28 червня Україна відзначає День Конституції. «Українська правда» ж опублікувала провокативний матеріал, в якому стверджується: Основний Закон ніколи не був справжнім законом, а в умовах війни став і поготів непотрібним – День непотрібної Конституції. Матеріал написаний талановито — і саме тому потребує серйозної відповіді. Не тому, що автор помилився у назві закону. А тому, що він переплутав хворобу з ліками.
Перший шар: Конституція як суспільний договір, а не як юридичний текст
Найпоширеніша помилка у дискусіях про Конституцію — це сприйняття її як збірки норм, які або виконуються, або не виконуються. Насправді Конституція є чимось принципово іншим: це суспільний договір, тобто угода між людьми про те, яким правилам підпорядковується влада і на яких умовах громадяни погоджуються їй підкорятися.
Ця відмінність — не академічна. Вона має прямі практичні наслідки.
Юридичний текст можна обійти, переписати, проігнорувати. Суспільний договір — значно складніше. Бо він існує не лише на папері, а у свідомості достатньої кількості людей, які вважають його обов’язковим. І коли влада порушує цей договір — вона платить реальну ціну: втрату легітимності, довіри, а в критичний момент — і самого права на існування.
Саме тому теза «Конституція не працює» є не спостереженням, а симптомом. Симптомом того, що частина суспільства перестала вимагати від влади виконання договору. І це значно небезпечніша проблема, ніж будь-яка конкретна норма, яку хтось порушив.
Другий шар: три моменти, коли договір врятував державу
Найсильніший аргумент проти тези про «декоративність» — не юридичний, а історичний.
2004 рік. Країна опинилася на межі розколу. Два кандидати, два результати, два табори, які були готові до силового протистояння. Вихід знайшли не через силу — а через конституційну процедуру, яку всі сторони визнали як спільний знаменник. Янукович, Ющенко, Кучма, міжнародні посередники — всі вони говорили мовою Конституції, бо іншої спільної мови не було. Без суспільного договору ті події могли закінчитися зовсім інакше.
Важливо: жодна зі сторін не дотримувалася Конституції ідеально. Але обидві визнавали її авторитет. І саме це визнання — не текст статей, а готовність підпорядковуватися спільним правилам — і вирішило кризу.
2014 рік. Усунення та втеча Януковича мали очевидні процедурні дефекти. Але саме конституційний каркас — збереження парламенту, інститутів, правових механізмів — дозволив міжнародній спільноті визнати нову владу легітимною. Держава з новим керівництвом і держава з владним вакуумом — це принципово різні об’єкти міжнародного права. Конституційна форма, навіть частково порушена у змісті, врятувала Україну від другого сценарію.
2022 рік. Коли вранці 24 лютого почалося вторгнення, ворог розраховував на швидкий колапс державності. Цього не сталося — і не лише тому, що ЗСУ, територіальна оборона та волонтери чинили опір. А тому, що держава як інституційна система продовжувала функціонувати: парламент засідав, уряд приймав рішення, суди працювали, закони виконувалися. Інституційна безперервність — це і є суспільний договір у дії. Без нього навіть найхоробріша армія воює за територію, а не за державу.
Третій шар: «господар» інституції і міф про сильну владу
Тут ми підходимо до найважливішого і найменш обговорюваного питання.
В Україні склалася стійка управлінська культура, яку можна назвати «культурою господаря». Керівник органу — прокуратури, суду, міністерства, відомства — сприймає себе як господаря інституції або департаменту чи відділу. Він “унікально” тлумачить закон, знає яким чином виконувати норму, кого карати і кого чи чого не помічати. Формально він діє «в межах закону» — але фактично закон підлаштовується під нього, а не він під закон.
З боку це виглядає як сила. Сильний керівник, сильна інституція, чіткі рішення. Саме такий образ культивується і заохочується. «Господар» отримує репутацію ефективного управлінця.
Але насправді відбувається протилежне.
