В такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності.
Власник земельної ділянки може просити про захист права володіння шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача, що є підставою не для знесення спорудженого на ній об’єкта нерухомості, а для внесення запису (відомостей) про право власності на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Після того власник може ставити питання про захист прав від порушень, які не пов’язані з позбавленням його володіння спірною земельною ділянкою, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об’єкта нерухомості.
У разі поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково.
Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом, який виконуючий
обов’язки керівника Миколаївської місцевої прокуратури No 2 (далі – прокурор)
подав в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі – Миколаївська ОДА), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування окремих пунктів рішення ради, визнання недійсним державного акта, витребування земельної ділянки шляхом знесення спорудженого на ній об’єкта нерухомості за касаційною скаргою кінцевої набувачки на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 21 листопада 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року, і прийняла постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
19 грудня 2008 року Миколаївська міська рада прийняла рішення, згідно з яким затвердила проєкт землеустрою та передала у власність ОСОБА_1 (далі – первинна набувачка) спірну земельну ділянку за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» для будівництва й обслуговування житлового будинку та господарських будівель.
26 лютого 2009 року первинна набувачка отримала державний акт.
24 листопада 2010 року первинна набувачка та ОСОБА_2 (далі – кінцева
набувачка) уклали договір купівлі-продажу, згідно з яким кінцева набувачка
отримала право власності на спірну земельну ділянку, про що 15 грудня 2014 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис.
Згідно з листом Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області від 10 лютого 2016 року 27 жовтня 2014 року кінцева
набувачка подала до цього Управління декларацію про готовність об’єкта –
індивідуального житлового будинку – до експлуатації.
4 липня 2017 року під час проведення у межах кримінального провадження огляду місця події встановлений факт забудови спірної земельної ділянки.
Звертаючись до суду з позовом, прокурор вважав, що уповноваженим державою
органом на розпорядження спірною земельною ділянкою є Миколаївська ОДА.
Миколаївська міська рада з порушенням повноважень і вимог закону передала у власність первинної набувачки спірну земельну ділянку із земель державного
лісового фонду без вилучення цієї ділянки у встановленому законом порядку з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» та за відсутності погодження Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Суди встановили, що спірна земельна ділянка належить до земель державного
лісового фонду урочища «Жовтневе» Миколаївського лісництва та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство». Це підтверджує лист Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об’єднання «Укрдержліспроект» від 5 липня 2017 року із фрагментом картографічної бази даних і публічної кадастрової карти, а також лист Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 15 лютого 2016 року.
У позовній заяві прокурор стверджував, що повноваження стосовно
розпорядження спірною земельною ділянкою належать до компетенції Миколаївської ОДА. Кінцева набувачка у касаційній скарзі наполягала на тому, що Миколаївська міська рада законно розпорядилася цією ділянкою, а тому права Миколаївської ОДА як розпорядника земельними ділянками не порушені.
З огляду на положення пунктів 4, 5 частини першої статті 31 ЛК України, частини шостої статті 149 ЗК України вилучення для нелісогосподарських потреб і передання у власність спірної земельної ділянки державної власності, яка віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», належало до повноважень саме Миколаївської ОДА. Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що Миколаївська міська рада законно розпорядилася спірною земельною ділянкою. Таке розпорядження не було законним з огляду на законодавчі обмеження, які були та є доступними, чіткими і передбачуваними.
Для відновлення порушеного права власності на спірну земельну ділянку
лісогосподарського призначення прокурор заявив вимогу про її витребування
від кінцевого набувача шляхом знесення спорудженого на ній об’єкта нерухомості. Суд апеляційної інстанції вважав таку вимогу обґрунтованою, але вирішив і витребувати цю ділянку, і знести споруджений на ній житловий будинок
з належними до нього господарськими будівлями, спорудами та парканом. Велика Палата Верховного Суду з можливістю такого вирішення спору не погоджується.
Витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення з володіння кінцевої набувачки треба розглядати як віндикаційний позов,
заявлений на підставі статей 387-388 ЦК України власником з метою введення
його у володіння цією ділянкою, тобто з метою внесення запису (відомостей)
про державну реєстрацію за власником права власності на відповідну ділянку
(«книжкове володіння»). Тоді як вимога про знесення спорудженого на спірній
земельній ділянці об’єкта нерухомості спрямована на усунення власнику перешкод у фактичному користуванні та розпорядженні цим майном і є окремою від вимоги про витребування останнього. Така вимога є різновидом негаторного позову та відповідає способу захисту, передбаченому статтею 391 ЦК України та пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК України. Її задоволення залежить, зокрема, від того, чи поверне суд у володіння власника спірну земельну ділянку, тобто, чи витребує її у фактичного володільця, а також від дотримання критеріїв правомірного втручання держави у права на повагу до житла (пункт 2 статті 8 Конвенції) та на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому може просити про захист цього права шляхом
витребування такої ділянки з володіння кінцевої набувачки. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного
реєстру запису про право власності держави на цю ділянку. Після того власник
може ставити питання про захист прав від порушень, які не пов’язані із позбавленням його володіння спірною земельною ділянкою.
Інакше кажучи, не можна розглядати як єдиний позов вимогу витребувати спірну земельну ділянку у кінцевої набувачки «шляхом знесення об’єкта нерухомості»,
оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права
власності. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об’єкта нерухомості, а шляхом внесення
запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об’єкта нерухомості.
У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права,
зокрема, задовольняючи такий позов частково.
За наявності підстав витребувати спірну земельну ділянку з незаконного володіння кінцевої набувачки суд може у цій частині вимогу, яку заявив прокурор, задовольнити. Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об’єкта нерухомості) не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна. У разі відмови у витребуванні спірної земельної ділянки, тобто неможливості введення власника у володіння нею, неможливим є його подальший судовий захист за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вирішення вимоги про витребування на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об’єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння
земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення
запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об’єкт, споруджений на цій ділянці.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній
об’єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об’єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).
Суд апеляційної інстанції не встановив, що власник в особі повноважного органу виявив волю на відчуження спірної земельної ділянки у приватну власність.
Вважав, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, бо розпорядження про вилучення з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» земель зі складу урочища «Жовтневе» Миколаївська ОДА не видавала, а Миколаївська міська рада повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою не мала. Апеляційний суд, задовольняючи вимогу про витребування цієї ділянки, не оцінив висновок Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 27 березня 2008 року, висновок Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області, а також те, чи існують відносини та якого характеру між указаними організаціями і Миколаївською ОДА як розпорядником спірної земельної ділянки. Це є підставою для нового розгляду справи в апеляційному суді. Залежно від такої оцінки, враховуючи інші досліджені докази, він має визначити, чи вибула спірна земельна ділянка з володіння держави в особі належного органу поза її волею.
Вирішуючи питання про витребування земельної ділянки, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6
частини першої статті 3 ЦК України).
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи вимогу про витребування спірної земельної ділянки, не оцінив поведінку кінцевої набувачки як недобросовісну, зокрема не встановив, що вона в силу об’єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могла та повинна були знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення, тобто не може бути призначеною для будівництва й обслуговування житлового будинку. Крім того, апеляційний суд не оцінив поведінку кінцевої набувачки і як добросовісну.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що для дотримання вимоги пропорційності витребування спірної земельної ділянки легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном під час нового розгляду справи апеляційний суд має, зокрема, звернути увагу на те, чи була або могла бути кінцева набувачка на момент придбання спірної земельної ділянки обізнаною з її фактичним місцезнаходженням, природними властивостями, доступною для ознайомлення документацією тощо.
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 18 січня 2023 року у справі No 488/2807/17 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/109364576.