Коли ми дізнались про те, що адвокат Олександр Прутян потрапив під артилерійський обстріл, був поранений і отримав контузію, ми чекали можливості розпитати його про шлях чоловіка, який вже не тільки більше 15 років займається адвокатською діяльністю, але й добровільно пішов захищати батьківщину, отримавши важкі поранення»
10 березня 2022 р. під час виконання бойового завдання отримав тяжкі тілесні ушкодження – вибухове поранення, травматичний відрив нижньої лівої кінцівки, вогнепальні осколкові сліпі поранення лівих плеча, передпліччя та кисті з ушкодженням сухожилля згиначів 2-5 пальців кисті. Вважаємо, що публікація його історії саме у День адвокатури, 19 грудня, є найкращою можливістю познайомитись з нашим Героєм ближче.
- Ви займаєтесь адвокатською діяльністю з 2007 р., але у 2015-2016 роках Ви припиняли адвокатську діяльність та проходили службу у Збройних силах України.
Все вірно, все почалося з анексії Криму. Я проживав у Вознесенську Миколаївської області, і коли розпочалася анексія Криму ми з хлопцями пішли до військкомату, взяли військові квитки, хотіли вступити до Збройних сил України. Там чомусь не дуже добре це зустріли, але склали списки, я ще пам’ятаю був у списку під номером 10. Надав усі свої реквізити, де я проживаю, номер телефону. Але чомусь ніхто мене не викликав. Ну, я вже думав, може старий.
- А скільки Вам було років на той час?
На той час мені було 45 років. У листопаді 2014 року я все ж таки не дочекався, пішов до військкомату, взяв повістку, якраз почалася 4-та хвиля мобілізації. Дали мені повістку і направили на медичний огляд. Після огляду зателефонували, щоб прийшов вже у військкомат із речами. Прийшовши вранці, там назвали моє прізвище і сказали, дослівно “з речами додому, ти не пройшов медкомісію”. Після цього, наприкінці травня 2015-го, мені зателефонували, спитали – чи є ще бажання служити в лавах Збройних сил. Я відповів, що є. Мене запросили 2 червня прийти із речами. На що я відповів: А ви мене не обманете? Цього разу не обманули, і, таким чином, того дня у мене почалася військова служба. Спочатку направили на навчання. Я два тижні був на полігоні. Після того, ще на місяць відправили на навчання вже як командира відділення та командира бойової машини. Після навчання і проходження відповідних іспитів нас вже розформовували по бойовим частинам. Мене відправили до 36-ї бригади морської піхоти, де моя посада була – командир відділення.
- А у Вас раніше був відповідний досвід, ви служили в армії після школи?
Після школи я служив в армії, але у будівельних військах.
- Чому Ви вирішили так кардинально змінити своє життя? Були адвокатом і раптом пішли в армію.
Чесно кажучи, це було за покликом душі, за покликом свого серця – хто буде захищати країну, як не я? Я діяв виходячи з цього. Один не піде, другий не піде. До речі, коли знайомі хлопці, які воювали на Донеччині, захищали Донецький аеропорт, приїжджали у відпустки, чесно кажучи, я не міг їм дивитися в очі. А коли вже я прослужив, я вже міг із ними нормально спілкуватися і дивитися їм прямо в очі. Я вважаю, що кожен чоловік має захищати свою країну, в тому обсязі, у якому він може. Наприклад, один може надавати волонтерську допомогу, а військовий, який служить не зможе цього організувати. І я вирішив, що буду кориснішим для країни у статусі військового.
- Олександре, Ви пам’ятаєте, як для Вас особисто почалася війна? Як і коли Ви дізналися про це? Ваші перші думки, дії, рішення?
Не було ніякого відчуття, щоб не піти на фронт. Як тільки вранці, я дізнався про відкрите вторгнення, це було о пів на сьому ранку, після цього, дочекався восьмої ранку, коли відкривається військкомат. Поїхав туди, мені сказали, що зателефонують. Це сталося на наступний день. Пам’ятаю, що у перші дні було багато чоловіків. І усіх хлопців, яких я там бачив – їх не викликали повісткою, вони прийшли самі.
- А як до такого рішення поставилися Ваші рідні, дружина?
Моя дружина, певне, не зрозуміла б – чому я не пішов.
- Чи багато Ваших колег-адвокатів пішли зі зброєю захищати Україну?
Коли я у 2015-2016 роках перебував у Збройних силах України, особисто я таких людей не зустрічав. І зараз, на своєму бойовому шляху нікого не зустрів, але з мережі я дізнався, що зараз багато адвокатів, які зі зброєю в руках боронять незалежність України. Так і має бути.
- Якщо можете, розкажіть, при яких обставинах Ви отримали поранення?
Мене було зараховано до 79-ї десантно-штурмової бригади у Миколаєві. В кінці лютого я вже був у Сєвєродонецьку, мене та трьох чоловіків, яких зі мною зарахували у відповідний підрозділ, але у нас не було ні шоломів, ні іншого захисту. Певно, тому нас нікуди не направляли. Я не міг чекати і домігся того, щоб нам дозволили виходити на блок-пост, де я зупиняв поліцейських і національну гвардію, і як то кажуть – “вициганював” бронежилети та каски. І, це дало свій результат: привезли і “броніки” і каски, тож, тепер ми мали захист. “Нациганив” навіть одну гранату. І, коли ми вже були екіпіровані, тільки тоді нас почали сприймати як бойову одиницю.
