Судовий контроль за затриманням, передбачений ч. 2 ст. 12 КПК, має перевірити законність і підстави обмеження свободи, а також забезпечити реальне дотримання прав сторони захисту. Особливо це важливо під час обрання запобіжного заходу, доведення ризиків і визначення застави.
Про це зазначає член Ради Комітету НААУ з питань кримінального права та процесу Володимир Мацко.
Застава на папері
У ч. 1 ст. 183 КПК тримання під вартою визначено як винятковий запобіжний захід. Він може застосовуватися лише тоді, коли прокурор доведе, що жоден із більш м’яких заходів не здатен запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК. Самі ризики потребують конкретизації з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Окрему проблему становить підхід судів до визначення розміру застави. На практиці суди не завжди досліджують майновий стан підозрюваного або обвинуваченого, а часто відтворюють аргументи сторони обвинувачення. У такому разі застава формально залишається альтернативним запобіжним заходом, але фактично може втрачати реальну доступність для особи.
Частина 3 ст. 183 КПК зобов’язує суд у разі застосування тримання під вартою визначити розмір застави, достатній для забезпечення виконання підозрюваним або обвинуваченим процесуальних обов’язків. Така конструкція передбачає індивідуальну оцінку обставин, зокрема особи підозрюваного, його майнового стану та інших релевантних факторів. Водночас КПК не встановлює чітких критеріїв «достатності» застави, що залишає суду широкий простір для розсуду.
Через це у практиці відсутній єдиний підхід як до застосування тримання під вартою, так і до визначення застави. Якщо суд не досліджує матеріальне становище особи, альтернатива у вигляді застави стає ілюзорною.
Ч. 5 ст. 183 КПК встановлює граничні розміри застави залежно від тяжкості кримінального правопорушення. Водночас ця ж норма дозволяє визначити заставу понад максимальний граничний розмір у 300 прожиткових мінімумів для працездатних осіб у «виключних випадках». Проблема полягає в тому, що закон не розкриває змісту цього поняття і не визначає критеріїв його застосування.
Це може ставати підставою для обґрунтування непомірних застав. Для виходу за межі граничного розміру стороні обвинувачення достатньо послатися на «широкий суспільний резонанс», «зухвалість дій» або «суспільне обговорення». Однак самі по собі такі формулювання не є критеріями оцінки майнового стану особи чи достатності застави, а лише описують сприйняття обставин кримінального провадження.
Мільйони без пояснень
Так, ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 07.08.2025 у справі № 757/36912/25-к до підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 436-2 (Виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників) КК, було застосовано тримання під вартою з альтернативою у вигляді застави в розмірі 3000 прожиткових мінімумів.
Обґрунтування такого розміру застави зводилося до стандартного формулювання, яке часто використовується в ухвалах про застосування запобіжного заходу: «Враховуючи обставини вчинення кримінального правопорушення, його корисливий мотив, матеріальне становище підозрюваного, тяжкість правопорушення, у якому він підозрюється, суспільну небезпечність злочину, вік та стан його здоровя, соціальні звʼязки, слідчий суддя вважає, що застава у розмірі 3000 (три тисячі) прожиткових мінімумів для працездатних осіб…».
Інший приклад — ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 15.01.2026 у справі № 761/378989/24. Суд, розглядаючи питання продовження запобіжного заходу у справі за обвинуваченням за ч. 1 ст. 111, ч. 1 ст. 255 КК, визначив заставу в розмірі 10 000 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становило 33 280 000 грн.
Мотивування цього розміру також мало загальний характер: «При визначенні розміру застави, суд зважає не лише на обсяг інкримінованого обвинувачення, а виходить і з тих позицій Європейського суду з прав людини, відповідно до яких розмір застави повинен бути встановлений з огляду на особу підсудного, належну йому власність, його стосунки з поручителями, іншими словами, з огляду на впевненість у тому, що перспектива втрати застави або заходів проти його поручителів у випадку його неявки до суду буде достатньою для того, щоб стримати його від втечі».
Наведені приклади свідчать, що в цих судових рішеннях немає аналізу співмірності та адекватності застави через призму матеріального становища підозрюваного або обвинуваченого. Фактично альтернативний запобіжний захід набуває ознак ілюзорності, а тримання під вартою стає безальтернативним.
