Судовий та позасудовий способи визначення місця проживання дитини та участі в її вихованні: адвокат Світлана Савицька

Під час вебінару у Вищій школі адвокатури на тему “Судовий та позасудовий способи визначення місця проживання дитини та участі в її вихованні”, Савицька Світлана, адвокат, кандидат юридичних наук, заступник Голови Комітету з сімейного права НААУ, член Комітету з цивільного права та процесу НААУ, розповіла про різницю судового та позасудового способу визначення місця проживання дитини та участі в її вихованні.

Коли мова йде про судовий та позасудовий способи визначення місця проживання дитини та участі в її вихованні, то відповідно ч. 6 ст. 7 СК України жінка та чоловік мають рівні права і обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї. Тобто:

1. Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п’ятою статті 157 цього Кодексу (ст. 141 СК України)

Потрібно акцентувати увагу не тільки на рівні права батьків щодо місця проживання дитини та участі в її вихованні, але і на рівні їх обов’язки, тобто права повинні бути співмірними з тим обсягом обов’язків, які також готові на себе взяти кожен із батьків.

Є два шляхи вирішення визначення місця проживання дитини:

  • в судовому порядку, шляхом звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини (рішення суду)
  • в позасудовому порядку

1.шляхом звернення до органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини (розпорядження органу опіки та піклування)

2. шляхом укладання договору між батьками про визначення місця проживання дитини (нотаріальний договір)

У більшості випадків перевага віддається саме судовому шляху, не дивлячись на те, що позасудовий порядок вирішення цього питання відбувається швидше.

Якщо визначається місце проживання дитини за рішенням суду, то той з батьків, з яким за рішенням суду визначено місце проживання дитини, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця, а також самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк до одного місяця та більше.

При наявності розпорядження органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини з одним із батьків усі інші питання відносно дитини вирішуються батьками за згодою або у встановленому законом порядку. Розпорядження не надає права тому з батьків, з ким визначено місце проживання дитини, на самостійне прийняття рішень відносно дитини.

В Договорі про визначення місця проживання дитини батьки можуть одразу вирішити питання щодо участі іншого з батьків у житті дитини, проте питання про виїзд дитини за кордон все одно буде потребувати додаткового документа-згоди на такий виїзд дитини. До Договору про визначення місця проживання дитини застосовуються загальні вимоги ЦК України, одностороння відмова від договору не допускається.

Коли вирішується питання місця проживання дитини, є обставини, що підлягають доказуванню:

  • Ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків
  • Стан здоров’я дитини
  • Особиста прихильність дитини до кожного з батьків
  • Вік дитини
  • Самостійний дохід батьків
  • Наявність/відсутність зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами
  • Наявність/відсутність аморальної поведінки (поведінки, що може зашкодити здоров’ю та розвитку дитини)
  • інші обставини, що мають істотне значення: умови проживання, наявність іншої сімʼї, тощо

Коли вирішується питання чи в досудовому порядку, чи судовому, адвокат, в першу чергу, повинен з’ясувати у клієнта в чому полягає його інтерес при визначенні місця проживання дитини. Все повинно вирішуватись саме на користь дитини, тобто адвокат повинен бачити довгострокову перспективу для дитини, як отримане рішення вплине на дитину, чи не буде порушено її права і інтереси.

Законодавством України не передбачено постановлення рішень суду з обмовками чи застереженнями, проте судова практика показує, що в даній категорії справ учасники все більше керуються «найкращими інтересами дитини», а не формальними процесуальними нормами.