16 липня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Баженов та інші проти Росії та України» (заяви № 20092/18 та 11 інших), встановивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист власності) та статті 6 § 1 Конвенції (право на суд, встановлений законом) щодо чотирьох із п’яти заявників, чиї права власності на земельні ділянки в Севастополі скасували окупаційні «суди» Росії.
Обставини справи
У 2009–2010 роках Севастопольська міська адміністрація та міська рада ухвалили рішення про передачу земельних ділянок у приватну власність членам так званих «дачних кооперативів» для будівництва індивідуальних дач. Українська влада протягом 2010–2014 років неодноразово перевіряла законність цих рішень — адміністративні суди підтвердили їхню правомірність, а кримінальні провадження закрили за відсутністю складу злочину.
Після анексії Криму, у 2015–2017 роках, органи влади Росії в особі «уряду Севастополя», «управління майнових і земельних відносин» та місцевих прокурорів звернулися до «Балаклавського районного суду Севастополя» з позовами про скасування права власності заявників, стверджуючи, що земля 2009–2010 років була лісовою і не підлягала приватизації за тодішнім українським законодавством, а тому наступні договори купівлі-продажу теж нікчемні. «Суд» задовольнив ці позови, скасувавши право власності першого, другого, четвертого та п’ятого заявників і повернувши землю в державну власність без жодної компенсації.
Окрема ситуація склалася з третьою заявницею: після скасування права власності другої заявниці (якій третя заявниця продала свою ділянку 2015 року за російським правом), «Нахімовський районний суд Севастополя» зобов’язав третю заявницю повернути другій заявниці всю отриману за землю суму — 2 250 945,94 російського рубля (близько 32 200 євро на той час) разом із відсотками й витратами.
Чому «суди» Росії в Криму — не «суди, встановлені законом»
Суд нагадав свій попередній фундаментальний висновок у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Велика палата, 2024 рік): суцільне застосування російського права на території Криму суперечить Конвенції, витлумаченій у світлі міжнародного гуманітарного права, а тому не може вважатися «законом» у розумінні Конвенції. Відповідно, будь-яка адміністративна практика, що ґрунтується на такому «законі», не може вважатися «законною». З цієї ж причини «суди», які функціонують у Криму всупереч цим вимогам, не визнаються «судом, встановленим законом» за статтею 6 Конвенції.
Суд встановив показовий патерн у діях російських «судів»: вони посилалися на можливі порушення українського законодавства про приватизацію землі лише як на привід, аби згодом скасувати право власності вже за нормами й на умовах саме російського права (статті 301, 302 Цивільного кодексу РФ), повністю ігноруючи прийняті самою кримською окупаційною владою нормативні акти, які прямо гарантували збереження раніше набутих прав власності, підтверджених українськими документами.
Абсолютна заборона конфіскації приватної власності
Суд визнав, що оскаржувані рішення в жодному разі не можна виправдати нормами міжнародного гуманітарного права: незалежно від того, чи відповідали вони українському законодавству, вони суперечили статті 46 Гаазького положення 1907 року про закони і звичаї суходільної війни, яка прямо забороняє конфіскацію приватної власності без жодних винятків — ні з військових міркувань, ні з будь-яких інших підстав. Оскільки Росія не заявляла жодного відступу від Конвенції за статтею 15 і не надала жодних пояснень щодо цього питання, Суд визнав, що виправдати ці рішення нормами МГП неможливо.
Чому одна із заявниць залишилася без захисту
Особливо показова доля скарги другої заявниці, яка придбала спірну ділянку в третьої заявниці вже 2015 року — після анексії — і зареєструвала право власності виключно за російським правом, порушивши при цьому вимоги українського Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» (який визнає нікчемним будь-який правочин щодо землі на окупованій території, вчинений з порушенням українського законодавства).
Суд визнав цю частину скарги несумісною за предметом із положеннями Конвенції: оскільки суцільне застосування російського права в Криму саме по собі не є «законом» у розумінні Конвенції, у заявниці не було жодного правового акта чи норми, на підставі яких могло виникнути хоча б «законне очікування» захисту права власності. Суд також відхилив можливість застосувати до неї так званий «намібійський виняток» (принцип міжнародного права, що за певних умов визнає дійсність окремих актів невизнаної влади заради захисту інтересів населення), вказавши на принципову відмінність ситуації в Криму від, наприклад, ситуації в Північному Кіпрі — зокрема через те, що Росія 2022 року взагалі припинила бути державою-членом Ради Європи, що виключає підконтрольні їй території з правового простору Конвенції.
Триваюча ситуація позбавлення власності: чому шестимісячний строк не завадив розгляду скарги
Четвертий заявник подав усі вісім своїх скарг більш ніж через шість місяців після остаточних рішень Верховного Суду Росії. Суд визнав це прийнятним, застосувавши свою усталену доктрину: позбавлення власності не вважається одноразовою дією, якщо воно є наслідком недійсного правового акта — в такому разі особа продовжує вважатися законним власником, а порушення її прав триває безперервно. Оскільки Суд визнав рішення російських «судів» такими, що не мають законної підстави, ситуація позбавлення власності четвertого заявника кваліфікована як триваюча, а тому його скарги подані вчасно.
Складна доля третьої заявниці: без землі і без грошей
Суд окремо розглянув статус третьої заявниці, яка спершу як третя сторона підтримувала позицію другої заявниці (покупниці її землі) в першому провадженні, а потім сама стала відповідачкою в другому провадженні, де її зобов’язали повернути покупниці всю отриману суму. Суд визнав, що в першому провадженні вона не мала статусу потерпілої (оскільки безпосередньо вирішувалися права іншої особи — покупниці), але в другому провадженні — має, оскільки саме її права й обов’язки безпосередньо визначалися рішенням суду. Підсумок для неї виявився особливо несправедливим: вона залишилася водночас і без землі, і без отриманих за неї грошей, — і Суд визнав порушення її прав як за статтею 1 Першого протоколу (щодо стягнутих із неї коштів), так і за статтею 6 Конвенції.
Присуджена компенсація
Суд одноголосно постановив, що Росія повинна виплатити заявникам такі суми (сукупно за майнову та моральну шкоду, крім окремо зазначеного):
- 30 000 євро — четвертому заявнику (власнику восьми ділянок);
- 10 000 євро — п’ятому заявнику;
- 8 000 євро — першому заявнику;
- 4 000 євро — третій заявниці (виключно моральна шкода);
- 3 000 євро — другій заявниці (виключно моральна шкода, попри відхилення її майнової скарги — оскільки порушення статті 6 щодо неї все ж встановлене);
а також судові витрати в розмірах, зазначених у додатку до рішення. Суд відхилив решту вимог заявників про справедливу сатисфакцію, зокрема тому, що ні повторний розгляд справи в Росії, ні реституція неможливі практично — з огляду на встановлену Росією заборону для громадян України володіти землею в Криму.
Значення рішення
Це рішення поглиблює усталену практику Суду щодо системної незаконності майнових конфіскацій у окупованому Криму, встановлену у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)», застосувавши її до конкретних приватних власників землі. Водночас воно окреслює важливу межу захисту: особи, які продовжили укладати майнові угоди на окупованій території вже після анексії, покладаючись саме на російське право, не можуть розраховувати на захист свого права власності за Конвенцією — оскільки таке право від самого початку не мало законної основи, визнаваної Страсбурзьким судом.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.