Визнання судами неприйнятним кримінального провадження через його надмірну тривалість і відмова у задоволенні вимоги про відшкодування моральної та матеріальної шкоди у зв’язку з такою тривалістю, не порушує Конвенцію

Обставини справи

Заявник у цій справі скаржився на те, що рішення судів про визнання неприйнятним кримінального провадження через його надмірну тривалість, але відмову у задоволенні вимоги заявника про відшкодування моральної та матеріальної шкоди у зв’язку з такою тривалістю не забезпечило його право на ефективний засіб правового захисту.

У 2002 році заявника було затримано за підозрою в незаконному обігу золота та порушенні закону про відмивання грошей. 50 кілограмів золота, які він перевозив, конфіскували, а його бельгійські банківські рахунки заблокували.

Справа також перебувала на розгляді ЄСПЛ, який 28 жовтня 2014 року ухвалив
рішення Panju v. Belgium, (№ 18393/09), зазначивши, що тривалість розслідування, проведеного щодо відповідної особи, перевищила розумний термін у розумінні статті 6 Конвенції.

Згодом Обвинувальна Палата Апеляційного Суду (Indictments Division of the Court
of Appeal) оголосила про неприйнятність обвинувачення проти заявника на тій
підставі, що така надмірна тривалість призвела до неможливості здійснення права на захист, а також до непоправної шкоди та порушення його права на справедливий суд. Після цього рішення заявник позивався проти Бельгії на підставі статей 1382 і 1383 Цивільного кодексу, та вимагав відшкодування збитків, завданих унаслідок надмірної тривалості провадження. Ця скарга була відхилена бельгійськими судами, які вважали, що моральна шкода, відшкодування якої вимагав заявник, була компенсована неприйнятністю обвинувачення та тим, що матеріальна шкода була спричинена не тривалістю процедури, а затримкою повернення активів і золота, вилучених із травня 2011 року.

Касаційний суд відхилив скаргу заявника, вважаючи, що оцінка компенсації шкоди підпадає під оцінку фактів судді першої інстанції та що заява, обґрунтована тим, що неприйнятність провадження не може забезпечити повну компенсацію цього збитку, відсутня в законі.

Скарга заявника стосувалася відхилення Апеляційним Судом міста Брюсселя 12 березня 2020 року його позову щодо компенсації моральної та матеріальної шкоди, яка, ймовірно, була заподіяна внаслідок надмірної тривалості кримінального провадження, про що зазначено Судом, зокрема, в рішенні від 28 жовтня 2014 року.

Оцінка Суду

ЄСПЛ повторив, що засоби правового захисту, доступні особі на національному рівні з метою оскарження тривалості провадження, є «ефективними» у розумінні статті 13 Конвенції, якщо вони дають можливість або втрутитися в процес прийняття рішення судами, які розпочали розгляд справи, або надати учаснику судового процесу адекватну компенсацію за вже виниклі затримки. Таким чином, стаття 13 відкриває можливість вибору в цій сфері (див. Kudła c. Pologne [GC], № 30210/96, § 159, ЄСПЛ 2000-XI, Mifsud c. France [GC], (ухв.), № 57220/00, § 17, ЄСПЛ 2002-VIII, Sürmeli c. Allemagne [GC], № 75529/01, § 99, ЄСПЛ 2006-VII, і McFarlane c. Irlande [GC], № 31333/06, § 108, 10 вересня 2010 року). І все ж зрозуміло, що для країн, де вже відбулися порушення, пов’язані з тривалістю провадження, засіб правового захисту, спрямований виключно на прискорення провадження, хоч і бажаний у майбутньому, може бути недостатнім для виправлення ситуації, коли очевидно, що провадження вже тривало протягом надмірного періоду (див. Cocchiarella c. Italie [GC], № 64886/01, § 76, ECHR 2006-V).

ЄСПЛ вважав, що ухвалення більш м’якого вироку або пом’якшення вироку через надмірну тривалість провадження може становити визнання та адекватне відшкодування, за умови, що пом’якшення вироку надається чітко та пропорційно. Якщо це так, то слід дійти висновку, що заявники втратили статус жертви у розумінні статті 34 Конвенції (див., серед іншого, справу Chiarello c. Allemagne, № 497/17 від 20 червня 2019 року, пп. 54–59).

З тих же міркувань Суд вважав, що скасування вироку за перевищення розумного строку можна вважати належним виправленням стверджуваного
порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, що призвело до втрати статусу потерпілого (Rautonen c. Finlande (ухв.), № 26813/09, §§ 23–29, 15 травня 2012 року).

Суд установив декілька важливих критеріїв для перевірки ефективності компенсаційних засобів правового захисту з метою отримання компенсації за надмірну тривалість судового провадження (Scordino c. Italie (no 1) [GC], № 36813/97, §§ 195 і 204–207, ЄСПЛ 2006 V, Bourdov c. Russie (no 2), № 33509/04, § 99, ЄСПЛ 2009, McFarlane, згадане в цій справі, § 108, Valada Matos das Neves c. Portugal, № 73798/13, § 73 від 29 жовтня 2015 року, та Brudan c. Roumanie, № 75717/14, § 69 від 10 квітня 2018 року).