Інституція, яка тримається на особистості керівника, є інституційно слабкою за визначенням. Бо її сила не інституційна — вона персональна. Змінюється керівник — змінюється і «правило». Нова людина на тій самій посаді може тлумачити ту саму норму принципово інакше — і жодного механізму, який би це зупинив, не існує. Бо механізм був замінений на особистісний.
Це явище добре досліджене в порівняльному конституційному праві. Держави, в яких інституції сильніші за особистостей, демонструють принципово вищу стійкість у кризових ситуаціях. Не тому, що там немає сильних лідерів. А тому, що там сильний лідер діє в межах інституційних правил — і ці правила зберігаються після його відходу.
Україна демонструє протилежну модель раз за разом. Прокуратура реформується під кожного нового Генерального прокурора. Суд першої інстанції виносить рішення залежно від того, хто сидить у кріслі. Регуляторний орган змінює практику не тому, що змінився закон, а тому, що змінився керівник.
І в критичний момент — а Україна за більше, ніж тридцять років пережила їх декілька — ця персоналізована система показує свою справжню природу. Вона або тримається на одній людині, яка приймає правильне рішення, або розсипається, коли ця людина вагається, втікає або зраджує.
Саме тому твердження «у нас сильна влада, але слабка Конституція» є логічно хибним. Правильне формулювання протилежне: у нас слабкі інституції, замасковані під сильних керівників — і саме тому Конституція виглядає декоративною. Не тому, що вона така, а тому, що її замінили особистостями.
Четвертий шар: реальний біль і правова відповідь
Конституція не є абстракцією для людини, яка отримала повістку і не готова брати зброю до рук. Для неї це не суспільний договір — це державний примус. Людина, яка хоче поїхати до родичів за кордон, чи у таку омріяну відпустку і не може — відчуває обмеження, а не захист. Людина, яка втратила бізнес через мобілізацію, чи потрапляння снаряду і не отримала жодної компенсації — має підстави запитати: так а де тут «найвища цінність»?
Цей біль реальний. І часто правник, який його заперечує або пояснює посиланнями на статті, говорить не з людьми, а з підручником.
Але тут і є ключове питання, яке колонка оминає: чи є ці обмеження порушенням Конституції — чи її реалізацією?
Стаття 64 Конституції прямо встановлює: в умовах воєнного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод. Це не «тим гірше для Конституції» — це сама Конституція. Держава, яка воює за своє існування, має право обмежувати свободу пересування і встановлювати обов’язок військової служби — але лише в законодавчо визначених межах, лише із зазначенням строку, і лише зберігаючи ядро невідчужуваних прав, перелічених у тій самій статті 64.
Тут і виникає практична різниця між сильною і слабкою інституцією. Законне обмеження і свавілля — це не різниця у ступені суворості. Це різниця у наявності правової підстави, строку, механізму оскарження і відповідальності за перевищення. Там, де є всі чотири елементи — є законне обмеження. Там, де хоча б одного немає — є свавілля.
Саме адвокати щодня проводять цю межу в судах. І саме тому вони краще за будь-якого публіциста знають: проблема не в Конституції, яка дозволяє обмежувати права. Проблема в інституціях, які не вміють або не хочуть зупинятися там, де Конституція їм наказує зупинитися.
П’ятий шар: чому «декоративна Конституція» є самоздійснюваним пророцтвом
Є особлива небезпека у публіцистиці, яка описує Конституцію як декоративний документ. Вона не просто фіксує реальність — вона її творить.
Кожна публікація, яка пояснює читачеві чому Конституція «не працює», додає до суспільної свідомості ще один шар переконання: правила існують для слабких, сильні їх не потребують. Це переконання потім матеріалізується у поведінці чиновника, який ігнорує судове рішення. У силовика, який перевищує повноваження. У посадовця, який тлумачить норму на власний розсуд.
Вони роблять це не тому, що не знають Конституції. Вони роблять це тому, що суспільство сформувало переконання: так і має бути. Сильний не підпорядковується правилам — він їх встановлює.
