08 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової
палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном.
Суд установив, що між сторонами укладено договір оренди нежитлових приміщень будівлі оздоровчого комплексу з кафе-баром. Позивач продовжував
користуватись будівлею оздоровчого комплексу і після закінчення строку договору оренди. Відповідач чинить перешкоди у доступі до нежитлових приміщень будівлі оздоровчого комплексу з кафе-баром, майна, що знаходиться у орендованому приміщенні, замінено замки.
Задовольняючи позов про усунення перешкод у користуванні орендованим майном, місцевий суд, з рішенням якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що договір оренди продовжено на новий строк, адже після закінчення строку його дії позивач продовжував користуватися приміщеннями.
Апеляційний суд також зазначав про те, що ОСОБА_2 повідомив орендаря про
розірвання договору на підставі пункту 4.1 договору, який містився у розділі договору «Строк оренди» та визначав порядок відмови від продовження договору в разі закінчення строку, на який він був укладений, не визначаючи процедури розірвання договору в односторонньому порядку.
Верховний Суд скасував судові рішення та відмовив у задоволенні позову з огляду на таке.
Пункт 4.1 договору передбачає, що кожна зі сторін може відмовитися від нього,
письмово попередивши про це другу сторону за один місяць. Якщо орендар
продовжує користуватися майном після закінчення строку договору, то договір
уважається поновленим на раніше встановлений строк.
Відповідач направив орендарю повідомлення про розірвання договору на підставі цього пункту договору.
Частини третя та четверта статті 213 ЦК України визначають загальні способи, що застосовуються при тлумаченні правочину та втілюються у трьох рівнях
тлумачення, зокрема шляхом порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину загалом.
Відповідно до частини третьої статті 651 ЦК України у разі односторонньої відмови від договору в повному обсязі, якщо право на таку відмову встановлено
договором або законом, договір є розірваним.
Односторонню відмову від договору у випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин. Відмова
від договору вважається такою, що відбулася, якщо наймодавець направив наймач відповідну заяву (лист, повідомлення), надавши суду докази такого направлення та отримання її наймачем.
У справі, що переглядалася, суди не звернули уваги на те, що: тлумачення змісту договору, зокрема шляхом порівняння різних його частин як між собою, так і зі змістом правочину загалом, свідчить про те, що пункт 4.1 договору встановлює
право на відмову від договору будь-якої із його сторін у будь-який час, а не тільки при продовженні строку договору.
Відповідач направив позивачу повідомлення про розірвання договору на підставі пункту 4.1 договору, тобто відмовився від договору. Невиконання встановлених договором обов’язків може відбуватися при відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом.
Отже, оскільки відповідач відмовився від договору, у позивача відсутнє суб’єктивне цивільне право, яке б підлягало захисту в судовому порядку.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі No 727/898/19 (провадження No 61- 7157св20) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/99522004