Ірина Попіка, адвокат, член Комітету з сімейного права НААУ, провела у Вищій школі адвокатури НААУ захід з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: «Справи про виселення з житла колишнього з подружжя: захист права власності vs захист права на житло», окресливши детально правові підстави виселення з житлового приміщення колишнього з подружжя.
Цивільний кодекс України спільно з Житловим кодексом України передбачають три основні підстави, що надають право власнику житла виселити з нього наймача, членів його сім’ї та інших осіб, які проживають з ним:
- Виселення колишнього з подружжя на підставі ст. 116 ЖК УРСР;
- Виселення колишнього з подружжя на підставі статті 405 ЦК України;
- Виселення колишнього з подружжя на підставі ст. 406 ЦК України.
Лектор сфокусувала увагу на кожній з підстав:
- Виселення колишнього з подружжя на підставі ст. 116 ЖК УРСР
Згідно зі статтею 157 ЖК УРСР, членів сім’ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Статтею 116 ЖК УРСР визначено, якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
При застосуванні цієї норми потрібно досить ретельно підійти до збирання доказової бази, у даному випадку доказами можуть бути протоколи поліції, акти ОСББ та інших уповноважених органів, які підтверджують застосування до особи попередження чи заходів громадського впливу, у разі систематичного порушення правил проживання у будинку чи квартирі.
В огляді судової практики Ірина Попіка звернула увагу на Постанову ВС від 19.01.2021 у справі № 648/448/19. Предметом спору у цій справі є порядок користування сторонами житловим будинком. Неприязні стосунки та конфлікти були предметами розгляду правоохоронних органів за зверненнями як позивача, так і відповідача.
Як на правову підставу позову позивач посилається, зокрема, на положення статті 157 і частини першої статті 116 ЖК УРСР.
Для застосування норм статті 116 ЖК УРСР є необхідною наявність двох умов:
- систематичне порушення правил співжиття,
- вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що при вирішені справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
Про докази систематичності порушення правил співжиття та вжиття заходів попередження наголошено також у Постанові ВС від 27.10.2021 у справі № 128/2294/17. Наявні у справі докази свідчать про те, що упродовж тривалого часу відповідач систематично порушує правила співжиття з позивачем та її дитиною, зловживає спиртними напоями, вчиняє сварки, застосовує психологічне і фізичне насилля, а також погрожує нанесенням тілесних ушкоджень позивачу і завдає їх, що робить неможливим проживання з ним в одному будинку.
Заходи запобігання і громадського впливу стосовно відповідача, зокрема бесіди і попередження, виявилися цілком безрезультатними та не привели до припинення насильства щодо позивача та її дитини.
Добровільно звільнити житло, яке належить позивачу на праві власності, відповідач не бажає.
З огляду на зазначене, з метою запобігти подальших випадків знущання, залякування та насильства щодо позивача та її дитини, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову та припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення.
Оцінюючи виселення відповідача з житлового будинку на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, ураховуючи вказані обставини, Верховний Суд вважає, що припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення відповідає такому критерію та переслідує легітимну мету.
Суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу, на вказане увагу не звернули, не перевірили наявність підстав для застосування статті 116 ЖК УРСР та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову.
- Виселення колишнього з подружжя на підставі статті 405 ЦК України
Члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Доказами у таких категоріях справ можуть бути показання свідків, акти депутатів місцевих рад, акти ОСББ. Важливо, щоб таких актів було декілька, і вони були складені з певною періодичністю.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Верховний Суд у Постанові від 10 серпня 2022 року по справі № 448/13/21 зазначив, що оцінка виселення особи із житлового приміщення на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції потребує встановлення відповідних обставин, які судами не були установлені, суди попередніх інстанцій підставно констатували відсутність відомостей про втрату ОСОБА_1 правового інтересу до спірного житла та відсутність правових підстав для позбавлення її права на житло. Звернення до суду із цим позовом про вселення до спірного житла, а також звернення до правоохоронних органів із заявою про те, що ОСОБА_2 чинить їй перешкоди у користуванні житлом, свідчить про відсутність втрати інтересу ОСОБА_1 до спірного житла, яке є її єдиним житлом. Надаючи оцінку цим доводам, колегія суддів дійшла висновку про їх безпідставність з огляду на те, що за встановленими судами обставинами ОСОБА_1 та її діти не проживають у спірному будинку з часу розірвання шлюбу з ОСОБА_4 , тобто з 03 липня 2020 року, внаслідок їх виселення із спірного будинку та заміни замків. Отже, на час звернення до суду із цим позовом (березень 2021 року) ОСОБА_1 та її діти не проживали у спірному будинку менше одного року з поважних причин.
- Виселення колишнього з подружжя на підставі ст. 406 ЦК України
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Згідно з частини 2 статті 406 ЦК України визначено, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
У Постанові від 26 травня 2021 року у справі № 235/9011/19 Верховний Суд зауважив, що при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і враховувати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Оскільки відповідач має тривалий зв’язок із спірною квартирою, як із житлом, іншого житла не має, тому таке проживання у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою вважати її житлом, належним відповідачу в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У Постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 760/13046/19 Верховний Суд зазначив, що з урахуванням того, що право власності на спірну квартиру у відповідачки припинилось внаслідок поділу майна подружжя та виділу зазначеного нерухомого майна у особисту приватну власність позивача, відповідачка не є членом сім’ї власника майна, спільне проживання сторін, як колишніх членів сім’ї, неможливе, власнику майна чиняться перешкоди щодо володіння та користування належним йому майном, правильними є висновки суду першої інстанції про наявність підстав для усунення перешкод позивачу у здійсненні його права власності щодо спірної квартири шляхом виселення відповідача.
У Постанові ВС від 12.11.2021 у справі № 428/4437/20 відзначено, що право на користування може бути припинено з підстав, передбачених статтею 406 ЦК України. У цій справі питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що встановлюються до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60). Оскільки у цій справі відповідач вселилась у спірну квартиру та зареєструвалась з моменту її придбання, під час перебування у шлюбі з відповідачем, договір дарування, на підставі якого позивач набув квартиру у власність, оспорюється в іншому судовому провадженні, то можна дійти висновку, що у цій справі інтереси позивача як власника житла не перевищують інтереси відповідача як колишнього члена сім`ї, у якої не припинились правові підстави користування чужим майном. Отже, висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позову є обґрунтованим.