Такий спір підлягає розгляду судами України виключно в разі встановлення того, що діти до незаконного переміщення (утримання) до іноземної країни мали своє звичайне місце проживання в Україні відповідно до правил статті 5 Гаазької конвенції 1996 року, що має бути встановлено першорядно.
У разі якщо дитина мала в Україні своє звичайне місце проживання, проте після незаконного переміщення (утримання) нове звичайне місце проживання дитини не може бути встановлене, такий спір також має бути вирішений судом України за правилами статті 6 Гаазької конвенції 1996 року.
Також суди повинні з’ясовувати, чи не припинилася юрисдикція суду України з вирішення такого спору на підставі статті 7 Гаазької конвенції 1996 року.
17 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Служба у справах дітей Богодухівської районної державної адміністрації, в якому просив
негайно повернути малолітніх дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4,
ІНФОРМАЦІЯ_2, за їх попереднім місцем проживання, за адресою: АДРЕСА_1, їх
батьку ОСОБА_1.
Суд установив, що сторони у справі є батьками неповнолітніх дітей ОСОБА_4,
ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3.
Батько дітей ОСОБА_1 10 червня 2016 року надав свою згоду на тимчасові поїздки дітей за кордон, з України до Республіки Вірменія, транзитом через Російську Федерацію та Грузію, у супроводі матері ОСОБА_2 у період з 10 червня 2016 року до 10 червня 2017 року.
У заяві зазначено, що мати несе відповідальність за здоров’я дітей, якій він надав повноваження на час поїздки вирішувати усі питання, що стосуватимуться
дітей, які можуть виникнути під час поїздок, і яка після закінчення терміну
перебування за кордоном забезпечить повернення дітей в Україну.
Заяву посвідчено приватним нотаріусом.
Відповідно до відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації
Державної прикордонної служби України на запит адвоката Натини А. О. від 13 квітня 2018 року діти за згодою батька 17 лютого 2017 року перетнули Державний кордон України у пункті пропуску Бориспіль-D.
Також встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 отримали паспорти громадян
Республіки Вірменія згідно з пунктом 5 статті 4 Закону Республіки Вірменія
«Про паспорт громадянина Республіки Вірменія», при цьому прізвища та громадянство дітей змінені не були.
Заочним рішенням районний суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що під час розгляду справи та вирішення питання щодо відібрання дітей і повернення їх за місцем мешкання батька ОСОБА_1 суд насамперед бере до уваги якнайкращі
інтереси неповнолітніх дітей, а не інтереси сторін.
Постановою апеляційний суду рішення районного суду скасовано та ухвалено нове, яким позов залишено без задоволення.
Апеляційний суд вважав ефективним способом захисту позивача звернення до Центрального органу держави постійного проживання дитини або іншої Договірної держави за правилами статей 8–11 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі – Гаазька конвенція 1980 року), а не до суду.
Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши таке.
У цій категорії справ суди, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, зобов’язані визначати юрисдикцію розгляду судом України спору про повернення дитини відповідно до правил Гаазької конвенції 1980 року та Гаазької конвенції 1996 року.
За правилами Гаазької конвенції 1980 року заявник має право звернутися до:
- 1) Центрального органу держави (в Україні – до Міністерства юстиції України) за місцем постійного проживання дитини;
- 2) Центрального органу держави (наприклад, у Республіці Вірменія – Міністерство юстиції тощо), до якої дитину вивезено та в якій вона утримується;
- 3) суду.
Гаазька конвенція 1980 року жодним чином не перешкоджає судам договірних
держав розглядати справу про викрадення дітей, не звертаючись до центральних органів влади.
Водночас суди першої та апеляційної інстанцій не вирішили першочергового
питання, а саме чи підлягає цей спір розгляду судами України.
Відповідно до статті 5 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується,
визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року (далі – Гаазька конвенція 1996 року) з урахуванням статті 7 у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.
Звичайне місце проживання дитини слід розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив’язаності дитини до соціального та сімейного її оточення.
Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили питання про встановлення
звичайного місця проживання дітей заявника в Україні до їх незаконного
переміщення/утримання в іншій державі.
Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд помилково
відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач обрав неналежний спосіб
захисту своїх прав, а мав звертатися у порядку, визначеному Гаазькою конвенцією 1980 року, оскільки звернення до суду з позовом відбулося саме на підставі Гаазької конвенції 1980 року у спосіб, передбачений цією Конвенцією.
Водночас суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу, не з’ясували питання, чи підлягає вирішенню цей спір судами України за правилами міжнародних договорів, в порядку яких підлягає вирішенню спір.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує
право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку
незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов’язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред’являється особі.
Компетенційна складова цього поняття пов’язана із наявністю юрисдикції для розгляду справ і правильним використанням судами функціональних повноважень за результатами розгляду справи.
У цій категорії справ юрисдикція вирішення спору закріплюється за місцем
постійного проживання дитини, а тому якщо місце постійного проживання дитини переноситься до іншої держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору. Водночас суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували питання, чи прижилися діти за новим місцем проживання.
Верховний Суд вказав, що для вирішення питання, чи підлягає розгляду така справа судами України, потрібно з’ясувати:
- 1. Чи було звичайним місцем проживання дітей в Україні до їхнього переміщення за кордон?
- 2. Чи обрали діти інше місце постійного проживання за межами України?
- 3. Чи прижилися діти в новому середовищі?
- 4. Якщо неможливо встановити звичайне місце проживання дітей, то на території якої з держав вони перебувають у зв’язку з переміщенням?
- 5. Чи завершилася процедура повернення дітей, ініційована заявником у країні ймовірного перебування дітей, за правилами Гаазької конвенції 1980 року?
Залежно від встановлення обставин того, чи підлягає вирішенню спір судами
України, судам належить або вирішити спір по суті, або закрити провадження у справі через те, що спір не підлягає розгляду судами України.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі No 613/1185/19 (провадження No 61-2286св21) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106204815