Обставини справи: ОСОБА_1 обвинувачувався у т ому, що він відповідно до рішення місцевого суду від 24.09.2020, яке набрало законної сили 25.10.2020,
видано обмежувальний припис щодо ОСОБА_1 на строк 6 місяців та заборонено
останньому: перебувати в місці спільного проживання з ОСОБА_2; наближатися
на відстань 50 метрів до місця проживання (перебування), навчання дітей, роботи, інших місць частого відвідування ОСОБА_2; вести листування, телефонні розмови з ОСОБА_2 або контактувати з нею через інші засоби зв’язку особисто і через третіх осіб.
Будучи ознайомленим з указаним рішенням суду, 27.12.2020 близько 13:00 ОСОБА_1 прибув до місця роботи ОСОБА_2 та, перебуваючи у приміщенні магазину, розмовляв з ОСОБА_2. Також 05.02.2021 близько 15:30 ОСОБА_1 підійшов до домогосподарства, де проживала ОСОБА_2, голосно кричав та виражався нецензурною лайкою, бив у хвіртку. Крім того, 12.02.2021 близько 11:17 ОСОБА_1, перебуваючи в приміщенні гімназії, підійшов до сина ОСОБА_3 та розмовляв з ним.
Позиції судів першої та апеляційної інстанцій: місцевий суд визнав винуватим та засудив ОСОБА_1 ст. 390-1 КК.
Апеляційний суд змінив цей вирок у частині призначення покарання, залишивши його в іншому без зміни.
У касаційній скарзі захисник вказує на відсутність в діях ОСОБА_1 ознаки застосування предмета, заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, посилаючись на те, що сама лише погроза застосування цього предмета не свідчить про можливість кваліфікації дій особи за ч. 4 ст. 296 КК. При цьому захисник зауважує, що обвинувачений мав відповідний дозвіл на вказаний пристрій та носив його повсякденно, а не лише під час конфлікту з потерпілим, тобто заздалегідь не заготовляв, що також виключає можливість кваліфікації дій ОСОБА_1 за ч. 4 ст. 296 КК.
Позиція ККС: залишено без зміни рішення судів попередніх інстанцій.
Обґрунтування позиції ККС: колегія суддів ККС встановила, що в касаційній скарзі захисника не наведено доводів про допущення судами таких порушень, які б могли перешкодити їм ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення або спростовували б правильність висновків суду щодо доведеності винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального проступку, правильності кваліфікації його дій, у зв’язку з чим відсутні обґрунтовані підстави для задоволення вимог касаційної скарги в цій частині.
Зі змісту обвинувального акта вбачається, що ОСОБА_1 обвинувачується в умисному невиконанні обмежувального припису. Саме це формулювання обвинувачення суд визнав доведеним та зазначив місце, час та спосіб вчинення
кримінального правопорушення за епізодами 27.12.2020, 05.02.2021 та 12.02.2021. Крім цього, судом першої інстанції з урахуванням положень п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК було зазначено докази на підтвердження встановлених судом обставин та мотиви неврахування окремих доказів та обставин щодо особистого отримання листа з рішенням суду (як про це було зазначено в обвинувальному акті).
При цьому суд першої інстанції, виключивши з обвинувачення обставину особистого отримання ОСОБА_1 листа з рішенням суду та належність підпису на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення саме йому, обґрунтовано зазначив, що це не впливає на кваліфікацію дій ОСОБА_1 за ст. 390-1 КК. Крім того, встановив, що у даному випадку були дотримані вимоги ЦПК щодо порядку вручення судового рішення відповідно до вимог п. 3 ч. 6 ст. 272, ч. 3 ст. 130, ч. 3 ст. 131 цього Кодексу, оскільки воно було направлене ОСОБА_1 за адресою його місця реєстрації.
