Невиправдано тривалий період очікування для возз’єднання сім’ї для осіб, яким надано тимчасовий або додатковий захист порушують Конвенцію

Обставини справи

Справа стосувалася трирічної затримки / відстрочки, що була введена у 2016 році згідно з національним законодавством, стосовно права заявника на возз’єднання з родиною у зв’язку з його статусом, який дає право на тимчасовий захист.

У січні 2015 року заявник утік із Сирії та подав заяву про надання притулку в Данії у квітні того ж року. Його дружина залишилась у Сирії.

8 червня 2015 року міграційна служба задовольнила його заяву про надання
«статусу», що дає право на тимчасовий захист (стаття 7 (3) Закону про біженців) на один рік; такий статус надавався особам, яким загрожує смертна кара, катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання у зв’язку із серйозною нестабільністю та невибірковим насильством проти цивільних осіб у їхній рідній країні. У подальшому цей статус було продовжено на один рік. Водночас орган міграційної служби надалі дійшов висновку, що заявник не відповідав вимогам для надання захисту за статтею 7 (1) Закону про біженців (особи, які підпадають під захист Конвенції ООН про статус біженців, «статус Конвенції») або за статтею 7 (2) (особи, які не визнаються як біженці за Конвенцією ООН про статус біженців, проте яким, у разі
повернення до своєї країни, загрожує смертна кара, катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, «статус захисту»). На час подій у справі дозволи на проживання за цими підставами зазвичай надавались строком у п’ять років. Заявник оскаржив це рішення до Апеляційної комісії у справах біженців.

Комісія підтримала рішення про відмову в наданні статусу захисту, вказуючи, що заявник не був «підданий конкретному й особистому переслідуванню під час свого перебування в Дамаску». Це рішення стало остаточним.

Тим часом у листопаді 2015 року заявник подав заяву про возз’єднання сім’ї.
У 2016 році його заява була відхилена, оскільки він не мав дозволу на проживання впродовж попередніх трьох років. Це рішення було підтримане Апеляційною комісією з питань імміграції.

Заявник звернувся до суду, скаржачись на те, що це рішення порушувало його
конвенційні права. Він також скаржився на дискримінацію порівняно з особами, яким було надано такий захист. Його позов було відхилено після розгляду на двох рівнях юрисдикції і, зрештою, Верховним судом. Верховний суд, спираючись на численні міркування та усталену практику Суду, вказав таке:

«Крім цього, видається, що кількість новоприбулих осіб визначає, чи буде наступна інтеграція успішною, і варто встановити правильний баланс для підтримки благополучного й безпечного суспільства. З огляду на це Верховний суд дійшов висновку, що обмеження для возз’єднання сім’ї виправдовувались інтересами, які мають бути гарантовані за статтею 8 Конвенції. … умова про те, що M. A. має постійно проживати в Данії впродовж трьох років перед тим, як йому може бути надано право на возз’єднання зі своєю дружиною, перебуває в межах свободи розсуду держави. …рішення Апеляційної комісії не суперечить статті 8 Конвенції».

22 жовтня 2018 року заявник повторно звернувся із заявою про возз’єднання сім’ї. 29 вересня 2019 року дружина заявника прибула до Данії й отримала дозвіл
на проживання.

Посилаючись на статті 8 та 14 Конвенції, заявник скаржився, що рішення органів
влади про відмову в тимчасовому задоволенні його заяви про возз’єднання сім’ї з підстав того, що йому не надавався дозвіл за статтею 7 (3) Закону про біженців
за попередні три роки, було порушенням його прав.

Оцінка Суду

ЄСПЛ із самого початку відзначив, що скарга заявника стосувалася лише його
заяви від 4 листопада 2015 року про возз’єднання зі своєю дружиною. На той час він мав дозвіл на проживання згідно зі статтею 7 (3) Закону про біженців упродовж 5 місяців. Тому ця справа стосувалася трирічної відстрочки в задоволенні права заявника на возз’єднання сім’ї. Заявник не ставив під сумнів «обґрунтованість» однорічного періоду очікування. Суд також указав, що він уперше мав з’ясувати, чи є встановлення періоду очікування для надання права на возз’єднання сім’ї особам, які користуються субсидіарним чи тимчасовим статусом, що дає право на захист, сумісним зі статтею 8 Конвенції.

ЄСПЛ нагадав, що держава має право контролювати в’їзд біженців на свою
територію та їх перебування. Конвенція не гарантує права іноземцю на в’їзд
чи проживання в конкретній країні. Суд також указав, що особливий імміграційний статус осіб, які подають прохання про возз’єднання сім’ї, зокрема їхні права як осіб, які користуються додатковим захистом, і тимчасовий характер будь-якої відмови у зв’язку з установленим періодом очікування, який має певну тривалість, до цього часу в його усталеній практиці не розглядався. Суд дійшов висновку, що держави наділені широкими межами свободи розсуду в цій сфері, проте запроваджені процедури мають бути практичними та ефективними.

Ключове питання перед Судом полягало в тому, чи дотримали національні органи влади справедливого балансу між конкуруючими інтересами особи та суспільства загалом. Згідно з національним законодавством заявники із «статусом, що дає право на тимчасовий захист» (стаття 7 (3) Закону про біженців) мали обмежене право на возз’єднання сім’ї, чого не можна сказати про інші сім’ї, яким держава надала захист згідно зі статтями 7 (1) та 7 (2) Закону. Суд не вбачив підстав ставити під сумнів розмежування між цими категоріями.

ЄСПЛ вказав, що період очікування в три роки був тривалим часом розлуки
з родиною і що такий період не включав часу фактичного роз’єднання, що означало, що такий період був би неминуче тривалим. Ця розлука могла зруйнувати сімейне життя. Суд погодився з тим, що між заявником та його дружиною було сімейне життя. Проте Суд підкреслив, що заявник не мав глибоких / міцних зв’язків з Данією на момент подачі своєї заяви, перебуваючи в державі лише кілька місяців. Суд зазначив, що різке зменшення числа прохачів притулку у 2016 та 2017 роках не закликало Парламент переглянути тривалість періоду очікування.

ЄСПЛ вже вказував, що органи влади не мали доступу до усталеної практики,
наближеної до цієї ситуації. Верховний суд «погодився» з тим, що подружжя
зіштовхнулось із нездоланними перешкодами під час проживання в Сирії, водночас він підкреслив, що перешкода в реалізації ними свого сімейного життя спільно була лише тимчасовою. Цей суд дійшов висновку, що трирічний строк очікування перебував у межах свободи розсуду держави.

Проте ЄСПЛ установив, що Закон про біженців не дозволяв індивідуалізованої
оцінки конкретної сімейної ситуації. У результаті цього очікування заявника
на возз’єднання з родиною набуло обов’язкового характеру. Ураховуючи і тривалість шлюбу заявника та неможливість спільного проживання в Сирії, Суд дійшов висновку, що органи влади не дотримали справедливого балансу між потребами конкретної особи й економічним благополуччям країни.

Тому було порушено цю статтю Конвенції.

Висновок

Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Рішення в цій справі ухвалене Великою Палатою ЄСПЛ 8 липня 2021 року і є остаточним.