Обставини справи
Справа стосувалася скарги заявників щодо невиконання рішень суду про стягнення заробітної плати, винесених на їх користь, з огляду на стверджувану бездіяльність державної виконавчої служби.
Заявниками є 11 громадян України: Валентина Михайленко, Валентин Михайленко, Григорій Станіславович Ганушевич, Анатолій Іванович Марченко, Олександра Романівна Юденок, Василь Михайлович Мишко, Василь Кіндратович Безпалько, Галина Степанівна Зоренко, Григорій Павлович Архітко, Володимир Миколайович Ліцкевич, Михайло Павлович Тищенко (далі – заявники).
Усі заявники мешкають у місті Чернігові, Україна. Між 1997 та 2001 роками заявники подавали окремі позови проти їх колишнього працедавця – державного підприємства “Атомспецбуд” – компанії, яка здійснювала будівельні роботи у Чорнобилі, у зоні обов’язкового відселення, до національних місцевих судів, вимагаючи виплатити їм заборгованість із заробітної плати та інші виплати.
Рішенням Новозаводського райсуду м.Чернігова від 14.04.98р. Валентині Михайленко було присуджено 4 849грн заборгованості із заробітної плати та інших виплат. 07.02.2000 та 17.10.2001 заявниця отримала 173,58 грн та 76,9 грн відповідно. Проте більшою частиною рішення залишається невиконаним, залишок заборгованості становить 4 599,33 грн (або 707,59 ЄВРО).
Рішенням Новозаводського райсуду м.Чернігова від 15.12.2000 Валентину Михайленку було присуджено 10 479 грн заборгованості із заробітної плати. Іншим рішенням того ж суду від 16.04.2002 заявнику було присуджено 2 710 грн відшкодування за затримку виплати заробітної плати. Рішення залишається невиконаним, загальна заборгованість становить 13189 грн (або 2029,08 ЄВРО).
Рішенням Новозаводського райсуду м.Чернігова від 13.07.98 Григорію Ганушевичу було присуджено 7 394грн заборгованості із заробітної плати. 21.01.2000 та 18.08.2000 заявник отримав 219,37 грн та 116,03 грн відповідно. Проте більшою частиною рішення залишається невиконаним, залишок заборгованості становить 7 058,60 грн (або 1085,94 ЄВРО).
Рішенням Новозаводського райсуду м.Чернігова від 11.09.97 Анатолію Марченку було присуджено 4 528грн заборгованості із заробітної плати. Іншим рішенням того ж суду від 19.09.2001 заявнику було присуджено 9 671,75грн відшкодування за затримку виплати заробітної плати. 17.02.98, 07.02.2000 та 20.10.2000 заявник отримав 1000 грн, 126,29 грн та 55,27грн відповідно. Проте більшою частиною рішення залишається невиконаним, залишок заборгованості становить 13018,19 грн (або 2002,80 ЄВРО).
Рішенням Новозаводського райсуду м.Чернігова від 18.11.98 Олександрі Юденок було присуджено 5664грн заборгованості із заробітної плати та 883грн компенсації за затримку її виплати. 07.02.2000 заявниця отримала 234,37 грн. Рішення залишається невиконаним, залишок заборгованості становить 6 312,63 грн (або 971,17 ЄВРО).
Рішенням Новозаводського райсуду м.Чернігова від 24.03.99 Василю Мишку було при суджено 8130 грн заборгованості із заробітної плати, проте йому були виплачені лише 418,62 грн. Більшою частиною рішення залишається невиконаним, залишок заборгованості становить 7 711,38 грн (або 1186,37 ЄВРО).
Рішенням Новозаводського райсуду м.Чернігова від 17.04.2001 Василю Безпальку було присуджено 14 764грн (або 2271,38ЄВРО) заборгованості із заробітної плати. Проте рішення залишається невиконаним.
Рішенням Новозаводського райсуду м.Чернігова від 04.02.99 Галині Зоренко було присуджено 6 596грн заборгованості із заробітної плати.07.02.2000 та 10.11.2000 заявниця отримала 236,12 грн та 103,51 грн відповідно. Проте більшою частиною рішення залишається невиконаним, залишок заборгованості становить 6 256,37 грн (або 962,52 ЄВРО).
Рішенням Новозаводського райсуду м.Чернігова від 01.04.99 Григорію Архітку було присуджено 6 348,62грн заборгованості із заробітної плати. 07.02.2000та 18.08.2000 заявник отримав 226,17 грн та 99,64 грн відповідно. Проте більшою частиною рішення залишається невиконаним, залишок заборгованості становить 6 022,81 грн (або 926,59 ЄВРО).
