Стаття 6 § 1 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод далі – «Конвенція») містить вимогу, згідно якої «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».
Про це зазначає помічник адвоката Арсен Гоць.
Як видно із тексту статті, гарантія справедливого і публічного розгляду справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, надається як у цивільних справах (так званий «цивільний аспект»), так і при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення («кримінальний аспект»). Таким чином, вказана гарантія застосовується до кожного, хто є стороною будь-якого судового провадження.
Одночасно з тим, стаття 6 Конвенції містить також § 2 та 3. Стаття 6 § 2 передбачає, що «кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку».
Важливо зазначити, що однією з вимог статті 6 § 2 Конвенції є презумпція невинуватості особи, згідно з якою тягар доказування покладається на сторону обвинувачення та будь-які розумні сумніви тлумачаться на користь обвинувачення (Barberà, Messegué and Jabardo, §77; Salabiaku v France, §28; Telfner v. Austria, §15). Це положення передбачає також і право не свідчити проти себе (Saunders v. United Kingdom [GC], §68) та захист від передчасних висновків суду та державних службовців щодо винуватості (Allenet de Ribemont v. France, §35-36).
Стаття 6 § 3 містить навіть ширше коло гарантій, у які входять право:
(a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для обвинуваченого мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
(e) якщо особа не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, — одержувати безоплатну допомогу перекладача.
Усі вказані гарантії вимагаються Конвенцією лише щодо осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, тобто жодне із перелічених у § 2 та 3 прав не обов’язково повинно надаватися у цивільних провадженнях.
Таким чином, постає питання, чи належить цивільна конфіскація, у тій формі, у якій вона реалізована в Україні, до цивільних чи до кримінальних справ у розумінні Конвенції та практики Європейського суду з прав людини (далі — «ЄСПЛ», «Суд»). Вирішення цього питання має надзвичайне значення для будь-якої особи, щодо майна якої прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі – «САП») було подано позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, оскільки вона або претендує на захист § 2 та 3 статті 6 Конвенції, або ж повинна обмежуватися виключно гарантіями § 1.
Щодо кримінального аспекту
Перш за все, важливо зазначити, що ЄСПЛ неодноразово вказував у своїх рішеннях, що поняття «criminal charge» (укр. кримінальне обвинувачення), яке вживається у Конвенції, має автономне значення, яке не є залежним від класифікації на національному рівні. Таким чином, для визначення того, чи застосовний кримінальний аспект статті 6 Конвенції до визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, необхідно керуватися саме практикою ЄСПЛ.
Уперше критерії, за допомогою яких Суд відмежовує кримінальні справи від цивільних, були висвітлені у рішенні Engel and Others v. The Netherlands [§80-83]. Так, із аналізу вказаного рішення можна виділити такі 3 критерії (критерії Енгеля):
1)правова кваліфікація відповідного правопорушення в національному законодавстві (чи відноситься воно до кримінальних правопорушень);
2) сама природа правопорушення («the essential nature of the offence», тобто те, наскільки правопорушення близьке по суті до кримінального);
3) характер і ступінь суворості покарання («the nature and degree of severity of the penalty that the applicant risked incurring»)
Задоволення хоча б одного із вказаних критеріїв є достатнім для того, щоб констатувати, що справа є кримінальною, а відповідно статті 6 § 2 та 3 є застосовними. Окрім того, можливим є й кумулятивне застосування другого та третього критеріїв Енгеля, якщо аналіз кожного з них окремо не дозволяє встановити природу провадження.
Щодо першого критерію Енгеля
Перший критерій Енгеля, зазвичай, полягає саме в аналізі того, як правопорушення, а також відповідне провадження, класифікуються в національному законодавстві. Процедура пред’явлення позову про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, а також процедура судового розгляду щодо визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави регулюються Цивільним процесуальним кодексом України (далі — «ЦПК України»). Певні аспекти цього процесу, як-от позовна давність, регулюються Цивільним кодексом України (далі — «ЦК України»). Таким чином, законодавець явно намагався відокремити інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави від суміжних кримінальних інструментів.
Одночасно з тим, уваги потребують деякі інші факти. ЄСПЛ у численних рішеннях звертав увагу на близькість певних інструментів до кримінально-правових, аналізуючи, серед іншого, участь прокурора та правоохоронних органів (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal [GC], §124; Matyjek v. Poland (admissibility decision 2006) §49; Müller-Hartburg v. Austria, §43; Brown v the United Kingdom), а також розгляд справи суддями, які зазвичай розглядають кримінальні справи (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal [GC], §124;Păcurar v. Romania, §125; Matyjek v. Poland (admissibility decision 2006) § 50; Bendenoun v. France, §45). Так, у випадку цивільної конфіскації в українському контексті наявні вказані ознаки.