Європейський суд з прав людини у численних справах проти України фіксував один і той самий системний дефект: не відсутність норм, а відсутність культури їх дотримання. Норми були. Механізми захисту були. Але інституційна культура, в якій «господар» важливіший за правило, нівелювала їх практичну дію.
Це і є та сама «декоративність», про яку пише автор колонки. Але її причина — не в тексті Конституції. Її причина — в тому, що суспільство перестало вимагати від влади дотримання договору. І кожен матеріал, який легітимізує цю зневагу, наближає наступну кризу.
Шостий шар: невідворотність покарання як кисень суспільного договору
Є один елемент, без якого суспільний договір існує лише на папері — незалежно від якості тексту, кількості статей і красоти формулювань. Це невідворотність покарання за його порушення.
Не суворість покарання. Саме невідворотність.
Кримінологія давно довела: стримуючий ефект санкції визначається не її розміром, а ймовірністю настання. Суспільство, в якому за порушення правил суворо карають одних і не карають нікого з іншого табору, не має суспільного договору — у нього є набір правил для слабких і привілеї для сильних. Це не право. Це його імітація.
Україна знає цю проблему зсередини. Рішення у сфері корупції, ухвалене суддею, — рідко завершується вироком. Перевищення повноважень силовиком — майже ніколи не стає кримінальним провадженням. Чиновник, який роками ігнорує судові рішення, — продовжує обіймати посаду. І кожен такий випадок безкарності є не просто окремим порушенням — він є публічним повідомленням суспільству: договір необов’язковий.
Саме тут і виникає парадокс, який автор колонки не помічає або воліє замовчати, натякаючи певно на необхідність ухвалення “нової”, “здорової”, “найкращої у світі” Конституції.
Він стверджує, що Конституція є декоративною. Але декоративною її робить не текст і не архітектура норм — а відсутність невідворотності наслідків за її порушення. Конституція, яку порушують безкарно, поступово втрачає авторитет не тому, що вона слабка, а тому, що суспільство бачить: за її порушення нічого не відбувається.
Це самопідсилюючий процес. Перше безкарне порушення знижує авторитет норми. Знижений авторитет норми робить наступне порушення психологічно легшим. Легше порушення знову залишається безкарним. І поступово норма перетворюється на рекомендацію — саме ту «декорацію», про яку пише автор.
Але висновок із цього спостереження протилежний до того, який робить колонка. Якщо проблема у відсутності невідворотності — рішенням є її відновлення, а не легітимізація байдужості до норми. Це означає: незалежна прокуратура, яка переслідує порушників незалежно від їхнього статусу. Суд, рішення якого виконуються — і невиконання якого тягне реальні наслідки. Дисциплінарні механізми, які справді позбавляють посади, а не імітують розгляд.
Невідворотність покарання — це не репресивний інструмент. Це киснева подушка суспільного договору. Без неї навіть найдосконаліший конституційний текст задихається.
Адвокати знають це краще за будь-кого. Бо саме вони щодня бачать, як клієнт, права якого порушені, стикається з системою, яка формально визнає порушення — і формально не реагує на нього. І саме в цьому зазорі між визнанням і наслідком живе та сама «декоративність», про яку пише автор колонки.
Різниця між тим, на що звертаємо увагу в нашій редакції і автором колонки на “Українській правді” — в діагнозі. Він бачить хворобу і робить висновок, що пацієнт безнадійний. Ми бачимо ту саму хворобу і кажемо: її лікують відновленням невідворотності. Це важко. Це довго. Але іншого шляху до держави, в якій суспільний договір є реальним, а не декоративним, не існує.
Сьомий шар: що буде після війни
Автор колонки на УП ставить правильне запитання наприкінці: що буде, коли активні бойові дії завершаться? Він стверджує, що «декоративна Конституція 1996 року навряд чи допоможе» знайти новий modus vivendi.
Але тут і є принципова розбіжність.
