Відповідно до статті 337 Кримінального процесуального кодексу України «Визначення меж судового розгляду»:
- Судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.
- Під час судового розгляду прокурор може змінити обвинувачення, висунути додаткове обвинувачення, відмовитися від підтримання державного обвинувачення, розпочати провадження щодо юридичної особи.
- З метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
Що таке «покращення становища особи» — приклад із мотивувальної частини вироку
Тут вочевидь потрібне окреме пояснення, що таке покращення становища особи. Так, наприклад, в одному з вироків суд зазначає:
«Під час судового розгляду суд дійшов висновку, що вчинене Особою кримінально-протиправне діяння було помилково кваліфіковано стороною обвинувачення (за частиною 4 статті 368 Кримінального кодексу України), як одержання службовою особою, яка займає відповідальне становище, неправомірної вигоди за вчинення нею будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, водночас досліджені докази та встановлені обставини дають підстави стверджувати, що в діях Особи міститься склад іншого кримінального правопорушення, а саме передбаченого частиною 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України. Тяжкість кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України, є меншою за тяжкість інкримінованого Особі кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 368 Кримінального кодексу України. Отже, зміна правової кваліфікації дій Особи покращує становище особи та не виходить за межі висунутого їй обвинувачення».
Що таке «не виходить за межі висунутого їй обвинувачення»? Тут суд явно суперечить сам собі. Особа обвинувачувалася за частиною 4 статті 368 Кримінального кодексу України, а визнана судом винною за частиною 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України. Це логічна суперечність: можливо, це описка і суд мав на увазі, що виходить за межі висунутого обвинувачення, але покращує становище особи?
Що таке «помилково кваліфіковано стороною обвинувачення»? Фактично суд стверджує, що відповідно до пункту 3 частини 1 статті 373 Кримінального процесуального кодексу України в діяннях обвинуваченого не доведено склад кримінального правопорушення, за яким особу обвинувачували. Тобто відповідно до імперативної вимоги статті 373 Кримінального процесуального кодексу України суд мав ухвалити виправдувальний вирок.
Що таке «покращує становище особи»? Суд, хоча і стверджує, що не виходив за межі висунутого обвинувачення, визнав винною особу за частиною 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України — за якою особа не була обвинуваченою. Тобто суд вийшов за межі висунутого обвинувачення та замість виправдувального вироку визнав особу винною за іншим злочином. У чому тут покращення становища? У заміні виправдувального вироку на обвинувальний?
Коли зміна кваліфікації дійсно є покращенням становища особи
Давайте ще раз звернемося до частини 3 статті 337 Кримінального процесуального кодексу України. Якщо особа вчинила дії, які можуть містити ознаки кримінально-карного діяння, вчинення таких дій доведено поза розумним сумнівом, і такі дії одночасно охоплюються взаємовиключними статтями Кримінального кодексу України (наприклад, суд вважає, що в діях особи одночасно є склад кримінального правопорушення відповідно до частини 4 статті 368 та частини 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України), то за такої конкуренції норм має застосовуватися та кримінально-правова кваліфікація, яка покращує становище особи. І це дійсно покращення становища особи — на відміну від засудження невинуватої за одним злочином особи за іншим злочином, що вочевидь погіршує її становище.
На жаль, Верховний Суд не надав з цього приводу зрозумілого роз’яснення, хоча у практиці Верховного Суду наявні правові висновки з цього приводу. Звернемося до постанови колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 23.06.2026 у справі №369/19664/24 (провадження №51-1573км25) — за твердженням автора, у ній суд зазначив: «Суд наголошує, що про перекваліфікацію дій винної особи може йтися тоді, коли діяння цієї особи, яке згідно з обвинувальним актом ставиться їй у вину, підлягає кваліфікації за менш тяжкий злочин, ніж це зазначено в обвинувальному акті. Якщо ж вчинення конкретного діяння органом досудового розслідування особі у вину не ставилося, то суд відповідно не може вийти за межі висунутого обвинувачення і додатково встановити обставини кримінального провадження, які не були зазначені в обвинувальному акті».
Саме з цього фрагмента, як і з інших постанов Верховного Суду, остаточно не зрозуміло, що саме мав на увазі Верховний Суд: чи можлива перекваліфікація лише тоді, коли фактично наявні конкуруючі склади злочину, чи суд може при недоведеності більш тяжкого складу злочину вийти за межі обвинувачення і самостійно підібрати інший, менш обтяжливий склад злочину.
«Ті самі фактичні обставини» — і чому їх тут немає
На підтримку своєї позиції варто навести ще декілька аргументів. У подібних випадках суди зазначають: «Зміна правової кваліфікації допускається, якщо це покращує становище особи або не погіршує його (за умови доведеності нового обвинувачення в рамках тих самих фактичних обставин)».
