Європейський суд з прав людини рішенням від 3 вересня 2026 року у справі Nekrasova v. Ukraine (заява № 35931/19) встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — права на доступ до суду. Справу розглядав Комітет у складі трьох суддів П’ятої секції (Андреас Цюнд — головуючий, Микола Гнатовський, Ваге Григорян); рішення є остаточним.
Верховний Суд 8 січня 2019 року відмовив у розгляді касаційної скарги заявника — жінки, яка на час цивільного провадження відбувала покарання в місцях позбавлення волі, — через несплату судового збору в розмірі 2560 грн (на момент подання скарги — приблизно 80 євро), відхиливши її клопотання про відстрочення сплати цього збору. Суд визнав, що за встановлених обставин такий підхід Верховного Суду був надмірно формалістичним і фактично позбавив заявника практичного й ефективного доступу до касаційної інстанції.
Обставини справи
У січні 2017 року заявник — громадянка України Тамара Некрасова, яка на той час відбувала покарання в установі виконання покарань, — через адвоката звернулася до Червонозаводського районного суду міста Харкова з цивільним позовом до приватної особи, вимагаючи, зокрема, розірвання іпотечного договору та визнання права власності відповідача на пов’язане з ним майно. Суд першої інстанції 2 листопада 2017 року задовольнив клопотання заявника про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, однак 4 грудня 2017 року розглянув і вирішив справу за її відсутності через технічну неможливість встановити відеозв’язок із місцем ув’язнення; позов було відхилено як необґрунтований. Заявник оскаржила рішення в апеляційному порядку, особисто брала участь в апеляційних засіданнях через відеоконференцію та надавала усні пояснення; Харківський апеляційний суд постановою від 30 липня 2018 року залишив рішення суду першої інстанції без змін, не розглянувши по суті доводи заявника про те, що її відсутність у суді першої інстанції вплинула на результат розгляду справи, оскільки позбавила її можливості надати окремі документи на підтвердження позову.
Верховний Суд 8 січня 2019 року відмовив у розгляді касаційної скарги заявника через несплату судового збору в розмірі 2560 грн і відхилив її клопотання про відстрочення сплати цього збору через відсутність доходу. На підтвердження відсутності доходу заявник надала довідку Київського слідчого ізолятора від 18 жовтня 2018 року про те, що протягом усього періоду тримання в цій установі — з 8 лютого по 18 жовтня 2018 року — вона не мала доходу і перебувала на повному державному утриманні; вона також посилалася на відсутність доходу за весь час тримання під вартою, починаючи з березня 2012 року. Верховний Суд визнав, що заявник не навела прийнятних підстав і доказів для задоволення клопотання, як цього вимагає стаття 8 Закону України «Про судовий збір», не уточнивши, яких саме додаткових документів чи відомостей від неї очікувалося.
Правова кваліфікація
Рівень I — текст Конвенції
Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на розгляд його цивільної справи судом. Право доступу до суду, яке із цієї норми випливає, не є абсолютним і допускає обмеження, які, однак, не можуть звужувати чи обмежувати доступ особи таким чином або настільки, щоб сама суть цього права була порушена.
Рівень III — верифікована практика ЄСПЛ
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі Nekrasova v. Ukraine послався на усталену практику з питання доступу до суду: Golder v. the United Kingdom (рішення від 21 лютого 1975 року, Series A № 18, § 36) — базове рішення про існування права доступу до суду як складової статті 6; Ponomarenko v. Ukraine (заява № 13156/02, § 36, рішення від 14 червня 2007 року), Matsyuk v. Ukraine (заява № 1751/03, § 28, рішення від 10 грудня 2009 року) та Kuzmenko v. Ukraine (заява № 49526/07, § 25, рішення від 9 березня 2017 року) — практика щодо меж допустимих обмежень права доступу до суду; Gavrilov v. Ukraine (заява № 11691/06, §§ 23–25, рішення від 16 лютого 2017 року) — принцип, за яким ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на державу, а не виправлятися за рахунок приватної особи; Zubac v. Croatia (Велика палата, заява № 40160/12, §§ 96–99, рішення від 5 квітня 2018 року) — загальні критерії оцінки практичного й ефективного характеру доступу до суду. Слід зауважити, що у власній справі Zubac v. Croatia Велика палата за конкретних обставин тієї справи порушення статті 6 Конвенції не встановила (помилку при визначенні ціни позову, яка призвела до відмови у відкритті касаційного провадження, там було визнано помилкою самого заявника, а не держави); у рішенні Nekrasova v. Ukraine на цю справу посилаються лише як на джерело загальних критеріїв оцінки, а не як на приклад із протилежним фактичним результатом. Суд також послався на Zayidov v. Azerbaijan (no. 2) (заява № 5386/10, §§ 85–102, рішення від 24 березня 2022 року) при відхиленні окремої скарги заявника щодо її відсутності в суді першої інстанції.