Рішенням Іванківського райсуду Київської області від 10.07.99 Володимиру Ліцкевичу було присуджено 6444,45 грн заборгованості із заробітної плати. 16.11.99, 08.02.2000 та 18.08.2000 заявник отримав 61,12грн, 171,57грн та 101,13 грн відповідно. Проте більшою частиною рішення залишається невиконаним, залишок заборгованості становить 6 110,63 грн (або 940,10 ЄВРО).
Рішенням Новозаводського райсуду м.Чернігова від 16.10.2001 Михайлу Тищенку було присуджено 8340 грн (або 1283,08ЄВРО) заборгованості із заробітної плати. Рішення залишається невиконаним.
Листом від 17.06.99 Міністерство палива та енергетики поінформувало Григорія Ганушевича про те, що затримка виплати заборгованості із заробітної плати була спричинена складною економічною ситуацією підприємства-боржника з огляду на несплату компанії боргів третіми сторонами. За твердженням Міністерства, ситуація, що склалася на підприємстві, вимагає вирішення на державному рівні.
Листом від 05.05.2001 теж Міністерство поінформувало Григорія Ганушевича про те, що незважаючи на його намагання, економічна ситуація на підприємстві не змінилася. Міністерство зазначало, що найбільшим дебітором ДБПК “Атомспецбуд” було Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (далі – МНС). Керівництво підприємства звернулося до Міністерства із заявою про вирішення питання про доцільність подальшого існування підприємства.
Наприкінці 2001 року шостий, сьомий та дев’ятий заявники порушили у Печерському районному суді міста Києва провадження проти Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства палива та енергетики України та Міністерства юстиції України щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої невиконанням судових рішень, винесених на їх користь. Трьома окремими рішеннями від 29.01.2002 суд відмовив заявникам, зазначивши, що у випадку невиконання заявники мали подавати скарги про відшкодування шкоди проти державної виконавчої служби, а не відповідачів, чия відповідальність за невиконання не була доведена заявниками.Заявники не оскаржували ці рішення у апеляційномута касаційному порядку.
Своїм спільним листом від 31.10.2002 до Кабінету Міністрів України заявники повідомили, що вони подали заяви до Європейського суду з прав людини та запропонували укласти мирову угоду. Вони вимагали повного виконання їх рішень та виплати їм компенсації у розмірі від 20 до 50 тисяч гривень кожному.
У відповідь Уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини поінформував заявників про те, що укладення мирової угоди може розпочатися лише після прийняття Судом ухвали про прийнятність. Далі Уповноважений повідомив про велику кількість виконавчих листів щодо підприємства-боржника на загальну суму 3 849 312грн. Виконання рішень шляхом реалізації майна, про те, вимагало спеціального дозволу МНС з огляду на те, що майно боржника знаходилось у Чорнобильській зоні та зазнало радіоактивного забруднення. Такий дозвіл наданий не був.
Наказом Міністерства палива та енергетики від 27.06.2002 підприємство-боржник було ліквідоване і була створена ліквідаційна комісія.
Відповідно, у період між 07.10.2002 та 09.07.2003 державна виконавча служба закрила виконавчі провадження заявників і усі виконавчі листи були направлені до ліквідаційної комісії як вимоги кредиторів. Ліквідаційна процедура досі триває.
Оцінка Суду
Прийнятність. Вичерпання національних засобів захисту
Уряд подав попередні зауваження щодо невичерпання заявниками національних засобів захисту з огляду на те, що вони не оскаржували до національних судів бездіяльність державних виконавців та не вимагали відшкодування шкоди у зв’язку з тривалістю виконавчих проваджень чи знецінення присуджених їм коштів.
Заявники спростовували цей аргумент, наголошуючи на тому, що основною причиною тривалого невиконання рішень, винесених на їх користь, було важке економічне становище підприємства-боржника, що вимагало вирішення питання на державному рівні.
Суд повторив, що метою пункту 1 статті 35 Конвенції є надання державам-учасницям можливості попередження та відновлення прав, про порушення яких стверджується, перед тим, як такі твердження будуть подані до Суду. Проте лише ті засоби захисту мають бути використані, які є ефективними. Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося (див. рішення у справі “Кудла проти Польщі” [ВП], заява No30210/96, параграф 158). На Уряд,який стверджує про невичерпання, покладається обов’язок доведення Суду, що засіб захисту є ефективним, доступним як у теорії, так і на практиці (див.рішення у справі “Хохліч проти України” від 29.04.2003, заява No41707/98, параграф 149).