Крім того, визнаючи ОСОБА_1 винуватим у вчиненні інкримінованому йому
кримінального проступку, суд першої інстанції у своєму вироку зазначив, що вважає безпідставними і розцінює як спосіб захисту від обвинувачення твердження сторони захисту про те, що обвинувачений не зрозумів рішення суду під час його проголошення, не отримував його поштою, у зв’язку з чим вважав, що рішення про встановлення обмежувального припису не забороняє йому підходити до дітей, оскільки зібраними у справі доказами та поясненнями самого обвинуваченого підтверджено, що він був присутній у судовому засіданні при розгляді справи про встановлення обмежувального припису, брав участь в обговоренні вказаних питань, його інтереси представляв адвокат і вони обоє були присутні під час проголошення вказаного рішення. Крім того, відповідно до пояснень свідка ОСОБА_4 (сина обвинуваченого) батько просив його не розповідати нікому про їх спілкування, що вказує на те, що ОСОБА_1 знав про обмеження щодо спілкування з дітьми; доводи обвинуваченого про те, що він приходив до магазину, де працює потерпіла, з метою купити продукти для дітей, та вказівки захисника про недоведеність вини обвинуваченого у вказаному епізоді також є необґрунтованими, оскільки він міг здійснити покупки в будь-якому іншому магазині, уникнувши тим самим спілкування з ОСОБА_2.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про
доведеність вини ОСОБА_1 у вчиненні зазначених у вироку діянь за обставин,
встановлених судом, і констатував, що такий висновок відповідає фактичним
обставинам кримінального провадження, підтверджується сукупністю зібраних у кримінальному провадженні і досліджених у судовому засіданні доказів, яким суд першої інстанції надав оцінку у сукупності з іншими доказами і на підставі яких прийняв законне та обґрунтоване рішення суду. З урахуванням зазначеного
апеляційний суд також дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно
кваліфікував дії ОСОБА_1 за ст. 390-1 КК як невиконання обмежувального припису, встановленого щодо нього судом.
У своєму рішенні суд апеляційної інстанції спростував доводи захисника в апеляційній скарзі про відсутність у діях ОСОБА_1 складу кримінального
правопорушення, зазначивши у своїй ухвалі, що вина останнього підтверджується: рішенням місцевого суду від 24.09.2020 No 728/1674/20 (2-о/728/27/20), яке набрало законної сили 25.10.2020, відповідно до якого обвинуваченому на строк 6 місяців заборонено перебувати у місці спільного проживання з ОСОБА_2; наближатися на відстань 50 метрів до місця проживання (перебування), навчання дітей, роботи, інших місць частого відвідування ОСОБА_2, вести листування, телефонні розмови з ОСОБА_2, або контактувати з нею через інші засоби зв’язку особисто і через третіх осіб; протоколом судового засідання місцевого суду та записом технічної фіксації
судового засідання від 24.09.2020 у провадженні No 2-о/728/67/20 за заявою
ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису, відповідно до якого обвинувачений ОСОБА_1 був присутній у судовому засіданні як заінтересована особа та мав адвоката, який представляв його інтереси.
Крім цього, суд апеляційної інстанції зазначив, що вина обвинуваченого підтверджується і показаннями свідків, даними у суді першої інстанції, які апеляційний суд визнав такими, що узгоджуються між собою.
З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що показання ОСОБА_1 в частині необізнаності щодо обмежувального припису
спростовується матеріалами справи, з яких вбачається, що він знав про існування рішення суду, яким видано обмежувальний припис щодо нього, оскільки був учасником судового засідання, був присутній під час оголошення рішення та мав адвоката, який представляв його інтереси, тому доводи про відсутність у вироку посилання на час та місце вручення обмежувального припису є безпідставними, оскільки присутність при оголошенні рішення доведена, а саме вручення такого рішення в цілому не впливає на кваліфікацію кримінального проступку.
Постановляючи ухвалу, апеляційний суд також врахував, що в суді апеляційної
інстанції обвинувачений визнав свою провину.
Детальніше з текстом постанови ВС від 20.09.2022 у справі No 728/834/21 (провадження No 51-434км22) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106454402.