Рівень IV — аналітична оцінка
Європейський суд з прав людини встановив, що відповідно до статті 8 Закону України «Про судовий збір» національний суд може звільнити від сплати судового збору або відстрочити її, якщо, зокрема, розмір збору перевищує 5% доходу сторони за попередній рік. У цій справі надана заявником довідка підтверджувала відсутність доходу за дещо коротший період (вісім місяців), однак у своїх поясненнях Верховному Суду заявник також зазначала, що перебуває під вартою з березня 2012 року і не мала доходу протягом усього цього часу. За цих обставин Суд визнав, що висновок Верховного Суду про недостатність підстав і доказів для відстрочення сплати збору, зроблений без додаткових пояснень, є недостатньо переконливим, а рішення Верховного Суду від 8 січня 2019 року — надмірно формалістичним з огляду на відсутність будь-яких орієнтирів щодо того, які саме додаткові документи чи відомості вимагалися від заявника. Жодних відомостей про те, що заявник, яка на час провадження відбувала покарання, справді мала змогу сплатити відносно невеликий судовий збір, Урядом надано не було.
Окремо Суд визнав явно необґрунтованою (а відповідно — неприйнятною) скаргу заявника щодо розгляду її позову судом першої інстанції за її відсутності: заявник не довела, що її особиста присутність була необхідною для вирішення справи по суті чи що вона або її адвокат не мали змоги подати документи на підтвердження позову протягом майже річного розгляду справи судом першої інстанції, а в апеляційній інстанції вона взяла особисту участь через відеоконференцію і надала усні й письмові пояснення з усіх релевантних питань. Це розмежування важливе: встановлене порушення стосується виключно бар’єра доступу до касаційної інстанції через судовий збір, а не загальної справедливості цивільного провадження в цілому.
Справедлива сатисфакція
Заявник вимагала 178 290,19 євро моральної шкоди, 500 євро судових витрат у національних судах та 82,60 євро витрат у Суді. Суд присудив 1500 євро моральної шкоди та 57 євро судових витрат (виключно за провадження в Суді, відхиливши вимогу щодо витрат у національних судах), тобто суттєво менше заявлених сум, — це не є нетиповим для справ, де порушення визнається за усталеною практикою в межах компетенції комітету з трьох суддів, а не палати чи Великої палати.
Чому це важливо
Рішення підтверджує межі допустимого процесуального формалізму саме у питаннях звільнення, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору: якщо суд вважає надані особою відомості про майновий стан недостатніми для застосування пільги, він не може обмежитися констатацією цієї недостатності без пояснення, яких саме документів чи відомостей бракує, особливо коли йдеться про доступ до суду касаційної інстанції. Це має особливе значення для ув’язнених та інших заявників з об’єктивно обмеженим доступом до документів, що підтверджують майновий стан. Водночас рішення прямо не поширюється на оцінку загальної справедливості судового розгляду за відсутності сторони в засіданні суду першої інстанції — за наявності судового захисту через представника й подальшу участь в апеляційному перегляді Суд не визнав це самостійним порушенням.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Відстрочення сплати, звільнення або зменшення судового збору є прерогативою суду — національна судова практика щодо дискреційних повноважень суду при вирішенні питання про відстрочення сплати судового збору, застосування якої ЄСПЛ визнав надмірно формалістичним у справі Nekrasova v. Ukraine.
- Встановлення обмежень доступу до суду у зв’язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надмірного формалізму — та сама доктрина надмірного формалізму, застосована Верховним Судом до іншої категорії процесуальних обмежень доступу до суду.
- Щодо одночасної відмови у задоволенні клопотання про зменшення або звільнення, відстрочення, або розстрочення сплати судового збору — практика Верховного Суду щодо права особи на розумну альтернативу при вирішенні питання про судовий збір, безпосередньо релевантна предмету рішення ЄСПЛ.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.