Практика Верховного Суду з розгляду справ про визнання заповіту нікчемним: адвокат Ольга Семенюк

У Вищій школі адвокатури НААУ відбувся захід з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: «Нікчемність заповіту. Законодавче врегулювання та практика ВС», лектором якого виступила Ольга Семенюк, адвокат, член Комітету НААУ з питань сімейного права.

На початку заходу лектор нагадала ключові положення, які стосуються особливостей спадкування за заповітом, встановлені Главою 85 Книги 6 Цивільного кодексу, розглянула випадки посвідчення заповіту нотаріусом та іншими уповноваженими на те посадовими особами.

Особливу увагу Ольга Семенюк звернула на вимоги до форми заповіту встановлені ст. 1247 ЦК України, адже у переважній більшості справ заповіт визнається нікчемним саме на цій підставі.

Говорячи про процес оформлення права власності на спадщину, лектор зазначила, що не можна оформити право власності на спадкове майно:

  1. Якщо заповіт є нікчемним. Нікчемним є заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
  2. Якщо заповіт визнаний судом недійсним.

Ольга Семенюк наголосила на важливості відмежування нікчемних та оспорюваних заповітів. Зокрема, для встановлення нікчемності заповіту не має необхідності звертатися до суду, оскільки обов’язок щодо перевірки нікчемності заповіту покладено на нотаріуса. Якщо нотаріус при відкритті спадщини встановить, що заповіт є нікчемним, він відмовляє у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Якщо особа не згодна з відмовою нотаріуса, згідно п. 23 Постанови № 7 Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

В огляді судової практики лектор звернула увагу на наступні правові висновки Верховного Суду:

  1. У Постанові від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 Велика Палата відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, з метою забезпечення єдиної практики розгляду подібних спорів та роз’яснення правильного застосування положень законодавства, а саме частини першої статті 1257 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», і вказала: «Якщо нотаріус посвідчив заповіт особи не в межах свого нотаріального округу, це не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України».
  1. У Постанові КЦС ВС від 09 липня 2020 року у справі № 520/11797/16-ц Суд вказав, що «з урахуванням встановлених у цій справі обставин та зібраних доказів, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що відсутність рукописного напису ОСОБА_3 щодо прочитання саме уголос та складання заповіту з його слів, не є істотною умовою для визнання оспорюваного правочину нікчемним (недійсним), оскільки вказана інформація увійшла до складу посвідчувального напису і була зазначена нотаріусом. Помилкове зазначення у заповіті часу його складання (14:40 год) з часом його власноручного підписання заповідачем (11:40 год), зазначеним нотаріусом у посвідчувальному написі, за встановлених у цій справі обставин, не впливає на волевиявлення заповідача щодо розпорядження власним майном та не свідчить про нікчемність вчиненого правочину, оскільки за своїм змістом фактично є технічною помилкою, допущеною особою (приватним нотаріусом), яка склала заповіт за допомогою технічних засобів».
  1. У постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18) зроблено висновок, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
  1. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) викладено висновок, що визнання нікчемного правочину недійсним на вимогу його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 577/5321/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-308цс16, у частині застосування таких способів захисту прав та інтересів, як визнання нікчемного правочину недійсним і встановлення нікчемності правочину. У зв’язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду та Верховного Суду України у цій частині.

Ольга Семенюк зауважила, що у випадку оскарження дій нотаріуса, у нагоді стане наступний висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2022 року в справі № 369/1913/17 (провадження № 61-12004св21):

«Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи та включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування. Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов’язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов’язується законом з місцем проживання та перебування заповідача.

Під час посвідчення заповіту нотаріусом має бути дотримано порядок його посвідчення.

  1. Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем.
  2. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
  3. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним, про що зазначається ним перед його підписом.
  4. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин (наприклад, неписьменна) не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою.
  5. На бажання заповідача, також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках».

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.