 (провадження
№ 61-1480св20), від 30 березня 2021 року у справі № 753/24507/18 (провадження № 61-21783св19), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 350/1258/17 (провадження № 61-15487св18), від 01 серпня 2018 року
у справі № 592/9104/17-ц (провадження № 61-15619св18), від 26 травня
2021 року у справі № 241/638/20 (провадження № 61-2006св21), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 липня 2022 року у справі № 475/431/21 (провадження
№ 61-2794св22).
Разом з тим у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 682/2778/17 (провадження № 61-37919св18) зроблено протилежний висновок та зазначено, що безпідставними є висновки судів про застосування положень частини першої статті 162 СК України як підстави відібрання дитини від батька, оскільки позов ОСОБИ_3 спрямований не на захист (відновлення) її порушеного права у формі негайного реагування на самочинну зміну місця проживання дитини її батьком, а на забезпечення виконання рішення суду про встановлення місця проживання дитини разом з матір`ю, що набрало законної сили та підлягало примусовому виконанню.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що зазначені висновки ґрунтуються на протилежних відповідях на такі ключові питання:
-чи слід тлумачити положення статті 162 СК України як форму негайного реагування виключно на самочинну зміну місця проживання дитини;
-чи підлягає рішення суду про визначення місця проживання дитини примусовому виконанню;
-чи є відібрання дитини складовою примусового виконання рішення суду про визначення місця проживання дитини.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначала, що порушена проблематика має виняткове значення, оскільки відповіді на зазначені питання стосуються не лише забезпечення єдності правозастосовної практики судами, а й широкої сфери застосування, зокрема визначення порядку захисту прав осіб, з якими на підставі закону або рішення суду визначено місце проживання малолітньої дитини, забезпечення інтересів таких дітей,встановлення порядку виконання рішення суду про визначення місця проживання дитини, отже, широкого кола інших осіб та органів, які будуть застосовувати у своїй діяльності відповідні висновки щодо застосування норм права, і така проблема постала не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які також будуть виникати з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що справу слід повернути на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики (частина п`ята статті 403 ЦПК України).
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключну правову проблему, як правило, слід оцінювати з урахуванням кількісного та якісного критеріїв. Кількісний ілюструє те, що певна проблема постала не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням питання, щодо якого постає проблема. А з погляду якісного критерію на виключність правової проблеми можуть вказувати:
– відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект);
– відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект).
В ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати – над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати – над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів.
Посилання колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду на висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року
в справі № 682/2778/17 (провадження № 61-37919св18) щодо застосування положень статті 162 СК України, не заслуговують на увагу, оскільки є висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень цієї статті, викладений у постанові від 29 травня 2019 року у справі
№ 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19).
Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судуне обґрунтувала наявності у цій справі виключної правової проблеми, тому справу слід повернути на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмети спору: Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, служба у справах дітей Микулинецької селищної ради Тернопільського району Тернопільської області, про відібрання дитини- повернути на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. А. Воробйова
Судді: О. О. Банасько Л. М. Лобойко
Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв
І. В. Григор`єва К. М. Пільков
М. І. Гриців О. М. Ситнік
Д. А. Гудима І. В. Ткач
І. В. Желєзний О. С. Ткачук
Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич
С. І. Кравченко Є. А. Усенко
Г. Р. Крет Н. В. Шевцова