03 червня 2024 року Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу
ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визнання права особистої приватної
власності на майно, набуте за час шлюбу, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Черкаської міської ради, про розірвання шлюбу, зміну прізвища дитини, визначення місця проживання дитини та поділ спільного майна подружжя.
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі. Сторони мають неповнолітнього сина. Посилаючись на те, що шлюбні відносини між сторонами припинені та спільне господарство не ведеться, шлюб існує тільки формально, примирення між сторонами неможливе ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд розірвати шлюб.
ОСОБА_1 вказував, що у період перебування у шлюбі було придбане нерухоме майно, зокрема дві квартири. Зазначав, що хоча квартири і придбані у період шлюбу з ОСОБА_2, проте за рахунок його особистих коштів, що виключає віднесення квартир до спільної сумісної власності подружжя. У зв’язку з чим ОСОБА_1 просив суд визнати квартири його особистою власністю.
Позивач за зустрічним позовом зазначала, що квартири, які придбані за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки у момент укладення договорів купівлі-продажу квартир ОСОБА_1 та ОСОБА_2 давали згоду один одному на придбання спірного майна. Таке майно не може бути особистою
приватною власністю ОСОБА_1.
Оскільки стосовно поділу спільно набутого майна сторони не можуть дійти згоди, ОСОБА_2 просила суд визнати право спільної сумісної власності на дві квартири, меблі та побутову техніку, кошти на рахунках в AT КБ «Приватбанк», заробітну плату відповідача за зустрічним позовом, що отримана за кордоном в іноземній валюті, та орендну плату за однокімнатну квартиру, відступити від рівності часток подружжя та в порядку поділу майна виділити ОСОБА_2 трикімнатну квартиру разом з меблями і побутовою технікою, що знаходились у ній.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, первісний та зустрічний позови задоволено частково.
Судові рішення мотивовані тим, що спірні квартири є спільною сумісною
власністю подружжя, оскільки сторони обопільно скерували намір при придбанні
нерухомого майна діяти в інтересах сім’ї та надали згоду одне одному на придбання нерухомості саме у спільну власність.
Спірне нерухоме майно підлягає поділу, при цьому частки кожного із подружжя є рівними.
Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, переглядаючи справу в частині вирішення первісних вимог про визнання спірних
квартир особистою приватною власністю та в частині вирішення зустрічних
вимог про визнання квартир спільним майном подружжя, визнання права
власності по 1/2 частці за кожним з подружжя, погодився з висновками судів
першої та апеляційної інстанцій в зазначених частинах та звернув увагу на таке.
Згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору. Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя. Суб’єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з третьою особою права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.
Наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.
У статті 65 СК України передбачено, зокрема, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності
подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя
вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має
право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як
такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір
виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором,
використане в інтересах сім’ї.
По своїй суті згода одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном є одностороннім правочином. При вчиненні такого правочину
воля виражається (виходить) від однієї сторони. Законодавець не передбачив
вимог щодо моменту вчинення такого правочину (до чи після розпорядження).
Зазвичай вчинення такого правочину передує розпорядженню спільним
сумісним майном. Проте приватне законодавство не містить заборони на вчинення згоди одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном і після розпорядження спільним сумісним майном.
Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважив, що волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.
Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.
Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.
Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем
необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду іншого з подружжя на укладення такого договору.
Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, поширюється як на випадки відчуження майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності
подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної
власності.
Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною
договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної
власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які
належать подружжю на праві спільної сумісної власності.
Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпорядження майном (коштами), для набуття майна в спільну
сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненому іншим з подружжя.
Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.
У разі якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.
З урахуванням викладеного Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2020 року у справі №127/16354/17 (провадження № 61-5698св19) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від
22 травня 2019 року у справі № 523/8319/14-ц (провадження № 61 -38040св18)
про те, що наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору на придбання майна, зафіксованої у такому договорі, не свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність,
оскільки письмова згода необхідна для розпорядження таким майном, а не на його придбання.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/119559291.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.