У справі No 910/920/18 акціонерне товариство звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до банку про стягнення 859 990,00 грн за гарантією.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що банк не виконав своїх зобов’язань за гарантією щодо сплати грошової суми.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.06.2018, залишеним без змін
постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.05.2019, у позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду
мотивовані тим, що гарантія не набула чинності відповідно до пункту договору
про надання гарантії, оскільки ТОВ не розмістило на рахунку, відкритому банком,
грошове покриття в сумі 859 990,00 грн.
Статтею 561 ЦК України встановлено, що гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.
Відповідно до пункту 27 Положення про порядок здійснення банками операцій
за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженого постановою
Правління НБУ від 15.12.2004 No 639, гарантія є чинною з дати її видачі, якщо в ній не зазначено інше.
Судами попередніх інстанцій з’ясовано, що в гарантії відповідачем зазначено, що гарантія набирає чинності згідно із та на умовах, встановлених в договорі про надання гарантії.
Ураховуючи наведене, колегія суддів КГС ВС зазначила, що місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правомірного висновку про відсутність підстав для стягнення з гаранта (відповідача) грошової суми відповідно до умов гарантії, оскільки гарантія не набрала чинності.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що умови договору про надання
гарантії не відповідають положенням частини п’ятої статті 203 ЦК України, були відхилені судом касаційної інстанції, оскільки предметом цього спору не є
визнання недійсним договору, а за змістом частини другої статті 237 ГПК України
при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Позивач не звертався до суду першої інстанції відповідно до положень частини
другої статті 237 ГПК України із заявою про визнання недійсним повністю чи у
певній частині пов’язаного з предметом спору правочину. При цьому за приписами статті 204 ЦК України (презумпція правомірності правочину) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Водночас КГС ВС зазначає, що у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина третя статті 300 ГПК України).
Постанова КГС ВС від 11.09.2019 у справі No 910/920/18
https://reyestr.court.gov.ua/Review/84186896