Коли ми зайшли у Сєвєродонецьк, був наказ передислокуватись. І, тут ми потрапили під артилерійський обстріл. Крім мене, було поранено ще троє-четверо чоловіків. Але, хлопці швидко надали відповідну медичну допомогу у тих умовах, які були. І, нас швидко евакуювали спочатку до Дніпра, потім далі, на Захід.
Поранення я отримав 10 березня, тобто, вважайте на самому початку. Потім вже влітку, коли мав таку можливість – дзвонив та переписувався із хлопцями, чомусь таке відчуття провини було, що вони там, а я їм не можу ніяк допомогти. Не знаю чому, але таке відчуття було. Хотілося безпосередньо бути із ними, допомагати їм.
- Скажіть, а допомагала Вам якось адвокатська спільнота? Як відбувається надання допомоги у професійному середовищі адвокатів?
Національна Асоціація адвокатів України надала матеріальну допомогу і Рада адвокатів Миколаївської області. Мені зателефонував Голова ради Антипченко В’ячеслав Костянтинович, я не знаю, звідки він дізнався про моє поранення і контузію. Спитав, як я себе почуваю. І, відповідно, надав матеріальну допомогу. Адвокатське середовище підтримує своїх членів.
А коли я перебував у шпиталі у Львові, до мене приходили мої колеги, адвокати Сенюта Ірина Ярославівна, Терещенко Христина Ярославівна, Чорноус Наталя Федорівна, Кашинцева Оксана Юріївна. Були такі відчуття, які мені важко передати. Радість від того, що про тебе не забувають, розумієте. У нас не було якихось дуже дружніх стосунків, але коли вони дізналися про моє поранення та про те, що я перебуваю у шпиталі, то вони приходили майже кожен день та підтримували мене. Навіть годували з ложечки, як наприклад, Оксана Кашинцева, яку я до того бачив лише на засіданнях комітетів медичного права та біоетики України і ми не були у дружніх стосунках. Тобто я відчував підтримку своїх колег, що для мене було дуже важливо на той час.
- До війни Ви неодноразово скаржилися на неналежне виконання правоохоронними органами своїх функцій – затягування та незаконне закриття проваджень, корупцію, непрофесіоналізм, систему, у якій кількісні, а не якісні показники мали більшу вагу. Як Ви вважаєте, ситуація змінюється? Є надія, що зміниться після війни? – адже війна докорінно змінила наш світогляд, сприйняття справедливості.
Чесно кажучи, я думаю що у цьому плані треба змінювати законодавство, оскільки так звана «радянщина» вона нікуди не ділася із правоохоронних органів. Тобто дають план – треба відкрити та закрити кримінальних проваджень. Це все одно як пожежникам говорити, щоб вони у наступному місяці погасили, наприклад, 10 пожеж, оскільки у цьому було 5. Тобто не стоїть питання упереджувати злочинність, а навпаки. Вони більше працюють над тим, щоб покращити статистику. Правоохоронні органи, якщо хочуть працювати – вони швидко і професійно працюють. Коли їм це треба, вони за добу-дві знайдуть і “прищик у мамонта”. Але, вони й професійно закривають кримінальні провадження, де треба попрацювати. Тобто затягують час, а потім закривають кримінальні провадження, тому що спливли терміни. Я вважаю, що нам треба зміни у законодавстві щодо діяльності правоохоронних органів. Наприклад, якщо ми беремо потерпілих, то у них менше прав у кримінальному провадженні, ніж у обвинувачуваних, підозрюваних.
- Ви родом із Вознесенська на Миколаївщині, там здійснювали свою практику. Зараз це місто, як і багато інших на Миколаївщині зруйновано російськими окупантами. Ви плануєте повернутися туди після лікування?
Так, звичайно, я планую повертатися. Ще до 24 лютого я був Головою Вознесенської спілки учасників АТО. Але ще тоді у мене було відчуття, що буде війна. У зв’язку із цим я звертався до Вознесенської міської ради, і ми дійшли згоди, щоб треба людей готувати. Ми звернулися до громадської організації “Центр тактико-спеціальної підготовки Булат”, і організували навчання з медичної і тактичної підготовки для населення. Фахівці навчали людей медичній і тактичній медицині, як допомогти при пораненні, зупинити кровотечу тощо.
- Ваша професійна думка – чи є в українців, які постраждали від російської агресії шанси на часткове чи повне відшкодування заподіяної шкоди? Чи знайде колись Європа механізми направлення заморожених російських коштів на відшкодування? Що робити простим українцям, чиї будинки були повністю чи частково зруйновано?
Наскільки мені відомо, є реєстр пошкодженого та знищеного майна. Якщо наша країна надасть відповідні свідчення і вартість, і коли арештують російське майно, або фінансові активи, у людей з’явиться шанс отримати відшкодування за рахунок агресора. Але це треба, щоб Європейські інституції приймали це рішення. До цього треба підходити глобально.