Адвокат Ольга Паченко, яка провела декілька днів в одеському СІЗО в якості підозрюванної, поділилась з ресурсом Окрема думка оповіданням пешрого дня у неволі.
День 1: Мене будуть бити
Близько другої ночі двері моєї камери в ІТТ прочинилися, і до неї ніяково й невпевнено завели жінку вкрай великої статури, в ядучо-червоному светрі з глибоким вирізом. На вигляд їй було близько тридцяти. Вона була щонайменше на голову вища за мене, її очі були червоні від сліз і страху. Здавалося, вона погано тямить, що відбувається.
— Ось…, — кинули мені, і двері камери швидко зачинилися.
Після підготовки до суду (зрештою, завтра мене братимуть під варту!) мені вдалося трохи зігрітися й задрімати. Появу «сусідки» я аж ніяк не очікувала.
Побачивши мене сонну й закутану в два ковдри, жінка почала… ні, навіть не плакати — а саме істерично вити!
— Ви будете мене бити? — спитала вона.
Моє ошелешене мовчання вона, вочевидь, сприйняла як підтвердження своїх побоювань (хоча фізичні шанси у нашому потенційному протистоянні були явно не на мою користь) і, вмостившись на «нари», продовжила вити, як перевертень із дешевого голлівудського фільму, похитуючись, немов маятник. У руці вона тримала зім’ятий аркуш.
Я сонно простягнула руку — і вона віддала мені той документ. З протоколу затримання стало зрозуміло: її підозрюють у спричиненні тяжких тілесних ушкоджень власній однорічній дитині, яка перебуває в комі, і чи доживе до ранку — одному Богу відомо.
— Заспокойтеся, я адвокат, я вас не чіпатиму, — сказала я.
— Мене розстріляють? — перепитала вона.
— У нас немає смертної кари. Лягайте спати.
Її звали Катерина. За два дні, проведені разом у камері, я дізналася, що Катя — «дівчина з провінції», яка в житті, по суті, нічого не бачила, окрім співмешканця-п’яниці та матері — класичної «великої й жахливої матері» у юнгіанському розумінні. Саме мама старанно інструктувала Катерину про жахіття ІТТ і СІЗО, запевняючи: там її обов’язково битимуть.
Катя до нестями боялася СІЗО, була переконана, що там її точно замучать насмерть. Вона вила без упину день і ніч, іноді приходячи до тями і терзаючи мене запитаннями на кшталт: «А якщо я попрошу, мене відпустять?»
Мені доводилося пояснювати, що попросити, звісно, можна, але ймовірність звільнення майже нульова. Саме слово «ймовірність» лякало Катерину, і вона знову заливала камеру сльозами та завиванням. Особливо завзято вона це робила вночі, тож я прозвала її «вурдалаком».
Ще одна проблема: Катя зовсім не вміла висловлювати свої думки — говорила тихо, ковтаючи закінчення слів, і мені доводилося бути перекладачем між нею та співробітниками ІТТ.
— Я хочу до «одиночки», — благала я на другий день.
— Не положено, хай уже буде з вами — ви її хоч якось заспокоюєте, — відповіли мені.
Катя, Катя…
— Мене посадять у СІЗО? А вас посадять? — запитувала вона.
— Це вирішить суд. Мене точно відправлять у СІЗО, а у вас, можливо, є шанс, якщо дитина виживе.
Я ділилася з нею бутербродами, пояснювала ази права і була її «перекладачем» цілих два дні. Чи шкодувала я її? Ні. Але й не засуджувала.
На третій вечір, повернувшись із суду, я дізналася, що дитина Катерини померла, і її вже відправили в СІЗО.
У СІЗО ми так і не зустрілися, хоча сиділи в одному корпусі. Казали, що вона стала, як «лід» — ні страху, ні жалю, просто мовчала й дивилася в одну точку. Це була вже інша Катерина — та, якої я більше не знала.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.