Проте у цій справі рішення, винесені на користь заявників, залишались невиконаними повністю чи частково, незважаючи на суттєві спроби державних виконавців, що визнавалося Урядом. Більше того, державна виконавча служба більше не бере участі у процесі стягнення заборгованостей, оскільки виконавчі провадження були закриті, а вимоги заявників були направлені до ліквідаційної комісії підприємства-боржника. Таким чином, Суд дійшов висновку, що попередні зауваження Уряду не стосуються основної скарги заявників і не можуть бути прийняті, оскільки засіб захисту, на який посилався Уряд, не міг перешкодити продовженню стверджуваного порушення.
Відповідно, Суд відхиляє ці зауваження.
Відповідність принципу ratione personae (відповідальність держави)
У своїх зауваженнях Уряд зазначив, що незважаючи на те, що підприємство-боржник було державним підприємством, воно було окремою юридичною особою і відповідно до національного законодавства держава не може бути відповідальною за його борги. Тож виконання рішень, винесених на користь заявників, не може бути здійснене за рахунок виплат з державного бюджету.
Заявники наполягали на тому, що компанія є казенним підприємством, яке працювало за державним замовленням. Робота, яка виконувалася компанією, не була у повному обсязі оплачена МНС. Ця ситуація призвела до виникнення заборгованостей у компанії. Відповідно до національного законодавства власник був відповідальний за заборгованості юридичної особи, якщо у юридичної особи не вистачало коштів для виконання своїх зобов’язань.
Питання полягає в тому, чи відповідає держава за борги державного підприємства, яке є окремою юридичною особою, і чи може бути визнана відповідальною за категоричну відмову виплачувати заявникам кошти, присуджені їм рішеннями щодо підприємства.
У зв’язку з цим Суд погодився, що Уряд не продемонстрував, що компанія “Атомспецбуд” мала достатню інституційну та операційну незалежність від держави, щоб державу щодо її дій чи бездіяльності можна було звільнити від відповідальності за Конвенцією (mutatis mutandis (та з посиланням на статтю 34 Конвенції) ухвала у справі “Радіо Франс та інші проти Франції” від 23.09.2003, заява No53984/00).
Суд зазначив, що ні з позиції Уряду, ні з наявних у справі матеріалів не видно,чи були державні заборгованості перед компанією сплачені їй повністю або частково. Це доводить відповідальність держави за забезпечення боргів компанії. Підприємство-боржник функціонувало у високорегульованій галузі атомної енергії та здійснювало свою будівельну діяльність у Чорнобильській зоні відчуження, яка знаходиться під пильним контролем Уряду з огляду на міркування захисту навколишнього середовища та суспільного здоров’я. Цей контроль поширювався і на умови роботи у компанії, включаючи заробітну плату. Держава забороняла відчуження майна компанії з огляду на його можливе забруднення. Більше того, управління компанією було передане Міністерству енергетики у травні 1998 року. На думку Суду, ці елементи встановлюють публічну природу підприємства-боржника, незважаючи на його формальну класифікацію за національним законодавством. Відповідно, Суд дійшов висновку, що є достатньо підстав для вирішення питання про те, що з урахуванням спеціальних обставин цієї справи держава є відповідальною за заборгованість компанії “Атомспецбуд” перед заявниками, незважаючи на факт того, що компанія була окремою юридичною особою.
Отже, Суд ви знав, що скарга заявників є сумісною з принципом ratione personae відповідно до положень Конвенції, та відхилив зауваження Уряду, пов’язані з цим питанням.
Суд вирішив, що ця скарга не є абсолютно необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.
Щодо суті
Урядзазначав,що державна виконавча служба забезпечила виконання рішень, винесених на користь заявників, так скоро, як це було можливо, і що деякі з них частково були виконані. Майно боржника знаходилося у зоні радіоактивного забруднення і не могло бути відчужене без дозволу, який мало надавати МНС.
На думку Уряду, скарга заявників про невиконання рішень, винесених на їх користь, з огляду на стверджувану бездіяльність державної виконавчої служби була безпідставною, оскільки державна виконавча служба вжила усіх необхідних заходів для виконання рішень і після прийняття рішення про ліквідацію підприємства-боржника більше не відповідала за виконання.
Заявники спростовували ці твердження Уряду. Вони наполягали на тому, що їх скарга про невиконання рішень не обмежувалася сверджуваною бездіяльністю державної виконавчої служби, як зазначав Уряд. Заявники стверджували, що рішення, винесені на їх користь, не можуть бути виконані без вжиття заходів на державному рівні, та посилалися на лист Міністерства енергетики, яким це підтверджувалося. Компанія була державним підприємством, і держава має сплатити заборгованість свого підприємства.