По-перше, відповідно до ч. 1 ст. 290 ЦПК України, позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави подається та представництво держави в суді здійснюється прокурором САП.
По-друге, справи про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави розглядаються Вищим антикорупційним судом та Апеляційною палатою Вищого антикорупційного суду (далі — «ВАКС» та «АП ВАКС») (ч. 4 ст. 23, ч. 3 ст. 24 ЦПК України). Закон України «Про Вищий антикорупційний суд» (на момент його прийняття, у редакції від 07.06.2018) у ст. 3 визначав, що завданням Вищого антикорупційного суду є здійснення правосуддя відповідно до визначених законом засад та процедур судочинства з метою захисту особи, суспільства та держави від корупційних і пов’язаних із ними злочинів та судового контролю за досудовим розслідуванням цих злочинів, дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Лише в подальшому 31.10.2019 завдання ВАКСу були розширені також і розглядом справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.
Тобто, ВАКС, загалом, є кримінальним судом, на якого покладені також додаткові повноваження щодо розгляду справ щодо цивільної конфіскації. Це, в сукупності з участю представників САП, вказує на те, що існує тісний звʼязок між сферою кримінального права та інститутом визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.
Підтвердженням цього висновку є й порядок збирання доказів у провадженнях про визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави в Україні. У справі Matyjek v. Poland Суд звернув увагу на той факт, що повноваження уповноваженого із захисту суспільних інтересів в люстраційних справах у Польщі були тотожними до повноважень прокурора (здійснювати збір інформації, можливість вимагати релевантні матеріали справ, документи та письмові пояснення, а в разі необхідності — заслухати свідків, призначити експертизу або провести обшуки) (Matyjek v. Poland (admissibility decision 2006), §20, 49).
Так, збір доказів у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави в Україні здійснює Національне антикорупційне бюро України (далі – «НАБУ») та Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі – «НАЗК»).
Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 16 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», НАБУ вживає заходів щодо виявлення необґрунтованих активів та збору доказів їх необґрунтованості. Так само, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 17 того ж закону, НАБУ та його працівникам для виконання покладених на них обов’язків надається право за рішенням Директора НАБУ, погодженим з прокурором, витребовувати від інших правоохоронних органів оперативно-розшукові справи та кримінальні провадження, які можуть бути використані з метою виявлення необґрунтованих активів та збору доказів їх необґрунтованості.
Інші положення цієї статті вказують на повноваження НАБУ витребовувати інформацію, у тому числі відомості про майно, доходи, видатки, фінансові зобов’язання осіб, які ними декларуються у встановленому законом порядку, а також повноваження знайомитися в державних органах, органах місцевого самоврядування із документами та іншими матеріальними носіями інформації.
Відповідно до ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банківська таємниця (у тому числі в частині відомостей про залишок коштів на рахунках, операції списання з рахунків та/або зарахування на рахунки, призначення платежу, ідентифікаційні дані контрагента) може зніматися за запитом НАБУ та НАЗК.
НАБУ наділене повноваженнями щодо зняття банківської таємниці в силу п. 5 ч. 1 ст. 17 Закону України «Про НАБУ». Відповідно до п. 7-1 ч. 1 ст. 11, ст. 51-4 Закону України «Про запобігання корупції» НАЗК здійснює моніторинг способу життя суб’єктів декларування. Порядок моніторингу способу життя є визначеним самим НАЗК в Порядку здійснення моніторингу способу життя суб’єктів декларування, затвердженому наказом НАЗК від 26.10.2023 № 236/23. П. 7 вказаного порядку визначає не лише право НАЗК на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, а й використання будь-яких інших джерел інформації, у тому числі й таких, які містять інформацію з обмеженим доступом.
Окрім того, жодне положення законодавства не перешкоджає НАБУ, НАЗК та САП використовувати докази, здобуті в межах кримінального провадження, як докази необґрунтованості активів.
Так, рішенням ВАКСу від 09.01.2026 у справі № 991/3899/25 було частково задоволено позов САП про визнання необґрунтованими активів та стягнення в дохід держави необґрунтованих активів та їх вартості. Серед доказів, наданих САП, фігурують і матеріали, зібрані не лише НАЗК, а й Державним бюро розслідувань (зокрема, про це вказує САП).