Після війни Україна зіткнеться з мільйонами людей, які пройшли через досвід, що радикально змінює людину. Ветерани з бойовим досвідом і зброєю. Мільйони переміщених осіб з новими ідентичностями. Суспільство, розділене досвідом окупації, евакуації, фронту і тилу. Економіка, яку доведеться відбудовувати з нуля.
У цій ситуації є лише два механізми, які можуть утримати суспільство від розпаду: або сильний авторитарний лідер, який нав’язує порядок силою, або інституційний суспільний договір, якому всі підпорядковуються добровільно.
Перший варіант Україна вже проходила. І знає, чим він закінчується.
Другий варіант — це Конституція. Не як декорація, і не як святковий текст. А як єдиний механізм, здатний забезпечити мирне співіснування людей з принципово різним досвідом і принципово різними інтересами.
Саме тому сьогодні, у п’ятий рік повномасштабної війни, важливо не пояснювати чому Конституція «не працює». Важливо вимагати, щоб вона запрацювала — бо після війни ціна її відсутності буде незрівнянно вищою, ніж будь-яке незручне обмеження воєнного часу.
Конституція не винна в тому, що закони виконуються так, як хоче той, хто їх виконує. Вона не винна в тому, що «господар» інституції важливіший за саму інституцію. Вона не винна в тому, що суспільство роками толерувало персоналізовану владу замість інституційної.
Але виправляти це доведеться саме через неї. Бо іншого спільного знаменника у нас немає.
Восьмий шар: це люди, які створювали текст Конституції
Є ще один вимір цієї дискусії, про який прийнято мовчати у День Конституції — і саме тому варто сказати про нього вголос.
Конституція 1996 року була написана людьми. Конкретними юристами, народними депутатами, експертами, які в червні 1996 року — через п’ять років після проголошення незалежності, в країні з зруйнованою економікою, гіперінфляцією, відсутністю інституційних традицій і живою пам’яттю про радянські «декоративні конституції» — сіли і написали документ, покликаний стати основою нової держави.
Вони не мали готових зразків для копіювання — бо жодна пострадянська країна не проходила цей шлях раніше. Вони не мали гарантій, що написане запрацює — бо суспільство, яке десятиліттями жило в умовах фейкових конституцій, не мало м’язової пам’яті поваги до Основного Закону. Вони не мали часу — бо молода держава потребувала правового фундаменту негайно.
І при всьому цьому вони написали документ, який виявився достатньо міцним, щоб тричі врятувати країну в критичні моменти. Достатньо гнучким, щоб витримати зміну влади, революції і повномасштабне вторгнення. Достатньо принциповим, щоб через тридцять років після його прийняття Конституційний Суд України міг покликатись на нього як на живу норму прямої дії.
Це не дрібниця. Це — результат серйозної інтелектуальної і громадянської роботи людей, які розуміли: вони пишуть не для себе і не для своєї політичної миті. Вони пишуть для держави, яку ще тільки належить побудувати.
Колонка, яка в День Конституції пояснює читачеві чому Основний Закон є непотрібним, — це не просто хибний діагноз. Це зневага до людей, які в набагато складніших умовах зробили набагато серйознішу роботу, ніж написання публіцистичного тексту. Людей, які вірили: якщо викласти правила достатньо чітко і передати їх суспільству як спільну цінність — суспільство знайде в собі сили їх дотриматися.
Ця віра виявилася не наївністю. Вона виявилася пророцтвом — підтвердженим у 2004, 2014 і 2022 роках.
Сьогодні, у День Конституції, ми ушановуємо не святковий текст і не юридичну декорацію. Ми ушановуємо рішення людей, які в момент максимальної невизначеності обрали право як основу держави — а не силу, не харизму лідера і не ситуативну доцільність.
І найкращий спосіб їх ушанувати — це не святкові промови. А щоденна робота з того, щоб суспільний договір, який вони написали, нарешті запрацював так, як вони задумували.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.