Європейський суд з прав людини 25 серпня 2026 року ухвалив рішення у справі Aleksieva and Others v. Bulgaria (заява № 30915/23), встановивши порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо 56 заявників ромського походження, чиї будинки муніципалітет Софії знищив у серпні 2023 року без залучення їх до процедури ухвалення й виконання рішень про знесення та без оцінки пропорційності цього заходу.
Обставини справи
Заявники — мешканці невеликого поселення в районі Орландовці на околиці Софії, де ромська громада, до якої належали родини багатьох заявників, проживала з 1950-х років. 60 із приблизно 60 будівель поселення стояли на чотирьох ділянках, що перебували в комунальній власності. У червні 2023 року муніципальна адміністрація розпочала процедуру знесення цих будівель як самовільно зведених.
Суд встановив, що органи місцевого самоврядування свідомо будували цю процедуру так, щоб унеможливити її оскарження заявниками. Повідомлення про майбутнє знесення розклеювалися анонімно, без зазначення органу, який їх видав; акти про порушення й самі приписи про знесення адресувалися не мешканцям, а місцевому меру як представнику власника землі, оскільки особи, які звели будівлі, «офіційно вважалися невідомими» — хоча заявники мали в поселенні постійну реєстрацію місця проживання, а посадові особи муніципалітету відвідували поселення щонайменше шість разів під час підготовки до знесення. Попри щонайменше п’ять офіційних звернень адвокатів, які діяли в інтересах заявників (у тому числі запитів на публічну інформацію), органи влади давали ухильні або неправдиві відповіді, а Омбудсмену Республіки, регіональному губернатору й Міністру юстиції, які втрутилися за скаргами заявників, повідомили, що жодних приписів про знесення не існує.
9–10 серпня 2023 року муніципалітет знищив будинки 33 заявників; ще один будинок знесли пізніше, у вересні 2023 року. Устояли лише чотири будинки — завдяки тимчасовим заходам, вжитим Судом за правилом 39 Регламенту Суду 10 серпня 2023 року.
Спроби заявників оскаржити знесення
Заявники тричі намагалися отримати заборонні ухвали проти муніципалітету за статтею 250 Адміністративно-процесуального кодексу Болгарії 2006 року (аналог заборони вчиняти дії без правових підстав), а четверо з них додатково оскаржили самі приписи про знесення в порядку судового контролю. Національні адміністративні суди відмовили у задоволенні всіх цих вимог: спершу — через відсутність доказів наміру знести конкретно їхні будинки, згодом — покладаючи на заявників обов’язок самостійно ідентифікувати, який саме з десятків приписів про знесення стосується саме їхнього будинку, а в трьох із чотирьох справ судового контролю — через відсутність у заявників права на оскарження, оскільки за усталеною практикою Верховного адміністративного суду Болгарії таке право мають лише адресати приписів, особи, які звели будівлю, або власники майна, але не самі мешканці.
Позиція Суду щодо вичерпання національних засобів захисту
Уряд Болгарії наполягав на невичерпанні заявниками низки засобів захисту — процедури легалізації самовільного будівництва, спеціальних засобів захисту від дискримінації за Законом про захист від дискримінації 2003 року, вимог про відшкодування шкоди за Законом про відповідальність держави і муніципалітетів за шкоду 1988 року. Суд відхилив усі ці заперечення, визнавши, що за обставин справи — коли органи влади самі створили ситуацію, яка унеможливила ефективне використання звичайних засобів захисту, — заявники зробили все, що можна було розумно від них очікувати.
Порушення статті 8 Конвенції
Суд визнав, що органи влади свідомо виключили заявників із формального процесу ухвалення й виконання приписів про знесення, побудувавши цей процес у спосіб, розрахований на усунення процесуальних гарантій, передбачених болгарським адміністративним правом, — надавши йому лише видимість законності. Намір здійснити знесення приховувався від заявників та інших органів влади. Ні муніципалітет, ні адміністративні суди під час розгляду скарг заявників не взяли до уваги, що заявники належать до соціально вразливої групи й спільноти з тривалою історією проживання на цьому місці.
Ключовий висновок Суду: заявники не мали в своєму розпорядженні процедури, яка дозволила б їм ще до фактичного знесення будинків, у яких вони проживали, отримати належний перегляд пропорційності цього заходу з урахуванням їхніх індивідуальних обставин. Це і становило порушення статті 8 Конвенції. Суд окремо зазначив, що двоє заявників — подружжя, чий будинок не був окремо предметом припису про знесення, але фактично зберігся лише завдяки тимчасовим заходам Суду, — також мають статус потерпілих, оскільки сумніви щодо належності їхнього будинку до приписів про знесення виникли значною мірою через саму манеру, в яку органи влади формулювали ці приписи.
Суд вирішив, що скарга за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 не потребує окремого розгляду, оскільки вразливість заявників як ромів уже була врахована в аналізі за статтею 8, а доказів про вибіркове застосування процедур знесення саме до ромських осель порівняно з іншими самовільними забудовами в матеріалах справи виявилося недостатньо.
Статті 3 і 13 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу
Скарги за статтею 3 Конвенції (щодо самого способу проведення знесення) та за статтею 13 в цій частині Суд визнав неприйнятними через невичерпання національних засобів захисту: болгарське законодавство передбачає окремий засіб захисту — вимогу про відшкодування шкоди, завданої виконанням адміністративного рішення, за статтею 299 Адміністративно-процесуального кодексу, яким заявники не скористалися.
Скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (щодо знищення самих будинків та рухомого майна) Суд визнав несумісними з Конвенцією за предметом: за болгарським законодавством власником будівлі, зведеної на чужій земельній ділянці без набуття права забудови, є власник ділянки — у цій справі муніципалітет, а не заявники, тому їхній інтерес у будинках не є «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу.
Застосування статті 46 Конвенції: системні заходи
Суд наголосив на системному характері встановленого порушення. Це вже четверте рішення проти Болгарії з питання неможливості отримати оцінку пропорційності знесення житла чи виселення з нього (після Yordanova and Others v. Bulgaria, Ivanova and Cherkezov v. Bulgaria та Simonova v. Bulgaria) — і, судячи зі стану виконання попередніх рішень під наглядом Комітету міністрів, проблема досі не вирішена системно.
Суд вказав на необхідність вжиття Болгарією загальних заходів: держава має забезпечити, щоб особи, які не мають формального права на проживання у будівлі, в якій вони фактично живуть, і ризикують втратити єдине житло внаслідок наміченого знесення, мали ефективний доступ до процедури перегляду пропорційності такого заходу з урахуванням їхніх індивідуальних обставин — навіть якщо вони не є адресатами самого припису про знесення.
Справедлива сатисфакція
Суд присудив кожному з 56 заявників по 10 000 євро відшкодування моральної шкоди та 18 033 євро спільно на відшкодування судових витрат (на рахунок Болгарського гельсінського комітету, який представляв заявників). Вимоги про відшкодування майнової шкоди Суд відхилив повністю. Тимчасові заходи за правилом 39 Регламенту Суду — заборона знесення будинків, що залишилися, та вимога забезпечити належне житло окремим заявникам — залишаються чинними до набуття рішенням статусу остаточного.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.