Окрім цього, у цій справі використовувалася інформація з комплексної системи відеоспостереження міста Києва. Робота вказаної системи регулюється Положенням про комплексну систему відеоспостереження міста Києва, затвердженим рішенням Київської міської ради від 05.07.2018 № 1195/5259. Така система є закритою, та доступ до неї надається лише обмеженому колу посадових осіб (див. Розділ 8). Окрім того, функція та мета вказаної системи ніяким чином не передбачають використання даних з неї в цілях цивільної конфіскації (п. 2.1, 2.2 Розділу 2).
Попри це, на можливість використання вказаної інформації вказується також і в постанові АП ВАКСу від 14.12.2022, рішенні ВАКСу від 13.07.2022 у справі №991/366/22.
У справі № 991/940/25 ВАКС поклав в обґрунтування свого рішення інформацію, отриману під час проведення обшуку.
У рішенні ВАКСу від 12.01.2026 у справі № 991/2834/25 було задоволено позов про визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави. У цій справі суд поклав в обґрунтування рішення матеріали досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42023112130000063 від 31.05.2023, зокрема протоколи допиту свідків, результати проведених обшуків, протоколи огляду мобільних телефонів, відомості з камер відеоспостереження з функцією розпізнавання обличчя. У цій же справі суд поклав в обґрунтування рішення показання слідчого, якого було допитано як свідка. АП ВАКС 07.04.2026 підтримала можливість використання таких доказів поза межами кримінального провадження.
Окремої уваги потребує використання САП матеріалів негласних слідчих розшукових дій (далі – «НСРД») та посилання на них судами. НСРД є різновидом слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України (далі – «КПК України»). Особливостями НСРД є їх проведення щодо тяжких та особливо тяжких кримінальних правопорушень, а також те, що дозвіл на проведення певних видів НСРД надає слідчий суддя. Зокрема, це стосується й різних видів втручання в приватне спілкування.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 Кримінального процесуального кодексу України, матеріали НСРД дозволяється використовувати в іншому кримінальному провадженні лише за дозволом слідчого судді. Натомість сучасна практика йде таким чином, що для використання матеріалів, отриманих в результаті втручання в приватне спілкування осіб, в межах цивільної конфіскації жодного дозволу САП та ВАКСу не потрібно.
У рішенні ВАКСу від 12.01.2026 у справі № 991/3299/25 суд поклав в обґрунтування рішення про задоволення позову САП про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави матеріали, отримані в межах кримінального провадження № 62024140150000031 від 02.02.2024 за ч. 1 ст. 368-5 Кримінального кодексу України, а саме матеріали аудіо-, відеоконтролю особи, зміст яких був висвітлений у рішенні суду. Особливістю вказаної справи є те, що вона була розпочата проти родичів підозрюваного, який помер, та кримінальне провадження щодо якого було закрито з цієї підстави. Попри це, рішення доводить, що ВАКС не бачить перешкод для використання матеріалів НСРД у межах цивільної конфіскації. АП ВАКСу підтримала можливість використання НСРД для цілей цивільної конфіскації.
Так само, в обґрунтування рішення ВАКСу від 27.02.2026 у справі № 991/12546/25 суд поклав як докази результати зняття інформації з електронних комунікаційних мереж та вказав, що:
1) Суд не має повноважень перевіряти повноту, належність та допустимість доказів, здобутих в межах кримінального провадження.
2)Гарантії кримінального процесу не поширюються на цивільну конфіскацію, оскільки в межах цивільного процесу особу не притягають до кримінальної відповідальності.
3)Докази, здобуті у кримінальному (у тому числі й НСРД) використовуються лише для оцінки майнових обставин.
4) Такі докази можуть використовуватися в сукупності з іншими доказами.
Таким чином, вбачається, що, на переконання ВАКСу, проти відповідача у справах про цивільну конфіскацію можуть використовуватися результати НСРД, але оспорювати такі з підстав їх неповноти, неналежності та недопустимості відповідач не має можливості.
Усе перелічене у своїй сукупності вказує, що хоч сам процес цивільної конфіскації і віднесений до цивільного процесу, проте він не позбавлений певних чітких кримінальних ознак, особливо в контексті використання матеріалів, отриманих у результаті втручання в приватне спілкування.
Щодо другого критерію Енгеля
Другий критерій Енгеля – природа правопорушення зазвичай аналізується через коло осіб, на яких розповсюджується норма (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal [GC], §124; Păcurar v. Romania, §126-127; Cătăniciu v. Romania, §39; Balsytė-Lideikienė v. Lithuania, §56). Так, у контексті України ЄСПЛ зазначав, наприклад, що норми щодо дисциплінарної відповідальності суддів стосуються вузького кола осіб (Oleksandr Volkov v. Ukraine, §93).
