Сергій Глотов, кандидат юридичних наук, адвокат, старший науковий співробітник НДІ інтелектуальної власності НАПрН України, асистент кафедри цивільного процесу НЮУ імені Ярослава Мудрого, провів у Вищій школі адвокатури НААУ вебінар на тему: «Дифамаційні спори: алгоритм процесу, предмет доказування».
Дифамаційні спори відрізняються високою складністю, яка зводиться до оцінки та сприйняття слова. Будь-яке слово має оцінюватися у лінгвістичному (з точки зору мови) та соціальному (з точки зору сприйняття суспільством) контексті.
Суть дифамаційного спору як з матеріальної, так і з процесуальної точки зору, зводиться до того, що слово або лінгвістична конструкція, яка на думку позивача посягнула на його честь, гідність і репутацію, можуть бути представлені у трьох іпостасях:
- Фактичні твердження;
- Оціночні судження;
- Оціночні судження із фактологічним підґрунтям.
Дифамаційний спір виникає стосовно таких об’єктів як: честь, гідність, (ділова) репутація. Посягання може відбуватися через поширення недостовірної інформації або так звані наклеп чи образу.
Лектор окремо звернув увагу на предмет доказування у цій категорії спорів.
Перш за все, приймаючи за постулат думку професора В. В. Комарова як квінтесенцію позиції про «фактовий» предмет доказування, адже процесуальний закон досить часто чомусь вказує на необхідність доказування обставин (ч. 1 ст. 76, ч. 2 ст. 77 ЦПК України, ч. 1 ст. 73, ч. 2 ст. 76, ст. 238 ГПК України і т. д.), під останнім маємо розуміти коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмету доказування, необхідно відрізняти від інших фактів, які встановлюються під час розгляду справи, однак не пов’язані з правильним вирішенням питання про права і обов’язки сторін. Така ж позиція відображена у п. 26 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» №2 від 12.06.2009 р.
Ґрунтуючись на викладеному, у разі вчинення позову про визнання інформації неправдивою позивач має в порядку ст. 175 ЦПК України покласти в обґрунтування своєї позиції, у першу чергу, докази того, що мають саме фактичні твердження, лінгвістичні властивості яких дозволяють перевірити їх на предмет достовірності/недостовірності. І у такому випадку тягар доказування, згідно ч. 4 ст. 277 ЦПК України, буде на відповідачеві. Але якщо таких доказів немає чи вони «сумнівні», через що правова позиція відповідача полягає у тому, що мають місце оціночні судження, тягар доказування вертається до позивача. І у разі недоведеності такого факту суд має відмовити у позові (підстава: оціночні судження), за умови, що немає образи.
Власне лише після позитивного для позивача встановлення такого факту, суд може переходити до так званих «фактов сателітів» (facto rationis sufficientis) – за юридичним складом правопорушення (абз. 1 п. 15 Постанови Пленуму ВСУ № 1 від 27.02.2009 року).
До facto rationis sufficientis відносяться елементи так званого юридичного складу правопорушення:
- Має місце поширення інформації, тобто доведення її відома хоча б однієї особи у будь-який спосіб;
- Поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи;
- Поширення недостовірної інформації;
- Поширення інформації, що порушує особисті немайнові права.
Лише за наявності всіх чотирьох елементів можна встановити наявність юридичного складу правопорушення.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.