Що стосується моральної шкоди, заподіяної внаслідок перевищення розумного
строку, на думку Суду, необхідно виходити з твердої, хоча й спростованої презумпції, що надмірна тривалість провадження завдає моральної шкоди. Проте він визнав, що в деяких випадках тривалість процедури тягне за собою лише мінімальну моральну шкоду або навіть її відсутність, за умови, що національний суд обґрунтовує своє рішення із цього приводу, навівши достатні причини (Cocchiarella, цит. в цій справі, § 95, і Scordino no 1, згадане в цій справі, § 204).

Щодо матеріальної шкоди, спричиненої перевищенням розумного строку, Суд зазначив, що вона складалася зі збитків, фактично понесених як прямий наслідок стверджуваного порушення (Comingersoll S.A., № 35382/97, § 29 від 6 квітня 2000 року) і що в цьому питанні національний суд, безперечно, має кращу позицію для визначення її наявності та суми (Scordino no 1, згадане в цій справі, § 203).

У цій справі Суд у своєму рішенні від 28 жовтня 2014 року встановив, що тривалість розслідування перевищила розумний строк у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції. Тоді Обвинувальна Палата Апеляційного суду міста Брюсселя оголосила провадження проти заявника неприйнятним на тій підставі, що така надмірна тривалість унеможливила реалізацію прав на захист, що призвело до непоправного порушення права на захист та справедливий суд. Таким чином, заявник мав «обґрунтовану» скаргу за статтею 13 Конвенції.

Суд зауважив, що після рішення Суду від 28 жовтня 2014 року заявник подав позов про притягнення Бельгії до цивільної відповідальності на підставі статей 1382 і 1383 Цивільного кодексу, вимагаючи відшкодування збитків, завданих внаслідок надмірної тривалості процедури.

Він зазначив, що національні суди відхилили ці вимоги заявника.

Визнавши порушення з боку бельгійської держави через таку надмірну тривалість, Апеляційний суд міста Брюсселя вирішив, що моральна шкода, на яку
посилався заявник, була компенсована визнанням неприйнятності провадження. Що стосується матеріальної шкоди, на яку посилався заявник, апеляційний суд, відзначивши порушення процедури, постановив, що це не було наслідком тривалості кримінального розслідування, а випливало із затримки в поверненні активів і золота, вилучених 10 травня 2011 року.

Касаційний суд відхилив скаргу заявника.

ЄСПЛ дійшов до висновку, що згідно із статтею 13 Конвенції неприйнятність провадження могла становити адекватний засіб правового захисту в разі
перевищення розумного строку, оскільки згідно з бельгійським законодавством це передбачає визнання порушення права на справедливий судовий розгляд і остаточно припиняє провадження, а також оскаржувану тривалість.

Суд не підтримав скарги заявника про те, що бельгійські суди були зобов’язані
присудити йому, крім визнання неприйнятності провадження, матеріальну
компенсацію. Таке тлумачення статті 13 Конвенції не можна виокремити з прецедентної практики Суду, згідно якої така компенсація була одним із можливих варіантів.

Крім того, ЄСПЛ нагадав, що він уже постановляв, що значне пом’якшення
вироку або його скасування судом першої інстанції через перевищення розумного строку може становити належне відшкодування та мати наслідком втрату статусу потерпілого.

Більше того, хоча заявник не отримав компенсації в національних судах, це не
було результатом виключення, передбаченого нормами чинного національного
законодавства, а сталося через відсутність доведення шкоди відповідно до цих самих правил.

Крім того, заявник критикував суддів апеляційної інстанції за те, що вони не
провели оцінки in concreto матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок несвоєчасного повернення заблокованих активів і конфіскованого золота. Досліджуючи рішення Апеляційного суду міста Брюсселя, ЄСПЛ зазначив, що ця шкода не була спричинена надмірною тривалістю кримінального розслідування, розпочатого проти заявника у 2002 році, а була результатом затримки повернення вилучених активів і золота. Апеляційний суд міста Брюсселя вважав, що, незважаючи на те, що заявник мав право критикувати цю пізню реституцію, яка відбулася на початку 2013 року, він, утім, не зміг конкретно довести існування отриманої шкоди, не надавши документів, які б давали змогу встановити її наявність.

Зважаючи на висновки, зроблені Апеляційним судом міста Брюсселя, переглянуті Касаційним судом, ЄСПЛ не вбачив підстав вважати, що заявник не
скористався ефективним засобом правового захисту для отримання компенсації за шкоду, про яку стверджував, у результаті перевищення розумного строку
кримінального провадження, як встановив Суд у своєму рішенні від 28 жовтня 2014 року.

З огляду на вищезазначене, порушення статті 13 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції не було.

Висновок

Відсутність порушення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового захисту) у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 23 травня 2023 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.

Огляд рішень Європейського суду з прав людини