Про це повідомив Олександр Готін, адвокат, керівник робочої групи НААУ з напрацювання пропозицій щодо подолання неефективності в діяльності Верховного суду в інтерв’ю Закон і Бізнес.
“Інститут підсудності — це не якийсь формальний, абстрактний, теоретизований кримінально-процесуальний інститут. Його значення настільки велике, що виходить за рамки виключно процесуальних інтересів.
Законодавець, установлюючи правила підсудності, виходить із того, що правовий статус суду, його функції та суворо визначений порядок діяльності — запорука точного й неухильного додержання процесуальної форми кримінального провадження, гарантія забезпечення правосуддя стосовно всіх учасників розгляду.
Інститут підсудності — публічний інститут кримінального процесуального права. Адже дотримання правил підсудності — обов’язок суду, який не залежить від особистого волевиявлення сторін. За рахунок його запровадження забезпечується оптимальне функціонування судової системи, створюються умови для вирішення поставлених перед нею завдань щодо забезпечення прав людини та громадянина, захищається державний інтерес у справедливому судочинстві.
Натомість порушення правил підсудності, зокрема територіальної, породжує всеосяжний спектр несприятливих для всієї системи правосуддя наслідків.
Певний масив дисциплінарної практики Вищої ради правосуддя припадає на категорію справ, коли суддів притягають до дисциплінарної відповідальності за порушення правил територіальної підсудності при вирішенні, зокрема, цивільних справ. Водночас ККС неодноразово доводив до юридичної спільноти позицію, що порушення територіальної підсудності не є грубим навіть у кримінальних провадженнях і що винесені в умовах порушення підсудності обвинувальні вироки є легітимними. Тож виникає питання щодо обґрунтованості притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів за порушення підсудності в цивільних справах. Адже, як зазначалося, висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВС, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Може, тоді правовий висновок ККС, який відображений у постановах у справах №№569/6966/16 та 490/10025/17, повинен бути орієнтиром для ВРП при прийнятті рішень щодо суддів, котрі допустили порушення принципу територіальної підсудності при розгляді, зокрема, цивільних справ? І чи може тоді суддя аргументувати відсутність факту дисціплінарного проступку, посилаючись на відповідний правовий висновок ВС, який допускає розгляд судом «не своїх» справ?
Генеруючи подібні ситуації з невизначеністю в ключових правових питаннях, ВС де-факто закладає підвалини корупції. Відсутність єдності підходів у питанні територіальної підсудності спотворює ідею дискреційних повноважень суду. На місце дискреції приходить невиправданий суб’єктивізм, який не має нічого спільного із законністю.
Окремим недоброчесним суб’єктам надається реальний інструмент для маніпуляції законом. Адже, прикриваючись рішенням ВС, стає можливим передати «потрібну» справу на розгляд «правильному, слухняному» суду й отримати від цього, наприклад, корупційний зиск. Іншими словами, окремі рішення ВС самі стають джерелами поширення корупції.
Вочевидь, ККС не просто створив дуалізм правових позицій. Його рішення з питання наслідків порушення територіальної підсудності вже стало причиною певних юридичних негараздів. За принципом «вірусного поширення», такий підхід здатний створити й інші численні проблеми для правового життя держави”, зазначив адвокат.