Суд наголосив, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право порушити в суді чи трибуналі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов’язків. Таким чином, пункт передбачає “право на суд”, одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору. Однак це право було білюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Важко уявити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процедурні гарантії,які надано сторонам, – справедливість, відкритість і оперативність проваджень, – і не передбачав би гарантій виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 Конвенції як положення, що лише гарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання судового рішення має розглядатися як невід’ємна частина “судового процесу” для цілей статті 6 (див.рішення у справі “Бурдов проти Росії”,заява No589498/00, п. 34).
Державні органи не можуть довільно посилатися на брак коштів як на виправдання невиконання рішення. Але затримка виконання рішення може бути обґрунтована окремими обставинами. Проте вона не може бути такою, що позбавляє сенсу право, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі “Іммобільяре Саффі проти Італії” (980_075), заява No22774/93, 74). У цій справі заявники не мають бути позбавлені можливості отримання користі від успішного завершення провадження за їх скаргою.
Суд зазначив, що до цього часу рішення, винесені на користь заявників у 1997–2001 роках, залишаються невиконаними повністю чи більшою частиною. На думку Суду, враховуючи встановлену відповідальність держави за боргами перед заявниками у цій справі,до тривалості невиконання має бути включена не лише стадія виконавчого провадження, й наступний період повернення боргів у процесі ліквідаційної процедури.Таким чином, період повернення заборгованостей у справі заявників тривав від трьох до семи років.
Відмовою протягом декількох років вжити необхідних заходів для виконання остаточних рішень у цій справі державні органи України позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції усього її практичного значення. Таким чином, у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції
Далі заявники скаржилися на те, що держава порушила їх право на мирне володіння своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Прийнятність
Суд звернув ся до своїх висновків за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якими були відхилені зауваження Уряду щодо прийнятності заяви, які рівною мірою стосуються скарги заявників за статтею 1 Першого протоколудо Конвенції. Він вирішив, що ця скарга не абсолютно необґрунтованою чи неприйнятною з інших підстав, передбачених статтею 35 Конвенції.Отже ,вонамаєбути визнана прийнятною.
Щодо суті
Уряд у своїх зауваженнях погоджувався з тим ,що суми, присуджені заявникам національними судами, становлять майно в сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Він погоджувався з тим, що невиконання рішень, винесених накористь заявників, може вважатись втручанням у право заявників на мирне володіння їх майном. Проте Уряд зазначив, що таке втручання було викликане загальними інтересами, зокрема необхідністю контролю за вивезенням забрудненого устаткування з Чорнобильської зони. Велика кількість кредиторів ліквідованої компанії зобов’язує ліквідаційну комісію і державу вжити комплексних заходів для задоволення усіх їх вимог.
Заявникизазначали,щодержававідповідальназане погашені перед ними заборгованостіі,відмовившись виплачувати їм борги,впорушеннястатті 1 Першого протоколу до Конвенції позбавила їх реальної вартості їх власності.
Суд нагадав свою прецеденту практику, згідно з якою відсутність у заявника можливості домогтися виконання рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване першим реченням частини першої статті 1 Першого протоколу (див. рішення у справах “Бурдов проти Росії”, заява No569498/00,п. 40,та “Ясіуньєне проти Латвії” від 06.03.2003, заява No41510/98, п. 45).
У цій справі Суд дійшов висновку, що неможливість для заявників домогтися виконання їх рішень протягом розумного періоду часу (від трьох до семи років) становить втручання у їх право на мирне володіння їх майном в сенсі частини першої статті 1 Першого протоколу.
Таке втручання певною мірою виправдовувалося забороною вивезення з Чорнобильської зони обов’язкового відселення забрудненого майна підприємства-боржника. Проте, на думку Суду, заборона, яка, безперечно, зачіпала законні суспільні інтереси, порушує рівновагу між інтересами держави та тих заявників, які несли основний фінансовий тягар.
Відмовою виконати рішення, винесені на користь заявників, державні органи перешкоджали та продовжують перешкоджати заявникам протягом відповідного періоду отримати у повному обсязі кошти, на які вони мали право.
Відповідно, тут було також порушення статті 1 Першого протоколу.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Детальніше з перекладом тексту рішення ЄСПЛ від 30.11.2004 (остаточне від 06.06.2005) у справі «Михайленки проти України» за заявами NoNo 35091/02, 35196/02, 35201/02, 35204/02, 35945/02, 35949/02, 35953/02, 36800/02, 38296/02, 42814/02 можна ознайомитися за посиланням https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_231#Text.