Проте, у даному випадку ситуація є кардинально іншою. Прикладом тому є справа Sytnyk v. Ukraine. У вказаній справі ЄСПЛ повинен був дослідити, чи обвинувачення Заявника у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 172-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення, може вважатися кримінальним обвинувачення у значенні § 2 та 3 статті 6 Конвенції. Вказана стаття передбачає відповідальність за порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків.
Такі обмеження щодо прийняття подарунка, згідно зі ст. 23 Закону України «Про запобігання корупції» (у редакції аналізованій у справі Sytnyk v. Ukraine та чинній), поширюються на осіб, перелічених у п. 1, 2 ч. 1 ст. 3 Закону України “Про запобігання корупції”. ЄСПЛ зазначав, що таке коло осіб повинно вважатися широким (Sytnyk v. Ukraine, §65).
Цивільна конфіскація застосовується до осіб, зазначених у п. 1 та у пп. (ґ) п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції». Вказаний перелік осіб не є значно вужчим, ніж перелік осіб, на яких поширюється ст. 172-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Так, у справі Sytnyk v. Ukraine Заявника було притягнуто до відповідальності за події, які трапилися у 2017–2019 роках (Sytnyk v. Ukraine, §15-18, 33-35). Із цього часу п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» був доповнений декілька разів. Зокрема, були розширені переліки осіб у пп.пп. (а), (г), (е), а також перелік п. 1 був доповнений пп.пп. (ї), (й), (к), (л), (м). Таким чином, п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України “Про запобігання корупції” лише розширився.
Щодо п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» такий, станом на 2019 рік, містив лише 3 підпункти з переліками осіб. Таким чином, збільшення переліку осіб у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України “Про запобігання корупції” компенсовує незастосування інституту цивільної конфіскації до осіб, перелічених у пп.пп. (а), (б) та (в) п. 2.
Отже, за аналогією зі справою Sytnyk v. З України можна зробити висновок, що коло осіб, на яких розповсюджується норма щодо визнання активів необґрунтованими та стягнення їх до доходу держави, є широким, а отже, це задовольняє другий критерій Енгеля.
З іншого боку, у справі Păcurar v. Romania Суд навів ширший список вимог щодо другого критерію Енгеля: чи мала ця міра на меті компенсацію за завдану шкоду, чи ж вона виконувала функцію стримуючого та карального засобу, а також чи стосувався цей захід загального інтересу, що захищається кримінальним правом. У контексті цивільної конфіскації в Румунії, ЄСПЛ зазначив про відсутність цих двох вимог (Păcurar v. Romania, § 126-127).
Попри це, ситуація є іншою в контексті України. Щодо каральної складової цивільної конфіскації, ширше буде розкрито далі. Щодо захисту загального інтересу, який захищається кримінальним правом, то його можна довести шляхом порівняння цивільної конфіскації із суміжними кримінально-правовими механізмами (схожий підхід: Matyjek v. Poland (admissibility decision 2006), § 52-53).
Одразу ж кидається в очі те, що цивільна конфіскація застосовується до активів, вартість яких не перевищує межу, встановлену статтею 368-5 Кримінального кодексу України (далі – «КК України») (ч. 2 ст. 290 ЦПК України). Фактично, єдиною відмінністю між підставою для цивільної конфіскації та складом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368-5 Кримінального кодексу України, є розмір набутих особою активів. Таким чином, вбачається, що вони спрямовані на захист одних і тих же інтересів, які є кримінальними за своєю природою.
Одночасно з тим, дії, які становлять собою набуття активів, вартість яких перевищує офіційні доходи особи, можуть становити також і кримінальне правопорушення, передбачене ст. 366-2 КК України. Для прикладу, відповідача у справі № 991/366/22 щодо визнання активів необґрунтованими та стягнення їх у дохід держави вироком ВАКСу від 05.02.2024 у справі № 991/503/23 було також притягнено до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 366-2 КК України на підставі тих же доказів.
Таким чином, вбачається, що другий критерій Енгеля також задоволений.
Щодо третього критерію Енгеля
Третій критерій Енгеля полягає в оцінці характеру і ступеня суворості покарання (Păcurar v. Romania, § 129-130; Matyjek v. Poland (admissibility decision 2006), § 54-56; Ezeh and Connors v. the United Kingdom, § 86).
У випадку цивільної конфіскації в Україні наслідком для особи є:
- ● Стягнення майна в дохід держави (ч. 1 ст. 292 ЦПК України; п. 12 ч. 1 ст. 346 ЦК України).