Страсбург проти формальності
Такий підхід суперечить позиції Європейського суду з прав людини. За ст. 5 § 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод звільнення з-під варти має розглядатися як реальна та ефективна альтернатива триманню під вартою, а не як декларативна форма реалізації цього права. Визначаючи розмір застави, суд повинен здійснювати індивідуальну оцінку не лише обставин справи та меж обвинувачення, а й майнового стану особи, щодо якої вирішується це питання.
Індивідуалізація судом такої оцінки полягає не лише в процесі аналізу та виявлення титульного володіння з метою встановлення обсягу активів, а також з реальною можливістю їх використання для внесення визначеного розміру застави. Повинні бути з’ясовані усі обставини, які можуть вказувати також на неспроможність внесення визначеного розміру застави (коментар ст. 5, стор. 167 Karpenstein/Mayer, EMRK, Auflage 3).
ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував на необхідності престольної «ревізії» не лише підстав застосування виключного запобіжного заходу, але й контролю розумності та тривалості такого запобіжного заходу в контексті відповідності ст. 5 § 3 Конвенції. Так, у рішенні Letellier v . France (заява 12369/86 від 26.06.1991) ЄСПЛ вказав, що застосування тримання під вартою та альтернативних заходів повинно ґрунтуватися на принципі пропорційності, а національні суди зобов’язані наводити релевантні та достатні підстави для обмеження свободи особи надалі.
У рішенні Iwanczuk v . Poland (заява 29761/02 від 10.06.2008) ЄСПЛ наголосив на необхідності оцінювання розміру застави відносно зацікавленої особи, оскільки вирішується питання про фундаментальне право особи на свободу. Органи влади повинні бути такими ж обережними під час визначення застави, як і під час вирішення питання про необхідність подальшого тримання обвинуваченого під вартою.(Європейська комісія HR, ні. 8339/78, Реп. 11.12.80, DR 23, стор. 137).
Припущення замість доказів
Але українські суди не лише самоусуваються від оцінки майнового стану особи, а й у деяких випадках використовують припущення сторони обвинувачення як обґрунтування застави, що значно перевищує граничний розмір, встановлений кримінальним процесуальним законом.
Так, ухвалою Соснівського районного суду Черкаської області від 16.12.2025 у справі № 712/15766/25 було задоволено клопотання сторони обвинувачення про продовження тримання під вартою з визначенням альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави в розмірі 900 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становило 2 725 200 грн.
У цій справі сторона обвинувачення не обґрунтувала майновий стан обвинуваченого, а посилалася на те, що близькі родичі, які володіють певним майном, можуть внести заставу. Однак така позиція потребує окремої перевірки, оскільки обвинувачений і титульний власник майна є різними особами. Ця обставина має ретельно досліджуватися судом, особливо коли вирішується питання про застосування або продовження запобіжного заходу..
Аналіз судових рішень також дозволяє виокремити загальну ознаку підходу судів до оцінки доводів сторони захисту під час обрання або продовження запобіжного заходу. Зазвичай опису й оцінці таких доводів присвячується не більше одного абзацу, без порівняльного аналізу із заявленими стороною обвинувачення ризиками. Типовим є таке формулювання: «Доводи захисника щодо зміни запобіжного заходу обвинуваченому суд вважає непереконливими і необґрунтованими, оскільки стороною захисту не доведено належними та допустимими доказами зміни всіх обставин, передбачених ч. 1 ст. 194 КПК України, зменшення або зникнення ризиків, які обумовлювали обрання та продовження запобіжного заходу. На переконання суду, стороною захисту у судовому засіданні не доведено наявність підстав для зміни запобіжного заходу».
Водночас суди не завжди вимагають від сторони обвинувачення належного доведення ризиків як підстави для застосування або продовження тримання під вартою. Це свідчить про нерівномірне застосування процесуальних стандартів до сторін кримінального провадження. За формального закріплення принципу змагальності його реальна реалізація у таких випадках ускладнюється, що створює ризик процесуальної нерівності сторін.
Аналіз проблем реалізації прав і гарантій підозрюваного та обвинуваченого на стадії обрання або продовження запобіжного заходу вказує на потребу уточнення окремих положень кримінального процесуального законодавства. Зокрема, більшої деталізації потребують норми щодо підстав застосування тримання під вартою, розміру застави, способу її внесення, строків та умов внесення. Такий підхід дозволив би зменшити правову невизначеність, забезпечити баланс між сторонами процесу та реальнішу дію принципу змагальності, передбаченого ст. 22 КПК.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.