Справа стосувалася неналежної реакції судів на факти повторюваного домашнього насильства щодо заявниці. Відповідне рішення ЄСПЛ ухвалив 3 вересня 2020 року.
ДЕТАЛІ СПРАВИ
У 2006 році заявниця вийшла заміж. Після того, як у 2007 році у заявниці з чоловіком народилася трійня, у лютому 2008 Рівненська міська рада виділила родині соціальне житло. Як зазначає заявниця, стосунки з чоловіком почали поступово погіршуватися, зважаючи на його зловживання алкоголем та регулярні ті сварки, погрози та насильство, які він вчиняв у стані сп’яніння.
Зокрема, у 2009 році заявниця зняла побої – зламаний ніс та синці під очима, зазначивши, що це стало наслідком сварки із чоловіком. Втім, цей інцидент не призвів до якогось процесу. Подібна ситуація сталася і коли знайомий заявниці у 2011 році звернувся до поліції із заявою про побиття заявниці чоловіком – поліція відмовила у зв’язку із відсутністю доказів.
Після того, як заявниця у червні 2015 року у суді довела, що її чоловік не може належно забезпечити їхню родину, вона звернулася до поліції із заявою, що чоловік вдарив її ногою. Заявниця знову зняла побої, а щодо її чоловіка почалося розслідування за статтею 125 ККУ. У вересні подружжя розлучилося, але продовжило проживати в одній квартирі. Опіка над дітьми була надана заявниці. У жовтні заявниця забрала свою заяву з поліції. Розслідування припинилося.
Після цього заявниця неодноразово зверталася до поліції та відповідних органів соціального захисту. Зазвичай, вони обмежувалися профілактичними бесідами та попередженнями. Найбільш серйозним покаранням можна назвати усне зауваження від міського суду.
У червні 2016 року заявниця звернулася до суду з метою примусового виселення колишнього чоловіка із соціального житла, в якому вони проживали. Підставою для цього вона назвала вище згадані зловживання алкоголем, погрози та насильство, а також негативний вплив на дітей від такої обстановки у квартирі. Суд першої інстанції став на бік заявниці. Втім, апеляційний суд став на протилежну сторону, зазначивши, що виселення – це занадто радикальний захід, зважаючи на те, суд не знайшов підтверджень того, що колишній чоловік заявниці «систематично порушував правила спільного проживання».
У жовтні 2018 року справа дійшла до Верховного Суду, який також став на бік чоловіка.
Позиція ЄСПЛ
Перш за все, Суд наголосив, що у рамках розгляду цієї справи він не оцінює самі рішення судів з точки розу їх законності, а розглядає те, наскільки ефективними були ці рішення для забезпечення прав заявниці. І виходячи з цього, підкреслив: «У всіх цих справах (попередніх, що стосувалися схожих звернень – прим.). Суд встановив, що органи влади мають прямий обов’язок відповідно до Конвенції розробляти та застосовувати законодавчу базу, яка забезпечить ефективний захист від актів домашнього насильства».
«У цій справі заявниця надала надійні підтвердження того, що протягом довгого часу вона піддавалася фізичному насильству, залякуванням та погрозам з боку свого колишнього чоловіка, з яким була вимушена ділити квартиру. Ці події вплинули на її фізичний та психологічний стан, а тому вони підпадають під дію статті 8 Конвенції», — зазначив ЄСПЛ.
Суд погодився із твердженням апеляційного суду щодо того, що виселення повинне застосовуватися лише як крайній захід. Проте, додає, що такий захід є обґрунтованим, коли йдеться про захист здоров’я та прав інших людей. Також Суд підкреслив, що у справах, які стосуються домашнього насильства, права порушника на житло не можуть переважати права людини жертви.
«Зважаючи на все вищезгадане, Суд вважає, що відмовивши у задоволенні вимоги заявниці щодо виселення її колишнього чоловіка… національні судові інституції не провели комплексний аналіз обставин та потенційний ризик того, що заявниця та її діти у подальшому стикнуться із психологічним чи фізичним насильством. Так Суд відзначає, що процес розгляду (справи про виселення – прим.) у трьох інстанціях тривав більше двох років, протягом цього часу заявниця та її діти були у ризику подальшого насильства… Рішення судів стосовно вимоги заявниці виселити її колишнього чоловіка таким чином не відповідає прямому обов’язку держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства. Таким чином, мало місце порушення статті 8 Конвенції», — так ЄСПЛ підсумував розгляд справи.