- ● Звільнення з посади (п. 7-3 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України; п. 7 ч. 1 ст. 97, ст. 122-1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; п. 3-2 ч. 1 ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування»; п. 3-1 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», та ін.).
- ● Неможливість зайняття посад державної служби категорій «А», «Б» та «В» на невизначений строк (ч. 3, 4 ст. 20 ЗУ “Про державну службу”; п. 6 вимог до компетентності розділу II Типових вимог до осіб, які претендують на зайняття посад державної служби категорії «А», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22.07.2016 № 448; п. 36 Додатку 2 до Методичних рекомендацій щодо окремих питань визначення спеціальних вимог до осіб, які претендують на зайняття посад державної служби категорій «Б» і «В», та підготовки умов проведення конкурсу, затверджених Наказом Національного агентства України з питань державної служби від 15.01.2021 № 4-21);
- ● Клеймо корупціонера.
Перші три наведені наслідки можуть бути недостатніми для встановлення каральності санкції. Так, у справах Grosam v. the Czech Republic та Bayer v. Germany ЄСПЛ вказував, що значні фінансові наслідки можуть бути каральними, але не кримінальними. У справіSidabras and Džiautas v Lithuania (admissibility decision) та Polyakh and Others v. Ukraine Суд вказував, що у певних випадках навіть санкція у вигляді неможливості зайняття публічних посад протягом 10 років не є кримінальною.
Проте, у вже згаданій справі Polyakh and Others v. Ukraine (§155-156) Суд порівнював обставини зі справою Matyjek v. Poland. У контексті такого порівняння кидається в очі те, як Суд описує наслідки люстрації особи в Польщі, зокрема зазначає, що особа втрачає певні високі моральні якості, необхідні для зайняття публічних посад (Matyjek v. Poland (admissibility decision 2006), §54). Хоча у наведеній справі втрата таких якостей була прямо визначена законом (ibid, §24), у контексті України існує аналог втрати таких якостей, а саме статус «корупціонер».
У справі Sytnyk v. Ukraine Суд звертав увагу на те, що внесення інформації про особу до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення (далі – «Реєстр корупціонерів») та відкрите відображення такої інформації створює негативні наслідки для його особистих моральних якостей, а також вішає на нього стигматизуючий ярлик (Sytnyk v. Ukraine, 108-109).
При цьому, притягнення особи до цивільно-правової відповідальності за вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень має наслідком внесення інформації про таку особу до Реєстру корупціонерів (абз. 1 ч. 1 ст. 59 Закону України «Про запобігання корупції»). Визнання активів необґрунтованими та стягнення їх до доходу держави є нічим іншим як видом цивільно-правової відповідальності. Так, для прикладу, Суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Євген Петров під час виступу на сесії «Перевірки НАЗК та цивільна конфіскація» в межах III Legal Anti-Corruption Forum вказав, що вважає, що одним із наслідків цивільної конфіскації є внесення особи до Реєстру корупціонерів.
Тобто НАЗК має всі важелі для того, щоб повісити на особу, до якої застосовна цивільна конфіскація, клеймо корупціонера та поставити цю особу в один ряд із тими, кого визнали винними у вчиненні корупційних кримінальних правопорушень. Станом на сьогодні такі відомості в Реєстрі відсутні, проте Закон України “Про запобігання корупції” передбачає внесення такої інформації. Тобто, внесення відомостей про осіб, до яких застосовується цивільна конфіскація, є лише питанням часу.
Є підстави стверджувати, що такі наслідки для особи виходять за межі звичайної превенції, є не лише каральними, а й кримінальними за своєю суттю. Більше того, такі наслідки вказують, що національна модель цивільної конфіскації має на меті не лише компенсацію та контроль власності, відповідно до ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, а й покарання особи, що впливає також і на наявність другого критерію Енгеля.
Отже, є підстави вважати, що національна модель цивільної конфіскації значною мірою задовольняє усі 3 критерії Енгеля. Зокрема, вона має виразні кримінальні ознаки, має близьку до кримінальної природу, а також передбачає суворе та кримінальне по суті покарання.
На підставі цього є достатні підстави стверджувати, що стаття 6 §§ 2, 3 є застосовними до розгляду позовів про визнання активів необґрунтованими та стягнення їх в дохід держави. Тобто, потенційно, гарантії, закріплені в цих положеннях, можуть надаватися особами, щодо яких пред’явлено позови про цивільну конфіскацію, у тому числі й вимоги щодо високого тягаря доказування «поза розумним сумнівом».
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.