Суддя ВС у Касаційному цивільному суді Василь Крат зауважив, що позовна давність належить до строків захисту цивільного права. Оскільки основним засобом захисту порушеного права є позов, цей строк називається позовною давністю. Суддя наголосив, що сутнісно словосполучення «строк позовної давності» є помилковим.
Про це повідомляє Судова влада.
У Стародавньому Римі, в часи класичного римського права, існували законні строки пред’явлення позовів. Відмінність законного строку від позовної давності полягала в тому, що законний строк сам по собі (незалежно від активності чи бездіяльності управомоченої особи) припиняв право на позов. Законний строк становив 1 рік для рухомих речей і 2 роки для нерухомих речей. Законні строки не переривалися і не припинялися. … У джерелах вказується, що в V столітті н. е. у римському праві з’явилася і позовна давність (закон імператора Феодосія ІІ). Її сплив зумовлював погашення права на позов, але не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право існувало, але було позбавлене захисту з боку держави. Тому виконання зобов’язання після спливу позовної давності (повернення речі, сплата боргу) вважалося належним виконанням натурального зобов’язання. З того часу в різних правопорядках почалися дискусії щодо того, чи сплив позовної давності припиняє суб’єктивне право. Тож не можна механічно перекладати правила англосаксонської системи на наш правопорядок. У континентального права свій історичний розвиток і вікова традиція.
Василь Крат зазначив, що ЦК України не передбачає припинення права після спливу позовної давності. Зауважив, що у свій час він висловив певні міркування про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику (іпокотекодавцю) при спливі позовної давності, і досягнути результату, що недоступний кредитору при пред’явленні позовної вимоги про звернення стягнення. Суддя поставив питання, чи має приватне право допускати ситуацію, за якої кредитор, при існуванні натурального зобов’язання, зберігає можливість звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, оскільки це позбавляє боржника (іпотекодавця) можливості заявити про застосування позовної давності.
Видається, що це досить цікавий приклад колізії принципів приватного права: з одного боку принцип розумності, а з іншого – свободи договору. І така колізія принципів, ймовірно, має вирішуватися в цьому випадку на користь принципу свободи договору.
Водночас Василь Крат зазначив, що в сучасних умовах слід говорити про наявність двох видів позовної давності: об’єктивної (10 років – ч. 3 ст. 388 ЦК України, ст. 23 Конвенції ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року) та суб’єктивної (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Суб’єктивна позовна давність означає строк, протягом якого особа має право звернутися до суду з позовом про захист свого порушеного права; вона починається з моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушене право; суд може її продовжити з поважних причин; відповідач повинен заявити про її пропуск.
Василь Крат зазначив, що ЦК України містить деякі процесуальні норми, які мають тривалу традицію, правову тяглість. Проте наш правопорядок не знав прикладів, коли закривалося провадження у справі з підстав пропуску позовної давності без з’ясування, чи є порушене право. Тому просто механічно вносити запропоновані зміни до ЦК України недоречно. Розуміння позовної давності як матеріально-правової категорії в доктрині не змінилося, узагальнив суддя. Тому вона не може раптом перетворитися на процесуальний строк шляхом внесення змін у ч. 4 ст. 267 ЦК України. Таким трансформаціям мають передувати вагомі обґрунтування в доктрині приватного права.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.