Що таке «ті самі фактичні обставини»? Відповідно до статті 84 Кримінального процесуального кодексу України:
- Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
- Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Але як можна казати про ті самі фактичні дані, якщо обвинувачення було висунуте саме за частиною 4 статті 368 Кримінального кодексу України? Якби обвинувачення було висунуте за частиною 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України, захист збирав би інші докази. Виходячи з диспозиції статей, у першому випадку захист доводив (і довів) відсутність у Особи службових повноважень. Якби захисту було відомо про обвинувачення за частиною 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України, захист доводив би, що Особа не мала наміру впливати на іншу уповноважену особу, а лише безпосередньо познайомила заявника з цією іншою уповноваженою особою. На підтвердження цього захист призначив би відповідні лінгвістичні й психологічні експертизи, інакше побудував би допит свідків, пропонував би суду викликати для допиту інших свідків захисту, доводив би, що особа, на яку начебто було здійснено вплив, не була уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Відповідно, у матеріалах справи з’явилися б нові фактичні дані, які не були отримані, оскільки особу ніхто за частиною 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України не обвинувачував.
Порушення права на захист
Більш того, такою перекваліфікацією суд порушує право особи на захист — а саме право особи знати, у чому її обвинувачують. У частині 3 статті 42 Кримінального процесуального кодексу України зазначено, що підозрюваний, обвинувачений має право знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його підозрюють, обвинувачують. А за такої зміни кваліфікації судом винесення вироку за іншим кримінальним правопорушенням є очевидною несподіванкою для особи.
У практиці Європейського суду з прав людини право особи знати, у чому її обвинувачують, є не формальністю, а необхідною передумовою ефективного захисту. Порушення оцінюється за пунктом 1 та підпунктами «a» і «b» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у сукупності: підпункт «a» пункту 3 статті 6 — право бути негайно й детально поінформованим про характер і причини обвинувачення; підпункт «b» пункту 3 статті 6 — право мати достатньо часу та можливостей для підготовки захисту; пункт 1 статті 6 — загальна справедливість провадження.
Як приклад практики Європейського суду з прав людини: у справі Pélissier and Sassi v. France (заява №25444/94, рішення Великої палати від 25.03.1999) було встановлено порушення через засудження за співучасть, якої заявникам не інкримінували і щодо якої вони не могли висловити аргументи; параграфи §§51–54, 62 наведено за текстом автора без окремої звірки редакцією за базою HUDOC. Європейський суд з прав людини підкреслив взаємозв’язок між знанням обвинувачення та можливістю підготувати захист.
Порушення безсторонності суду
Фактично, якщо суд у такий спосіб вийшов за межі обвинувачення, він перетворюється із суду на іншу, додаткову сторону обвинувачення у кримінальному процесі. Вочевидь, за таким вироком будуть подані апеляційні скарги: сторона обвинувачення доводитиме наявність складу злочину за частиною 4 статті 368 Кримінального кодексу України, як було зазначено в обвинувальному акті, а сторона захисту звертатиме увагу апеляційного суду на неможливість виходу за межі обвинувачення, порушення права на захист, відсутність у діях особи складу злочину за частиною 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України. Відповідно, у такому разі потрібно забезпечити участь у апеляційному перегляді вироку суддів першої інстанції, щоб вони мали можливість з урахуванням аргументів обох сторін відстояти свою позицію — довести поза розумним сумнівом наявність у діях особи складу злочину за частиною 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України, з чим не погоджуються ні сторона захисту, ні сторона обвинувачення.
Висновок
Отже, частина 3 статті 337 Кримінального процесуального кодексу України надає суду право змінити правову кваліфікацію кримінального правопорушення на таку, що покращує становище особи. Проте це повноваження не означає права суду самостійно формувати нове фактичне обвинувачення. Суд може інакше юридично оцінити лише ті обставини, які вже були викладені в обвинувальному акті та від яких особа мала можливість захищатися.
Тому сам факт того, що санкція частини 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України є м’якшою за санкцію частини 4 статті 368 Кримінального кодексу України, ще не робить таку перекваліфікацію правомірною. Вирішальним є питання, чи містив обвинувальний акт фактичні обставини, необхідні для обвинувачення у зловживанні впливом: домовленість про вплив на рішення іншої уповноваженої особи, зміст такого впливу та відповідний умисел обвинуваченого.
Якщо цих обставин в обвинувальному акті не було, а суд уперше сформулював їх у вироку, відбулася не проста зміна правової кваліфікації, а фактичне висунення нового обвинувачення. Захист не мав можливості заперечити його, зібрати відповідні докази, інакше побудувати допити свідків, заявити необхідні клопотання та висловити свою позицію в судових дебатах — саме тому, що до ухвалення вироку особу ніхто не обвинувачував за частиною 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України.
За цих обставин м’якша санкція не усуває порушення права особи знати, у чому її обвинувачують, і не компенсує відсутності часу та можливостей для підготовки захисту. Засудження за обвинуваченням, яке вперше з’явилося у вироку, не може визнаватися покращенням процесуального становища особи лише тому, що нова стаття передбачає менш суворе покарання.
Отже, якщо обвинувачення за частиною 4 статті 368 Кримінального кодексу України не доведено, а застосування частини 2 статті 369-2 Кримінального кодексу України потребує встановлення обставин, яких не було в обвинувальному акті, суд повинен ухвалити виправдувальний вирок на підставі пункту 3 частини 1 статті 373 Кримінального процесуального кодексу України. Усунення недоліків обвинувачення шляхом формування судом нового складу кримінального правопорушення порушує межі судового розгляду, право на захист і нейтральну роль суду в змагальному кримінальному процесі.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.